Сліди "Диявола по сусідству"

Чоловік із заголовків

Ранкове грудневе небо безпросвітно сіре. Повітря сире й морозяне. Асфальт вулиці Центральної у Дубових Махаринцях всіяний вибоїнами. Людей не видно. Видається, що єдине місце, у якому тут існує життя, – крамниця. Це одне з приміщень адміністративної будівлі колишнього колгоспу. По всій Україні їх називають однаково – "кантора". Через вікно до нас приглядається продавчиня.

Кабінет Тетяни Джерук, заступниці сільської голови, – у цій самій будівлі. Від входу до крамниці – трохи далі по коридору.

– Тих журналістів у нас вже було йо-о-ой скільки! Закривайте двері, бо буде холодно! – запрошує пані Тетяна.

Жінка сидить за столом у пальті. Їй орієнтовно 50, мешкає за кільканадцять хвилин ходи від "кантори". П’ять років тому овдовіла, дорослі діти живуть у Вінниці. Невеликий кабінет заставлений стосами папок і пишними вазони. З одного боку вікна – високий чорний сейф. З іншого, ніби для естетичної рівноваги. – шпалери з гірським озером на всю стіну.

– Дубові Махаринці пережили кілька хвиль журналістських наїздів, – продовжує жінка. – З Франції, з Німеччини, з Америки. Телевізійники, радійники, газетярі – всі були. Масово їхали на початку 1980-х і в 2000-х. Востаннє десь в 2009-му. Ми показувати все, що вони хотіли. Деколи потім ті журналісти перепутували всьо і так ковєркали, шо читати тяжко.

Джерук розкладає на столі газетні пачки. "Чи насправді Іван Дем’янюк кат євреїв?", "435 тисяч років тюрми", "Дело Ивана Демянюка" – заголовки на передовицях не вражають різноманітністю.

Микола на прізвисько "Наган"

Іван Дем’янюк народився у Дубових Махаринцях 1920 року. Виростав на вулиці, яка тепер називається Підлісною. Його хати давно немає, на її місці стоїть інший будинок.

– В нас так вулиці називаються, що тепер не треба перейменовувати, – сміється пані Тетяна. – Іван працював на тракторі, бо добре розумівся на техніці. Як поламається – то всі бігли до нього, щоб справив. Моя бабуся розказувала: діти гралися під лісом, а він там їздив. Брав їх до себе і катав.

Спогади та перекази здебільшого – позитивні. Рідше – нейтральні. Дем’янюків тутешні старожили називають за прізвиськом "Наган". Микола, Іванів батько, не мав мізинця і безіменного пальця на правій руці. Тож вона виглядала, як пістолет. Після війни радянці засудили його до 10 років тюрми. В ув’язненні й помер.

Молодший Дем’янюк небагато встиг попрацювати на благо колгоспу. Його призвали до армії. Служити поїхав у Бессарабію. Там і застала війна.

Через дорогу від "кантори" – висока загорожа. Це – колишнє місце роботи Дем’янюка. На просторому подвір’ї розставлені сівалки, культиватори і плуги. По центру, як і належить "ветеранові", – старий комбайн "Нива". Двоє чоловіків років за 50 кутаються у робочі куртки й курять.

– Старенький, бляха, треба міняти кольца, бо вже, бляха, почав диміти. Одне тільки в ньому нравиться, шо менша потєря, ніж в того, шо он там, бляха, стоїть, – один із них показує у бік гаража на протилежному кінці подвір’я. Із привідчинених дверей видно новіший комбайн John Deere. – Тамтой як поломиться, бляха, то треба їхати за запчастями аж в Польщу, бляха, чи Білорусь.

Доля колгоспу в Дубових Махаринцях неоригінальна. У 1990-х його майно й землі поділили місцеві аграрії, щоб господарювати за правилами ринкової економіки. Тепер усе це подвір’я і техніка на ньому належить місцевому фермерові. А ці двоє – його працівники. Про Івана Дем’янюка вони знають "те, що й усі". І вірять, що він невинний.

Інший Дем’янюк

– Як ми вже самі собі тут в селі складали цей пазл, – розмірковує Тетяна Джерук. – Скоріше за все, то не той Іван Дем’янюк, якого судили, був катом. А інший…

Виявляється, у Дубових Махаринцях жив ще один Іван Дем’янюк. Вони були однофамільцями, але не родичами. У селі їх розрізняють за тим, як звали по батькові: "американський" був Миколайовичем, "український" – Андрійовичем.

"Інший" Дем’янюк також воював. Повернувся додому в середині 1950-х із дружиною і двома доньками. Де був і що робив весь цей час, ніколи не розповідав. Влаштувався в колгосп трактористом і жив дещо відлюдькувато.

Ліда Павлюк, жвава і моторна жінка, віку приблизно своєї заступниці, приїжджає до "кантори" за кермом власного авто. Сільська голова повторює усе те, що сказала пані Тетяна. І підтверджує версію, яку вона висловила.

– Про того Андрійовича люди відзивалися не дуже добре. Сусіди розказували, що вони часто сварилися з жінкою. При тих сварках вона кричала: "Якщо ти будеш мене бити, то я людям все розкажу!".

Року 1971 Івана Дем’янюка знайшли повішеним у садку. Майже відразу після цього дружина з дітьми виїхали з села.

Цвинтар розташований на горі, туди веде хвиляста дорога. Могила Івана Андрійовича – на протилежному від вхідної брами боці. Його поховали з самого краю – як самогубця. Відразу за пам’ятником починається поле. На портреті – молодий вояк. Погляд різкий і прямий. По виразу обличчя незрозуміло усміхається він, чи ні.

"Не вірю, що це він"

Разом з Іваном Миколайовичем Дем’янюком до армії, а потім і на фронт пішов його друг Петро Бондарук. 1942 року в Криму їх обстрілювала артилерія. Дем’янюка вдарило уламком снаряда. Він не міг йти, тому товариші поклали його на причіп, який віз трактор. Так пораненого вивезли з фронту. Наступного разу Петро побачив побратима по телевізору, старшим на кількадесят років, у залі ізраїльського суду.

Петро Бондарук помер 2007-го. У Козятині за 20 кілометрів від Дубових Махаринців живе його син – також Петро. Це чоловік міцної тілобудови і з м’яким поглядом добряка. Потиск його руки запам’ятовується незвичною порепаністю спрацьованої долоні.

– Вони росли разом – тато й Іван, – каже. – Разом ходили до школи, разом пішли в армію, разом воювали. Коли почався процес, тато хотів поїхати в Америку. Казав: "Я його знаю. Не вірю, що це він". Не випустили.

Просторою вітальнею бігає кількарічний онук. Час до часу в кімнату зазирають дочки. Як і пані Тетяна, чоловік давно вивчив напам’ять свою роль в історії Дем’янюка. Проте все одно хвилюється і постійно збивається.

– Після війни мій тато почав працювати завфермою у колгоспі в Махаринцях, – веде далі. – Одного разу в село приїхали з КГБ і забрали його у Вінницю. Там розклали фотографії різних людей. Хотіли, щоб він впізнав друга. На тих фотографіях його не було. Зате був інший Дем’янюк – той, який тепер працював трактористом. Тато його впізнав відразу, але кагебістам нічого не сказав. Я пам’ятаю того Івана. Я ще був пацаном, мав 5 чи 6 років. Ходив на колгоспні городи на помідори, дині чи кавуни. А він там жив поряд. Може трохи дивний і скритний, але загалом звичайний чоловік був.

Коли батько Петра Петровича повернувся додому, то зустрів Івана. Розказав про розмову в обласному центрі.

– Той почервонів, нічого не відповів і пішов собі. А потім, як в селі люди про то говорили, то відходив вбік, ніби шоб не чути таких розмов. Через кілька тижнів повішався. Я колись вже тут, в Козятині, зустрів його жінку. І так до неї привітався, а вона: "Я вас не знаю!". І втекла. Виглядало, що щось її гризло.

Згодом кадебісти забрали в Бондаруків усі світлини, на яких був Іван Дем’янюк. Петро Петрович переконує, що його батько про бойового побратима ніколи нічого поганого не сказав. Як і в Дубових Махаринцях, де про свого земляка не говорять нічого злого. І, здається, не скажуть. Навіть якщо знатимуть.