Безславні шпигуни. Мережу російських розвідників на Галичині викрив випадок

Три тисячі за співпрацю

Осінь 1911 року, Львів, столиця Королівства Галичини та Володимирії. До поліції явився Володимир Лесюк, урядник дирекції скарбу. Він заявив, що володіє інформацією про шпигунську мережу, яка діє в Галичині, й готовий поділитися. Не безплатно – просив 3 тисячі крон. Цієї суми цілком вистачило б на тривале безбідне життя.

– Держава не має грошей на такі речі, – відповів настирливому прохачеві директор поліції Йосиф Райнляндер.

Минуло кілька тижнів, і Лесюк прийшов в інспекцію вдруге. Стверджував, що просто зараз у місті перебуває кур’єр ватажка шпигунської зграї. Далі хотів грошей. Врешті-решт погодився розповісти все.

Наступного дня в покої готелю “Сіті” на вулиці Карла Людвіґа (тепер частина “Ґранд-готелю” на проспекті Свободи) арештували постоялицю Софію Рудзьку, 22 роки, російську піддану. При перевірці документів виявилося, що жінка подала фальшиві дані – насправді її прізвище Кухаревська. При подальших слідчих діях виявилося, що Лесюк мав рацію.

“Наш край буквально заполонили російські шпигуни, – повідомляла краківська газета Nowiny. –  Про це яскраво свідчать численні судові процеси, які знову і знову відбуваються майже у всіх великих містах. Поодинокі арешти не залишають щодо цього факту жодних сумнівів. Шпигунство в Галичині було організовано в широких масштабах, але всі спроби спіймати центр цієї організації зазнавали невдач. Проте за минулі тижні поліції вдалося значно просунутися вперед”.

Протягом місяця поліція затримала ще десяток осіб. Всі ниточки вели до одного чоловіка, який зараз перебував у підросійській Варшаві. Його звали Филимон Стецишин.

На широку руку

Преса смакувала подробицями життя ватажка шпигунської зграї. Цікавого там не бракувало. Филимон Стецишин народився в селі Старі Броди (тепер частина міста Броди) неподалік від австрійсько-російського кордону (він проходив по сучасній межі Львівської та Рівненської областей). 

В дитинстві проявив себе як “лінюх і неук”. Після того, як його виключили з гімназії, влаштувався кур’єром на пошту. Там довго не протримався. Филимона спіймали на привласненні 6 тисяч крон. Відсидів у в’язниці кілька місяців. Тоді подався до Нідерландів, де записався в колоніальне військо. Після вишколу отримав військовий мундир і чималі кошти на дорогу. Але замість відбути до місця служби повернувся додому.

Стецишин потоваришував з колишнім скарбовим стражником Володимиром Вербицьким. Удвох вони вирішили освоїти шпигунське ремесло. Вербицький колись служив в артилерії та мав здібності до малювання. Він робив детальні плани галицьких фортів. А Филимон возив їх через кордон і передавав російським офіцерам. Незабаром шпигунів-початківців викрили. Вербицький загримів у в’язницю на пів року. Стецишин втік до Варшави. Отримав російське підданство під іменем Фелікс де Краузе. І вирішив розширити свою діяльність.

Спритник вишукував інформаторів серед своїх знайомих і родичів. Теодор Харчук, двоюрідний брат Стецишина, пересувач залізничних вагонів у Кракові, надав схеми колій. Теодор Сидор, його зять, доглядач худоби – списки резервістів з найближчих околиць. Колишній компаньйон Вербицький – нові плани фортифікацій. Стецишин залучив до роботи навіть свою підстаркувату матір Ірину. Періодично зустрічався з нею на “веселому посту” – прикордонній заставі біля села Гаї-Дітковецькі.

Для перевезення розвідувальних даних залучав кур’єрів. Першим став Адам Пакула, випускник Варшавської політехніки. Товариський молодик регулярно влаштовував мандрівки по Галичині, легко заводив знайомства серед студентської молоді. Переконував, що в Росії його переслідують як ворога режиму. Друга – Софія Кухаревська, колись дружина залізничного кочегара, а тепер коханка Стецишина. Красива й елегантна, вона зупинялася в першорозрядних готелях і оберталася серед офіцерів і урядників. “Стецишин вправляв огидне шпигунське ремесло на широку руку. Сипав грошима за найдрібнішу послугу, старався значними датками підкупляти своїх колег, а також щедро оплачував своїх агентів і співробітників”, – оповідав часопис Kurjer Lwowski.

Арешт по телефону

Бездоганна схема дала збій, коли Стецишин спробував завербувати свого гімназійного товариша Володимира Лесюка. Все почалося з безневинного листа. Филимон вихвалявся, що живе у достатку. Лесюк у відповіді поскаржився на злий матеріальний стан. Стецишин одразу ж надіслав йому 10-рублеву банкноту. Натомість попросив написати кілька слів про військові та політичні стосунки в Галичині. “Ніяких інформацій надавати не буду”, – відписав Лесюк. Але гроші собі лишив.

<p>Адам Пакула</p>

Минув рік, і до помешкання урядника явився молодий чоловік. Представився: Тачановський, торговець з Варшави. Насправді це був Адам Пакула. Кур’єр взявся намовляти Лесюка до співпраці зі Стецишиним. А ще розпитував, як будуть поводитися галицькі українці, якщо раптом розпочнеться війна з Росією.

– Українці лояльні до влади. А от що робитимуть москвофіли – самому Богу відомо, – відказав той.

Стецишин прислав ще 20 рублів. Потім ще 50. Далі переконував надати розвідувальні дані. Тепер його цікавив рух військових по краю та мобілізаційні плани. “Довіряю тільки тобі, бо всі брешуть, як пси”, – дорікав на інших інформаторів. Лесюк злякався, що рано чи пізно його викриють – і побіг у поліцію. Коли до нього явилася Кухаревська, домовився про зустріч наступного дня. А сам видав місце її мешкання владі.

При Зосі було кілька листів до спільників. Посипалися арешти – у Львові, Кракові, Бродах. Спіймати Пакулу допоміг випадок. Одного дня в поліційну інспекцію надійшов дзвінок. Телефонували з номера 1202 – кав’ярня “Сплендід” на вулиці Сикстуській (тепер Дорошенка). Схвильований чоловічий голос настирливо цікавився долею Софії Рудзької. Комісар попросив незнайомця зачекати біля апарата, бо мусить уточнити подробиці. Тим часом разом з агентом вирушив до кав’ярні та затримав прохача. Ним виявився кур’єр Стецишина.

Анархіст? Аферист? Шпигун!

Розслідування тривало майже рік. Пакулу допитували протягом трьох днів по 10 годин. Кухаревську тримали в одній камері з проститутками. Одного дня ті сильно побили бідолашну. Филимон Стецишин писав листи львівській поліції. Стверджував, що затримані не знали про те, для якої мети працюють. Обіцяв приїхати на суд, якщо його не каратимуть тривалим терміном. Продовжував писати й Володимиру Лесюку. Всі ці листи перехоплювали слідчі. Влітку 1912-го Лесюка арештували просто під будинком дирекції скарбу, коли він ішов на роботу.

В жовтні того самого року відбувся суд. На лаві обвинувачених опинилося дев’ятеро осіб, серед них дві жінки. Всі заперечували свою вину.

<p>Софія Кухаревська</p>

– Думав, що є посередником анархічної організації, яка виступає проти Росії, – говорив Пакула.

– Стецишин виглядав як злодій, аферист, аж ніяк не шпигун, – стверджувала Кухаревська.

– Хотів завести Стецишина в пастку й віддати в руки влади, щоб таким чином помститися за свій минулий арешт, – божився Вербицький.

Вирок для Пакули – 3 роки важкої в’язниці, Кухаревської – 2 роки, Харчука – 1,5 роки, Вербицького – 1 рік 3 місяці. Кара мала бути загострена постом раз на місяць або два тижні. Решта обвинувачених отримали терміни до пів року або були звільнені. До цих термінів зарахували час перебування під слідством – 10 місяців.

Про Филимона Стецишина пригадали через півтора року. Поліція затримала Владислава Крегера, сина власника млина з Радивилова. Той перебрався до Львова, вступив тут у гімнастичну організацію “Сокіл”, завів знайомства серед військових і залізничників. Всю здобуту інформацію начебто пересилав Стецишину, за що отримував 120 крон щомісяця. 

Суд відбувся 26 червня 1914 року. Крегера покарали двома роками важкої в’язниці, загостреної постами. Через два дні в Сараєво від рук сербських підпільників загинув ерцгерцог Франц Фердинанд. Ще через місяць почалася війна, пізніше іменована Першою світовою. Царська армія провела швидкий наступ і вже восени заволоділа більшою частиною Галичини. Відомості, зібрані російськими шпигунами, таки отримали практичне застосування.