9 запитань про Андрусівське перемир’я

20 січня (9 лютого за новим стилем) 1667 року в селі Андрусове, що на території теперішньої Білорусі, Московія та Річ Посполита уклали мирний договір. Цій угоді передували 35 раундів виснажливих переговорів. Домовленості укладали на тлі громадянської війни, що спалахнула в Гетьманщині невдовзі після смерти Богдана Хмельницького.

Згідно з договором, сторони поділили між собою українські землі по Дніпру. Лівобережжя відійшло до Московського царства, а Правобережжя – до Речі Посполитої. Київ на два роки залишався під юрисдикцією московитів, а потім мав перейти до поляків. Запорожжя, за домовленостями, опинилося під зверхністю обох держав.

Особливо викличним було те, що Андрусівське перемир’я укладали без жодної участи українських представників, ніби й не існувало одержавлених суб’єктів – Правобережної та Лівобережної Гетьманщини із правителями-гетьманами на чолі.

На правому березі гетьман Петро Дорошенко, дізнавшись про перемир’я, “лежав хворий два дні”. У листі до московського посла він писав без зайвої дипломатичности: “А ось недавно учинили договір з поляками на нашу згубу, розірвали надвоє, і обидва монархи умовилися між собою, що будуть нас викорінювати… Ви звикли вважати нас за якусь безсловесну худобу, без нас вирішили, які міста залишати під собою, а які уступити, а тим часом міста ці дісталися вам не вашою силою, а Божою поміччю й нашою кров’ю й відвагою. Ми хоча вівці, але вівці Христові, його кров’ю викуплені, а не безсловесні”.

Лівобережний гетьман Іван Брюховецький теж відреагував негативно. Хоча перед тим інтереси України здавав Москві, сподіваючись завдяки цьому утриматися на гетьманстві. “Москалі з нами хитро поступають, і з ляхами помирившись, з обох рук, з московської і лядської, постановили нас, Військо Запорозьке, й увесь народ християнський український вигубляти, й Україну, вітчизну нашу, до основ розорити”, – нарікав Брюховецький.

Сама можливість поділити тіло України й перетворити українські інтереси на розмінну монету унаочнили те, наскільки сильно було занедбано спадщину Богдана Хмельницького. Смерть правителя навіть у добре вистояних державах дуже часто виливалася у проблеми. Для Гетьманщини, у якій державність ще була зшита білою ниткою, це стало трагедією. Верхівка виявилася незрілою, низи залишилися збуреними, що загострювало внутрішні конфлікти. Серед нової еліти переважали ті, хто на чільне місце ставив кар’єру та земельну власність, а не змістовну репрезентацію суспільства. Це запустило руйнівний маховик громадянської війни.

Кар’єрні амбіції, поєднані із зовнішніми втручаннями, підвели остаточну риску під спроможністю витримувати зовнішній тиск. Року 1663 (зречення Юрка Хмельницького, Чорна рада) виникли окремі політичні суб’єкти – Правобережна та Лівобережна Гетьманщини. І хоча старшини на обох берегах і до того року, і після (завжди!) мислили Гетьманщину як цілісну державу, кожен гетьман уявляв собі ту єдність підо власною булавою. Розкол ослаблював державу і став головним призвідцем Андрусова з українського боку.

Андрусів–1667 виник  із того, що ані Річ Посполита, ані Московія не мали снаги повністю знищити Гетьманщини й цілковито опанувати українську територію. Сторони розмірковували над поділом України ще від середини 1650-х. Року 1659 у Польщі ширилися думки, що єдиний спосіб “заспокоїти Україну” – поділити її з царем. Та поки Гетьманщина залишалася єдиною і до кінця не була розхитаною взаємопоборюваннями, такі плани не мали перспективи. Лише різке ослаблення держави у братовбивчому протистоянні дало змогу в 1660-ті нав’язувати їй рішення, ухвалені без неї.

Поділ українських земель допоміг Москві поступово “перетравити” бунтівну землю. Це зайняло майже ціле століття. Росія стала твердою ногою в Україні лише у XVIII столітті, і лише тоді почала перетворюватися на європейську потугу. Геополітична рівновага остаточно змінилася на московську користь. Далі були три поділи Польщі та спроби переінакшити східноєвропейський простір на свій лад. Україна ж першою потрапила під каток.

Коли 1656 року перемовини під Вільно “заїло” на українському питанні, король Ян Казимир інструктував своїх комісарів, що в гіршому випадку москвичам можна поступитися Лівобережжям.

Російський цар після серії воєнних поразок ладен був зректися всієї Гетьманщини. Наказ московським послам, датований червнем 1664 року, передбачав: “А рубіж би вчинити по Дніпру. Якщо польські комісари так рубежу вчинити не захочуть, то вам би в кінцевому рахунку говорити про стародавні міста, про Смоленськ з чотирнадцятьма містами”. Утім польські посланці забажали ще й Смоленська, міста-символа для Москви. І тоді перемовини зайшли в глухий кут. Відновилися вони у квітні 1666 року в Андрусові. Московський посол Ордін-Нащокін знову радив царю віддати полякам всю Україну, крім Чернігово-Сіверщини. Врешті польські посли погодилися на кордон по Дніпру.

І перебіг переговорів, і текст Андрусівського договору вщент руйнує російські міти радянського та сучасного розливу про “спільну позитивно наснажену історію”, “непохитне прагнення до нерозривної єдности”, “тісне переплетення історичних доль”, “братерство та взаємодопомогу”. Насправді Московія безцеремонно викрила своє справжнє ставлення до України – як до розмінної монети. Московити ділили державу з Річчю Посполитою на свій розсуд, не визнаючи її за окреме політичне тіло.

Андрусівське перемир’я спричинило вибух незадоволення на обох берегах Дніпра. Ідея єдиної Гетьманщини в етнічних українських кордонах міцно сиділа в головах нової еліти, дарма що її знекровили приватні майнові інтереси верхів та охлократизм низів.

Проте запалу старшини вистачило лише на короткотривале об’єднання 1668 року під орудою Петра Дорошенка. Однак Москві знову вдалося розколоти Гетьманщину.

Старшина почала виношувати ідею турецького протекторату. Теоретично, перехід під егіду Туреччини міг скасувати чинність московсько-польських домовленостей. Стамбул був єдиною тоді потугою, не зацікавленою в поділі України.

Року 1669 Дорошенко обґрунтовував перед Варшавою свій курс на турецький протекторат тим, що поляки “розкололи нашу могутність” і “за мізерну суму московських динарів продали нас”. “Цим ви послідовно штовхали нас до зближення з Османською Портою”, – апелював він.

Утім ідея з протекторатом не виправдалася. Року 1672 Туреччина і Річ Посполита уклали Бучацький мирний договір. І хоча ця угода містила згадку про “Українську державу”, Дорошенко залишився невдоволеним. Він вважав, що поляки прагнуть “запрягти нас у ще важче ярмо”, а край розділили на дві частини – “одну сторону продали московитам, а нашу хочуть перетворити на дике поле”.

Андрусів 1667 року і Вічний мир 1686 року, котрий незначно модифікував “територіальні” статті Андрусівського перемир’я, остаточно деморалізували українську шляхту. Визнання за Москвою Лівобережжя позбавило її будь-яких надій на повернення своєї колишньої ролі. Якийсь час опиралася лише православна шляхта. На сеймах вона ще порушувала релігійні вимоги, котрі в ті часи означали оборону української окремішности. Але згодом маргіналізувалась і вже не противилась спольщенню.

Сейм 1676 року ухвалив конституцію, що забороняла контакти православних Речі Посполитої з одновірцями за Дніпром. Лише одиниці, на кшталт волинського шляхтича Данила Братковського, на зламі XVII–XVIII столітьчинили опір вигасанню старої української еліти.

Невдовзі українська шляхта як цілісна корпоративна одиниця припинила своє існування. На зміну їй прийшла так звана “правобережна польська шляхта”. Відтак у ХІХ століття український світ від Дніпра до Сяну увійшов відкритим до асиміляційних модерних вітрів.

Аж до кінця XVIII століть Волинь, Поділля, Правобережна Україна (за винятком запорозьких земель) залишалися відірваними від Лівобережжя. А Галичина – взагалі до 1939 року. Українські землі опинилися не тільки в різних державах, а й у різних цивілізаційних нішах. Це заклало підвалини для фрагментації українського соціуму аж до появи регіональних ідентичностей, на що опиралися асиміляційні стратегії Російської імперії/СРСР ХІХ–ХХ століть, а також польські спроби нав’язати на території від Дніпра до Сяну польський варіант модерної нації. Це мало величезний вплив на ходу української історії. І наслідки вчуваються досі.

До того ж Андрусів–1667 дозволив Московії вперше втрутитися у проблему південного кордону України, до якого вона раніше не мала жодного стосунку. Бахчисарайська угода з Туреччиною 1681 року – прямий наслідок Андрусівського перемир’я – відкрила шерегу московсько-турецьких договорів XVII–XVIII століть. А вже ці домовленості створили ідеологічне підґрунтя для того, щоб Російська імперія трактувала Південну Україну як територію здобуту, а потім й освоєну завдяки російській присутності. На цьому пні у 1830–1840-х роках виросла концепція “Новоросії”. Сучасна Росія використовує її і в наші дні.