Час водити гаївки

На честь прадавніх божеств

“Хто приглядався, хто прислухався весняним гаїлкам, не забуде цього сильного вражіння, яке роблять вони. Бачиться якби могутню, імпонуючу струю, що пориває своїм живлом, чується сильний вираз мисли народньої”, – писав 1922 року етнолог і греко-католицький священник Ксенофонт Сосенко.

Весняні ігрові й хороводні пісні відомі в різних регіонах України як гагілки, галагівки, ягілки, маївки, лагівки, лаголойки, рогульки, огульки. Гаївка – найпоширеніша назва для весняних ігор і забав. Фольклористи фіксують її в Галичині, на Поділлі, у центральних і південних районах, зокрема, на південному сході Кіровоградської та північному заході Одеської областей.

Назву “гаївка” більшість учених-культурологів повʼязують зі словом “гай”. Саме в гаях відбувалися відправи на честь прадавніх божеств із розігруванням міфологічних сюжетів. Інші науковці шукають праіндоєвропейські корені й спорідненість зі староіндійським весняним святом Голі (Холі). Генетичну спільність із давньоіранською міфологією та ритуалістикою вбачав у гаївках Ксенофонт Сосенко.

Михайло Грушевський вважав весняний ігровий цикл найглибшим і найдавнішим пластом народного мистецтва. На його думку, під віковими нашаруваннями гаївки зберегли релікти анімістичного світогляду й дохристиянських вірувань наших прабатьків. Найімовірніше, з прийняттям християнства роль священного центру почала відігравати церква й цвинтар біля неї. Сюди поступово перемістилися весняні відправи, які з часом втратили культові функції та перетворилися на святкові забави.

Ще наприкінці ХІХ століття гаївки проводили виключно дівчата. Виконували їх від свята Благовіщення до кінця весни. Хлопці бавилися окремо, їхні ігри мали спортивно-змагальний характер без пісенного супроводу. Діти гралися крашанками в навбитки, кремʼяхи або “Довгої лози”. Проте вже на початку XX століття Володимир Гнатюк із жалем констатував, що репертуар гаївок звужується, натомість виконують ліричні пісні й новотвори.

Про Галю, яка перебирає кавалерами

У селах Фитьків, Цуцилів і Гвізд Надвірнянського району на Івано-Франківщині до сьогодні  під назвою гаївки збереглися прадавні за походженням великодні розваги, ігри та пісні.

– Як я ще була молодою дівчиною, то ми всі збиралися біля церкви на Великдень і водили “жуків”, – розповідала 2013-го тоді 92-річна Гафія Москалюк із Цуцилова. – Ставали попарно, схрещували руки й робили такий “місточок”, по якому йшла дівчинка, а їй приспівували: “Ой ходить жук по жучині, а дівчина по ручині. Грай, жуче, гай…”. Співали про Галю, яка перебирає кавалерами. Ставали отак у кружка, а всередину когось вибирали за Галю й показували, як вона танцює із тим, хто їй більше всякого краму дарує.

Магічні хороводи, ігри з піснями мали забезпечити гарний врожай, щасливий шлюб і достаток у родині. Вірили, все зображене й проспіване у священний час Великодніх свят обовʼязково має збутися. Рухами імітували оранку, посів, сходи, цвітіння, дозрівання й збір аграрних культур. У популярній гаївці “А ми просо сіяли…” за витоптані посіви один гурт виконавців обіцяв віддати іншому дівчину. 

В гаївці “Зельман” учасники розігрують сценки сватання, де два гурти представляють роди нареченого й нареченої. Рід Зельмана сватає дівчину на ячмінний, гречаний, вівсяний, житній ґрунти, на які родина відмовляється її віддавати. В останньому епізоді гаївки Зельман з родиною пропонують дівчині вийти заміж на пшеничний ґрунт і отримують, нарешті, згоду. Самі виконавці імʼя головного персонажа пояснюють як прізвище орендаря, який колись тримав ключі від церкви й не хотів її відкривати до Великодня. Хоча, ймовірніше, імʼя Зельман походить від прасловʼянського кореня “зеленъ” і повʼязане з культом рослинності.

Якщо гаївкові тексти з часом зазнали численних пересемантизацій та зміни функцій, то форми виконання й рухи до сьогодні зберігають стійку стабільність. Місточок із рук, по якому йде дитина, був повʼязаний із поширеним у всіх народів уявленнями: наділений сакральними функціями персонаж не має торкатися землі. Жучок “із золотою ручечкою” уособлював Сонце як божество.

“Мужі на конях, парубки на свинях”

Найпоширеніша форма виконання гаївок – це розігрування в колі сюжету пісні. Сюди відносяться гаївки типу “Мак”, “Подоляночка”, “Білоданчик”. Голландський культуролог Йоган Гейзінга вважав, що саме ігри такого типу дали початок усім видав мистецтва, коли зі свого “Я” людина створює іншу реальність – “Не Я”. Інша поширена форма гаївок – проходження шеренги дівчат під “воротцями” з піднятих рук товаришок. В традиційній культурі словʼян такі арки символізували магічний локус. Вони обдаровували здоровʼям, силою й удачею.

Всі ці форми зафіксував і сфотографував чех Франтішек Ржегорж в селі Денисів на Тернопільщині. Року 1896 у виданні Zlata Praha він надрукував добірку весняних ігрових пісень “Русинські гаївки”. Аналізуючи популярну гаївку “Коструб”, дослідник висловив припущення, що Коструб – це календарний персонаж, уособлення зими, холоду й смерті. Смерть Коструба, висміювання неживого божества відганяли небезпечні для людей потойбічні сили.

Окрему групу становлять орнаментальні хороводні гаївки. Це – замкнений танок учасниць, що вимальовує хореографічні фігури на площині у вигляді підкови, ламаної лінії, вигнутої вісімки-”безкінечника”. Цей малюнок часто збігається із назвами традиційних орнаментів писанок із каталогу Сергія Кульжинського: “Безонечник”, “Огурочки”, “Жук”, “Рожа”, “Качур”, “Хміль”. Тобто одна й та сама ідея висловлюється у різних видах народного мистецтва.

Релікти примітивного дуалізму, сакрального агону зберігають “передирки” між дівочою й парубочою громадами, вихваляння дівочих чеснот і глузування з хлопців. Гаївки пересипані величаннями або висміюваннями конкретних людей і пар. Дослідники помилково відносять їх до новотворів пізньої доби. Насправді музично-словесні змагання – чи не найдавніша верства поетичної творчості. 

Кроковеє колесо
На гостинці стояло,
Давне диво казало:
Їдуть мужі на конях,
А парубки на свинях.
Везуть мужі пшеницю,
А парубки мітлицю.
Будуть її курити,
Бо ся хочуть женити.

Рух, життя, міміка та веселість

В радянські часи жителі галицьких областей скаржилися фольклористам, що влада забороняє їм водити гаївки. Коли 1985 року ми прийшли в Тернопільську обласну раду, щоб поставити відмітки про відрядження, нам стали дорікати: “Нема чого записувати цей нікому не потрібний вчорашній день”. Але люди в селі дотримувалися батьківських звичаїв, попри всі заборони святкували Великдень і йшли на гаївки.

– У Фитькові церкву радянська влада закрила, а ми все одно збиралися і старі, і малі на церковному подвірʼї й проводили гаївки, бо то така споконвічна наша традиція, – переконана 61-річна Ольга Бакота. – Тільки що ми для себе це робили, а сьогоднішня молодь уже у школі вивчає, з вчителями. Сьогоднішня гаївка все більше на концерт самодіяльності схожа.

Проте у долинних селах Надвірнянщини збереглося й багато прадавніх елементів. Наприклад, у селі Цуцилів на третій день Великодня на завершення гаївкових розваг утворюють “вежу” – на плечі чотирьом хлопцям стають три, трьом – два, а зверху цієї піраміди – один. “Вежа” має обійти навкруги церкви, не розвалившись. Колись така конструкція із живих тіл уособлювала єдність світобудови. Хлопець нагорі “вежі” уособлював сонце.

Часто на закінчення гаївок усі присутні кілька разів обходять або оббігають навкруги церкви або “обнімають” її, взявшись за руки. Таким чином намагалися висловити своє ставлення й любов до церкви. Вірили, що церква навзаєм захищатиме своїх вірян від усіх життєвих негараздів. В селі Гвізд на Надвірнянщині під час гаївкових розваг жінкам дітородного віку непомітно намагаються на подолі спідниці завʼязати вузол стрічками з кори верби.       

– Це їм “хвіст” вʼяжуть. Кажуть, щоб дітей більше родили, щоб телички та ягнички у хазяйстві велись, – пояснює Ольга Бакота.

“Вʼязанням наузів” приписували магічну функцію сприяння розмноженню всього живого, водночас це було талісманом, оберегом від злих сил. “При ягілках мусять бути: рух, життя, міміка та веселість!”, – писав етнограф і громадський діяч Олександр Бариляк.

Слово “веселитися” і “весна” – однокореневі. Веселий настрій, сміх і радість є характерною рисою гаївок і ритуально приписаною формою поведінки. Сміх і радість як ознака всього живого, здорового завжди перемагає смерть і зло. Тому в гаївці, записаній Іваном Франком у рідних Нагуєвичах, закликають:

Поставайте, дівки, в коло,
Заспівайте всі весело!
Весело си заспівайте,
Сумні пісні занехайте!