Там, де Шухевичі лише у множині

"Перлина повіту"

— Чи пам’ятаю когось з родини Шухевичів? — Михайло Мисик, паламар греко-католицької церкви Воздвиження Чесного Хреста, дещо розгублено поправляє волосся. — Це хіба когось зі старожилів треба питати. Я ж молодий ще — з 1945 року. Не лишилося в селі з їхньої родини жодного. А знати, що Шухевичі з Тишківців, — це у нас всі знають. Тишківці — дуже патріотичне село.

Фразу про патріотизм майже дослівно повторюватимуть всі, кого б не спитала про родину Шухевичів. Ніби цитують газету "Діло": "Тишківці — національно свідоме, багате, добре загосподароване село, перлина повіту". Так само в унісон казатимуть, що навіть у радянський час про Шухевичів пам’ятали, лише не говорили вголос. Не можна ж було.

Вони з’явилися у Тишківцях 1848-го, майже тоді, коли Габсбурги скасували кріпацтво. Осип Шухевич теж був з Покуття, з Раковця. Це недалеко звідси: височенні кручі над Дністром із руїнами середньовічного замку, кілометрові ліси, м’який клімат. Батько-священник Євстахій Шух (потім змінив прізвище на Шухевич) помер, коли Осипові було 8. Родина відправила осиротілого хлопчика до василіян у Бучач — одного з найкращих на той час освітніх закладів регіону. Далі він навчався у львівських домініканців, семінарії, належав до "Руської Трійці" та був висвячений. 32-річний Осип прибув до Тишківців із 26-річною дружиною Анною та 6-річним сином Зеноном. Загалом у пари народилося 12 дітей. Двоє померли під час епідемії чуми.

Осип мав ораторський дар. Вмів згуртувати біля себе народ, повести за собою. Перекладав Верґілія, сам пробував писати. Ті твори потім видав друком його син, етнограф, педагог і публіцист Володимир Шухевич, Романовий дід.

— Для гуцулів його п’ятитомна "Гуцульщина" — настільна книга, — розповідає Марія Підлеснюк, директорка Меморіального музею родини Шухевичів. — Як і тексти його, і світлини: кілька десятиліть Володимир мандрував краєм разом із графом Дідушицьким, знімаючи все на портативну (як на ті часи) фотокамеру. Його заслуга, що збереглося стільки архівних фотографій родини, Тишківців і місцевого пасхального звичаю "церковця" — коли молоді чоловіки у яскраво прикрашених капелюхах вибудовували живі піраміди на церковному подвір’ї.

Сільрада з фітнес-центром

Коли ще одна пошесть забрала життя Осипа, опікуном велетенської родини став Зенон. Він же був парохом і прослужив понад 60 років, до смерті. Родина збиралася разом у святкові дні. На одній із сімейних світлин міжвоєнного часу є аж 76 осіб — ледве помістилися у кадр. Та в самих Тишківцях лишився тільки Зенон. Інші пороз’їжджалися. Військові, священники, адвокати… Вічна історія сільської інтелігенції, яка раніше чи пізніше ставала міською інтелігенцією.

Отець Зенон успадкував батьковий дар: вести за собою і переконувати. Року 1907 понад 500 селян присягли на Біблії, що не вживатимуть алкоголю. З нагоди такої оказії Шухевич замовив у Львові пам’ятний хрест. Він стоїть поряд із хрестами, які увічнюють скасування панщини та 100 роковини народження Маркіяна Шашкевича.

Село процвітало: діяли чотири осередки "Просвіти", "Союз українок", Каса ощадности "Райффайзенка", дитячі ясла на 120 малят та дитячий садок. На місці корчми звели школу. Тишківці й тепер дуже задбані: ідеальні дороги, акуратні вказівники з назвами вулиць, відремонтована школа, велика сільрада з фітнес-центром та Музеєм визвольних змагань, автобусні зупинки, прикрашені вишиванками на матовому склі, прапори біля монументів Тарасові Шевченку та Романові Шухевичу. Тут вже заслуга не так Шухевичів, як Анатолія Матвієнка1953–2020, депутата Верховної Ради шести скликань. Політик родом із Київщини. У Тишківцях народилася його дружина, докторка педагогічних наук Ольга Михальчук-Матвієнко. Її рідна хата заростала бур’янами й валилася. Порадилась зі знайомими: може, продати хату? Тільки за скільки?

— Проси 800 доларів, за 700 віддавай, — радили їй.

Розказала чоловікові — він сказав, що Ольга нічого не продаватиме, а розвиватиме власний проєкт. Який? А до якого душа лежатиме.

Садиба святого Миколая

Душа лежала до дітей. Спочатку дарували випускникам місцевої школи золотий тризуб: дівчатам — підвіску, хлопцям — значок. У 2006 році на вулиці Шевченка з’явилася Садиба святого Миколая. Її розташування підказує фіґура святого з Мири під дашком мурованої квадратної альтанки. Попри форму, всі називають її ротондою.

Подвір’я біля високого дерев’яного будинку заповнене скульптурами. Двічі на рік, на Миколая зимового та Миколая літнього, тут ставлять сценку. Приїжджає театр з Франківська. Навідувався і Юрій, син Романа Шухевича, сидів на різьбленій лавці трохи більше року тому.

2022-го літні святкування зі зрозумілих причин не організовували, а зимові відбулися 18 грудня — бо неділя. Тишковецький "Миколай" поки що орієнтується на юліанський календар. Між святами пані Ольга впорядковує родинний фотоархів. У великій кімнаті цієї садиби за стосами старих фотографій не видно двох довжелезних столів. Особливо цікаво роздивлятися крихітні знімки весілль першої половини ХХ століття. Жінки — у вишиванках, мають нескінченні разки коралів на шиях. Чоловіки мають смушеві шапки, прикрашені квітами, та акуратно складені батоги на поясі. Тоді без батога не одружувалися — ним наречений хрестив двері своєї оселі під час обряду.

— Дивіться, тут багато світлин з церкви та похоронів, тоді було прийнято фотографувати на сумних подіях, — показує кілька крихітних кадрів пані Ольга. — Це десь 1950-ті. Зверніть увагу: жінки у церкві не в хустках! Звичай закутуватися в хустки принесли нам східні сусіди, українки так не робили!

Стіни кімнати, де Ольга Михальчук-Матвієнко розбирає світлини, завішані іконами. На всіх — святий Миколай. Їх тут десятки: чоловік свого часу на всіх вернісажах купував саме зображення цього святого, так і назбиралася колекція.

"Маланка" без чортів

Біля входу до кам’яниці Шухевичів — старий каштан із великим дуплом, надщербленим блискавкою. Це дерево 30 червня 1907 року отець Зенон висадив на власному обійсті з нагоди народження онука Романа. Він народився у Львові, але в Тишківцях бував. Та хто в цій садибі не бував: Іван Франко, Ольга Кобилянська, Йосип Кобринський, Олена Кульчицька, Василь Стефаник, Соломія Крушельницька. В оселі, зведеній 1836-го, ще кілька років тому мешкав парох тишковецької церкви. Матвієнки збудували йому неподалік великий двоповерховий будинок — дерев’яний, як і Садиба святого Миколая. А у старій хаті музейники з Коломиї створили експозицію. Кабінет, вітальня, спальня, кухня — так жила сільська інтелігенція Покуття ХІХ — початку ХХ століть.

Речі збирали звідусіль. Рояль примандрував із Франції. Крісло у кабінеті — перукарське, незвичне, у стилі ар-деко. Секретер хитромудро замикається на ключик. З автентичного, що в хаті було протягом декад і декад, — стара шафа з важкою вишитою хрестиками святковою священничою ризою, два високі підсвічники. А ще — два дерев’яні темні ліжка з високими бильцями у просторій спальні, — розповідає співробітниця музею Тетяна Манзик пропонує прибрати торби, щоб не лізли в кадр. У цих торбах лежать старий кожух та інший реквізит місцевої "Маланки". Дійство відбулося кілька днів тому. І починалося саме в садибі Шухевичів.

— Наші "Маланки" — найкультурніші в області, — стверджує пані Тетяна. Ніяких тобі чортів чи іншої нечисті. Бо ж маланкують тут переважно жінки, що характерно для всього Покуття. Зібрані під час події кошти віддали сільському старості — на допомогу тишківцям, які служать у ЗСУ. Таких кілька десятків.

Криївка в шафі

— Покажу вам три хрести, — староста Володимир Золотарчук веде на околицю села. Я все плутаюся і не розумію: ніби ж фотографувала вже три хрести в центрі, неподалік садиби Шухевичів, вулиці Шухевича та пам’ятника Романові Шухевичу. Хіба це не вони?

Таки не вони. У місці, де вулиця Шухевича з’єднується з вулицею Мазепи, на підвищенні — старий цвинтар. Чистий, не зарослий бур’янами, лише подекуди — кам’яні надщерблені часом хрести. За залізною огорожею — родинне поховання місцевої гілки роду Шухевичів. Осип, його дружина Анна з Кульчицьких та двоє безіменних дітей, які померли маленькими від пошесті. Зенона поховали у гробівці вже на новому цвинтарі.

Староста ж показує і гордість села — Народний музей історії та визвольних змагань імені Романа Шухевича "Підпільна друкарня УПА" — у цоколі сільради. Постмодерністська будова — дітище нульових, але зведена на місці старішої. Міцні муровані підвали — з тих часів.

Щоб усе роздивитися, доводиться вмикати генератора — у Тишківцях якраз планове відімкнення електроенергії. Експозиція займає кілька залів. Покутський одяг, господарський реманент, старі церковні хрести, реконструкція селянської кімнати: і подушки, і покривала густо вкриті червоною вишивкою. У великому залі на стінах — фотографії: пані в корсетах та вигадливих капелюшках, елегантні чоловіки. Це все Шухевичі, нащадки отця Осипа.

— А хочете подивитися, що у цій старій шафі? — питає пан Володимир під кінець екскурсії.

Там власне виявився вхід до криївки-друкарні.

— Саме так колись повстанці тут маскували свої схованки — за дверима звичайних шаф, — стверджує Марія Підлеснюк. Генератор допоміг не загубитися у темряві. Але, здається, без світла в цих тісних підземних кімнатках було б легше уявити життя командира УПА в післявоєнний час. Вогкі темні підземелля, у яких не лише ховався, а й працював та жив. А вільна Україна тоді була лише мрією, концептом, бо вся її тодішня територія — такі от підземні криївки.