Битва зі злом на святому місці. Унівський бій повстанців проти енкаведистів

#боротьба

"Там щонеділі ксьондзи приїздили. Фіри зі села їсти привозили"

"На тім місці я вперше в житті зобачила таку велику калюжу людської крові", — згадувала місцева жителька Лукія Лесіцька. Багряні плями, кулі та посічені багаторічні дуби на все життя закарбувалися у пам’яті дівчині, якій тоді було 14 років.

Молоді повстанці приходили до дому Лукії по їжу. "Там був високий блондин, мав кучеряве волосся. Вони тут ходили — ми їх знали", — пригадувала Лесіцька в інтерв'ю "Локальній історії".

В унівському лісі повстанці відновлювалися після важких боїв і сутичок. Через складне становище українських земель підпільники вели боротьбу на декількох фронтах, воюючи з німецькою поліцією, польськими підрозділами, червоними партизанами, а згодом і з військами НКВС. До вересня 1944 року вони активно билися на теренах Радехівщини, Сокальщини, Рогатинщини, Белзчини, Холмщини. 

За сприяння монахів монастиря та місцевих селян підпільники облаштували собі побут у лісі й планували отаборитися надовго. "Там був цілий відділ, там була кухня військова, там щонеділі ксьондзи приїздили правити… Фіри зі села їсти привозили", — пригадував учасник бою, стрілець сотні "Бурлаки" Роман Кіндрат в інтерв'ю "Локальній історії".

"На простою в тому лісі збудовано літній табор, в якому цілий тиждень повстанці проводили вишкіл, — згадується у хроніці сотні "Бурлаки". — Пов. пров. Грекповітовий провідник ОУН Перемишлянщини, який був присутній тоді в таборі, разом з ком[анди]ром Яструбом і пвх.політвиховником Кригою поїхали до Унівського монастиря, де отці василіяни їх дуже прихильно прийняли… Монахи щиро цікавилися повстанським життям і боротьбою УПА та помагали чим могли. З монастирської гарбарні подаровано повстанцям кілька шкір, з яких пошито чоботи і прислано до табору харчі".

Хроніка згадує, що монастирський лікар лікував поранених і передавав повстанцям медикаменти. Кілька разів ченці відвідували і сам табір.

"Дня 27 вересня трьох монахів в день свята Чесного Хреста відправили в повстанському таборі полеве Богослуження. На Богослуженню стояли лавами п’ять повстанських сотень, крім варти і застав. По Богослуженні один з монахів виголосив патріотичну промову, де закликав повстанців до дальшої боротьби з окупантами", — йшлося в описі.

Воїни куреня "Верховинці" мали за собою чималий бойовий досвід. Сам підрозділ формально був молодим — незадовго до цього курінь сформували на основі однієї з найвідоміших сотень УПА "Сіроманці".

Курінь складався з п'яти сотень: "Сіроманців"командир "Косач", "Полтавців"командир "Максим", "Бурлаків"командир "Чорний", а також сотень Рогатинського теренупід командуванням "Коси" і Перемишлянськогопід командуванням "Довбні".

Курінним командиром був Дмитро Карпенко — "Яструб". Карпенко походив із Полтавщини, а до вступу в УПА був офіцером Червоної армії. У 1941-му Дмитро потрапив у німецький полон. Йому вдалося втекти із табору військовополонених на Одещині, і він випадково натрапив на українських повстанців. "Яструб" влився в УПА, а його знання у військовій справі стали важливими для вишколювання молодих повстанців, а також незамінними у боях. 

До речі, у битві під Уневом "Яструб" був не єдиним командиром, що носив колись червону зірку: "Довбня", уродженець Одещини, теж служив офіцером у ЧА.

Згодом "Яструб" став першим серед старшин Української повстанської арміїразом із "Євшаном", кого нагородили Хрестом Бойової Заслуги — найвищою військовою нагородою УПА. Посмертно. 

«Десь 20-30 метрів підходили і кричали "Здавайся, бандера!". А наші все: "Слава, слава!"»

Радянським службам вдалося вивідати місце перебування куреня у лісі за десять кілометрів від Перемишлян. Совіти почали розробляти план операції проти упівців.

Повстанці налагодили в районі ретельну систему розвідки, і їм заздалегідь вдалося дізнатися про плани ворога. Це допомогло їм підготуватися до атаки. "Москалі почали збиратися з ночі… Але наші щоночі ставили варту. І ті вартівники почули, що є рух, що вже є москалі", — пригадував Роман Кіндрат.

Вранці "Яструб" наказав хлопцям перейти у повну бойову готовність. Командири почали розгортати засідки, щоб перевести бій у вигідне для себе русло за явного переважання ворожих сил. 

"Ще перед боєм сотник Яструб визначив всім сотням становища так, що всі разом брали табор у колову оборону, маючи тісний зв'язок із собою, — зазначалося у повстанських хроніках. — Сотня "Полтавців" тримала оборонні становища в напрямі від Лонів та тримала зв'язок на правому крилі із сотні "Бурлаків", на лівому з сотні під командуванням ком. Коса. Сотня під командою ком. Коса тримала оборонні становища в напрямі від Словіти і тримала зв'язок на правому крилі з сотнею "Полтавців", на лівому з сотнею під командою Довбні. [Сотня Довбні] тримала оборонні становища в напрямі від Якторова і тримала зв'язок на правому крилі зі сотнею під командою Коса, а на лівому зі сотнею "Сіроманців".

З описів відомо, що упівська чота мала на озброєнні два ручні та два станкові кулемети, дві протитанкові рушниці, два міномети калібром 82 мм і один міномет калібром 120 мм, а також протитанкові міни і фаустпатрони — ручні протитанкові гранатомети. Ворог висунувся у бік лісу з п’ятьма танками.

"Найбільший натиск провели большевики від Унева і тут наступали все новими резервами, які падали від вогню наших кулеметів", — згадувалося у хроніці.

План із засідками вдалося реалізувати лише частково. Втім, частину сил противника таки вдалося заманити на зручну локацію, і там вони потрапили під вогонь важкої зброї. Один із танків підірвався на попередньо встановленій міні, інший підбили фаустпатроном.

Учасники бою згадували, що енкаведисти не йшли в лобову атаку, а намагались вивідати сили повстанців. Далі почалися активніші бої: "Перші ворожі атаки на становища сотні успіху не принесли, здавалось, кожного разу ворожа лава наче відкочувалась аби знову взяти розгін. Та марно, наша оборона була непохитною", — згадував Богдан Допіра.

«Десь 20-30 метрів підходили і кричали "Здавайся, бандера!". А наші все: "Слава, слава, слава!" — і б'ють, і стріляють, і відбили. Ті відійшли. Ранені — чути крики, зойки. Там же ранених позабирали, і наші підходять — дівчата були, дівчата-санітарки. Нема — тут знов москалі [плазують] на животах: "Здайся, бандера!" — а наші знов стріл. Цілий день стріл: що підходять — відіб’ють"», — згадував Роман Кіндрат. 

Першим пораненим був політвиховник сотні "Бурлаки" на псевдо "Олімп" — йому у груди влучила розривна куля. "Олімп" загинув від втрати крові.

"Причиною паніки було перемучення боєм і маршем, брак набоїв та поява ворожих танків"

Після багатогодинного бою енкаведисти оточили курінь. Оборона повстанців міцно тримала позиції, і ворог чекав підмоги. Упівці ж дожидалися ночі, бо мали план під покровом темряви вибратися з оточення. Прорив здійснили вночі. Для того, щоб дезорієнтувати противника, партизани затемна випустили на ворожі позиції бичків, яких тримали для харчування. А польова жандармерія почала інтенсивно обстрілювала нападників, прикриваючи відхід.

<p>Повстанці на позиціях</p>

Куреню вдалося вийти. Партизани не припиняли рух і тільки о 10-й ранку 1 жовтня зупинилися на відпочинок у лісі біля села Пнятин. Далі Дмитро Карпенко планував вивести підрозділ у смугу більших лісів на Тернопільщині. 

Енкаведисти розпочали погоню. Навздогін повстанцям відправили чотири танки з десантом автоматників. Розвідати місце перебування упівців допомагав розвідувальний літак. 

У нерівномірному протистоянні повстанські позиції зазнавали обстрілів із танків. Очевидці згадували, що в той момент у лавах упівців почалася паніка. "Причиною цеї паніки було перемучення боєм і маршем, брак набоїв (на кріс припадало 10-20 штук набоїв) та поява ворожих танків", — ішлося в хроніці.

Дмитро Карпенко виводив курінь з-під обстрілу вглиб лісу, і там наказав займати позиції. Командир особисто відкрив вогонь із протитанкової рушниці по танку. "Сотник Яструб, взявши зі собою протитанковий кріс, пішов у боєву лінію і особисто одним вистрілом в танк збив його зі шляху та унешкідливив, чим примусив інші танки перестати під'їздити до лісу", — згадувалося у повстанських хроніках. 

Бій продовжувався увесь день. Повстанці дочекалися ночі — і знову під прикриттям темряви курінний зумів вивести бійців із оточення, в місці, де не розраховували радянські солдати. Першими ішли "Сіроманці", останнім — перемишлянський курінь "Довбні". У нічному лісі панувала моторошна тиша. В будь-який момент повстанці чекали почути стрілянину, яка могла би стати смертельною через очевидну нестачу патронів.

"Верховинці" змогли вийти з оточення, і 2 жовтня об’єдналися з куренем "Гордієнка"сотні "Орли", "Гайдамаки", "Риболовці" і "Сірі вовки" біля Стратина, подолавши понад 40 кілометрів.

Повстанська розвідка доносила, що 2 жовтня енкаведисти атакували залишені повстанцями позиції з двох боків і, не зорієнтувавшись у ситуації, розпочали бій між собою, в якому нібито загинуло 20 солдатів.

"На трупі труп — катам заплата"

За оцінками із повстанських хронік, під Уневом радянська влада кинула у бій 1500 солдатів внутрішніх військ НКВС. Чисельність "Верховинців" достеменно невідома. Курінь УПА складався з 3-4 сотень; у сотню входило 130-200 бійців. Під Уневом стояло п’ять сотеньдві з них — теренові; про рівень комплектації підрозділів інформації немає. Вкінці, коли "Верховинці" об’єдналися з куренем "Гордієнка", загальний контингент склав 1800 бійців.

За даними УПА, в унівському бою енкаведисти втратили понад 200 солдатів убитими. У звітах НКВС повідомлялося про 6 вбитих та 32 поранених радянських солдатів; втрати повстанців зазначалися — 165 загиблих та 15 полонених. Самі ж упівці рапортували про 17 полеглих під Уневом — їх поховали там же, в лісі — та ще сімох загиблих біля Пнятина. 

Поховати вдалося все ж не всіх. Принаймні Лукія Лесіцька згадувала, що згодом на полі бою виявили тіло кулеметника, який прикривав відхід побратимів.

"Ті люди, вони просто пожертвували своїм життям, щоб привернути вогонь на себе, а ті шоб відступали. А ті рішили їх просто обкружити зі всіх сторін, і почали там гамселити зі села. Одного кулеметника вбили раніше — той, шо справа був. А той один лишився", — пригадувала Лукія Лесіцька.

Мешканець Унева Василь Кравчишин згадував, що впізнав одного кулеметника, бо раніше той гостював у його домі.

«Там розірвали того пуліметчика. То, той що був, то в мене вдома навіть на квартирі були. Фамілія його була Воршуляк, був жонатий, він казав. Вони жили в мене три чи чотири дні. Вони пішли тутка-во в ліси, коли їх вже тутка засікли, тобто визначили їх оборону, де вони були. З тих снарядів двох забили, один з них був — псевдо "Орел", і ше називався "Сокіл", ну а решту я не пам’їтаю. Їх трьох на перевалі побили. Їх завезли до монастиря, і вони є похоронені там в лісі — там є цвинтар монастирський», — оповідав Василь Кравчишин в інтерв'ю "Локальній історії".

Повстанський публіцист та поет, крайовий референт пропаганди Карпатського краю Михайло Дяченко"Марко Боєслав" написав поезію про Унівський бій. Вірш закінчив рядками: 

Ніщо нам танки і гармати,
Де дух завзятих став на смерть!
На трупі труп — катам заплата
За славу сковану і честь!