Між Візантією і авангардом

Звогчений дощем 

Дощ позбавляє Стамбул кольорів. Сіре небо висить над містом, бірюзова вода стає ніякою і навіть теракотові дахи втрачають колір. "Ніби хтось вимкнув світло", — так описав у своїй книзі похмурі дні над Босфором художник Олекса Грищенко. У листопаді 1919 року він прибув до Стамбула на російському кораблі "Николай 119". Того дня падав дощ. 

Дощові дні припали й на мій приїзд до Стамбула. Я дивлюся на це місто з вікна автобуса дорогою з аеропорту, із Ґалатського мосту, з букіністичних крамниць, де ховаюся від зливи, — і розумію, що навіть дощ не може позбавити Стамбула неперервного руху. Офіційно 16 мільйонів людей, 20 мільйонів неофіційно — це майже пів України! — вже не здатні зупинитися. 

Коли художник приїхав сюди понад століття тому, Стамбул був зовсім інакшим, ніж я бачу його сьогодні. Колись зелені пагорби — тепер щільна забудова, через Босфор перекинуті мости, а вулиці задихаються від вихлопних газів. Та все одно ми, гості Стамбула, не припиняємо спроби зафіксувати велич, красу і хаос цього міста на знімках чи у словах.

Так само і художник: тільки-но побачив місто з палуби / облавка корабля — почав малювати. "Береги розгортаються феєричною панорамою. Бігаю, мов божевільний, з одного кінця пароплаву на другий, з листками паперу, звогченими дощем", — записав він у щоденнику.  

Із Кролевця — до Константинополя

<p>Олекса Грищенко (1883 &mdash;1977 )</p>

Олекса Грищенко народився у Кролевцінині Сумська область 1883 року. Навчався в Чернігові, Києві та Москві, — спершу вивчав ботаніку й філологію, а далі шукав свого місця в мистецькому середовищі. Його школи, зокрема — студія пейзажиста Сергія Світославського в Києві, студія Костянтина Юона в Москві, майстерня Татліна, вивчення французької у Сорбонні й копіювання класиків у Луврі. 

У 1910-ті Грищенко мав уже ім’я та статус. Був професором перших Державних вільних художніх майстерень, брав участь у мистецьких виставках, зокрема, знаменитого "Бубнового валета". Його твори значилися у списках до закупівлі Третьяковською галереєю. Та найголовніше — художник розробив власну естетичну концепцію, яку назвав "Динамоколір". Її наріжні камені — це "живописна пластика, глибина, живописні маси і форми, для яких живим джерелом є природа". Як і пасувало авангардистам, він любив народне й загалом давнє мистецтво. Написав кілька розвідок про іконопис та живопис Візантії. До 1917 року вже зміг побувати в Італії та Франції, подорожував містами Російської імперії у пошуках візантійського живопису та ікон. І мріяв побачити Царгород. 

Цю мрію Грищенко втілив у 36 років. Одного дня художник закрив свою майстерню в Москві й у розпал громадянської війни поїхав на південь — до України. Це сталося досить раптово, після виставки його робіт у Москві. Можливо, він відчув, що це шанс для Царгорода в його житті. 

Заїхав до рідного Кролевця і потім через Харків, Миколаїв, Херсон дістався Севастополя. Там сів на корабель до Яфи, щоб нелегально зійти з нього в Стамбулі. Мав із собою плащ-дощовик, базовий малярський набір та велику хлібину, частину якої мусив відрізати як бакшиш туркові-перевізникові. 

Стамбульські нотатки Грищенко впорядкував уже в Парижі й 1930 року видав книжкою. Її український переклад в авторській редакції вийшов 1961-го в діаспорному видавництві "Дніпрова хвиля". У 2020 році львівська "Піраміда" видала книжку в Україні. Тепер із нею можна гуляти містом, як із путівником. А гігантський, складний і багатопластовий Стамбул дуже потребує путівника — не сухого, а осмисленого.

У пошуках Візантії 

Наприкінці 1919 року місто ще було Константинополем. Назва "Стамбул" позначала лише його частину. А Грищенко взагалі плив до Царгорода, як називали його ще козаки. Хоча перипетії назви міста не такі химерні, як події, що переживав Стамбул у 1919—1921 роках. Грищенку точно "пощастило" бути там у найбільш турбулентний час: між Османською імперією і Турецькою республікою.

Після поразки в Першій світовій війні Стамбул окупували союзники з Антанти. Вулицями міста крокували англійські, французькі, італійські та грецькі солдати. Влада султана нічого не важила, хоча він за традицією ще виходив до підданих раз на тиждень, у п’ятницю. Грищенко його бачив, але вражений не був. "Скривлений овал обличчя, апатичний вираз очей, тьмяний погляд", — так описав він правителя. 

Стамбул був повен біженців та знедолених. До них належав і Грищенко, а саме — до багатотисячного натовпу емігрантів з Російської імперії. У спогадах він пише, як днями харчувався лише цибулею. Холод, голод, воші й постійна невпевненість у завтрашньому дні — в таких умовах художника розраджували стамбульські краєвиди. Але деколи він зривався і розпачував від свого становища: "О проклятий час, о продажна, марна епохо! Без житла, без притулку". 

Грищенко приїхав з іншої імперії, яка розпадалась і де 1919-го також не доводилось нудьгувати. Тому у Стамбулі його не цікавили сучасні політичні перипетії. Він шукав те, що було поза часом, бо давно зникло. Шукав Візантію. "Її таємний і привабливий образ зворушує нас, — українців, зокрема", — зізнався він у спогадах.  

Там, де мечеті, — церкви 

Художник запам’ятав у Стамбулі аж 26 візантійських церков. Звісно, головною святинею був Софійський собор. На той час — мечеть, із якої у 1930-ті зробили музей, а 2020-го знову повернули статус культового місця мусульман. 

Мало який український турист нехтує Ая-Софією. Усі ми раніше чи пізніше приходимо до неї, долаючи базарні заклики "привет, кожа, дешево". Крутимо головою в пошуках візантійських мозаїк, дивуємося, яка вона неосяжна, шукаємо подібностей із давньоруськими церквами. 

Але часто на Святій Софії закінчується туристичний інтерес до візантійської спадщини у Стамбулі. Історія і культура тієї епохи змагаються за нашу увагу зі скумбрією у хлібі з видом на Золотий Ріг. Бо загалом Візантія для сучасних українців — це щось занадто далеке і вже чуже. 

А для Грищенка вона була ще реальною і бажаною. Хоч не існувала уже майже пів тисячоліття. Певно, в останні роки Османської імперії її сліди були помітніші, аніж тепер. Сто років модерности віддалили Візантію більше, ніж попередні п’ятсот. Сьогодні у Стамбулі не те що Візантію, а й Османську імперію розгледіти непросто. 

Грищенко вперто ходив від Ая-Софії до Малої Ая-Софії, від храму Святої Ірини до церкви Хора. Всі вони стали мечетями. Стоячи на площі перед Султанахмет, він намагався уявити "парадний день на гіподромі, куди збігалась уся голосна столиця", як це було у візантійські часи. Ще хотів розгледіти сліди візантійського палацу, але замість цього — "ціла дільниця дерев’яних дімків, мечеть Ахмедіє, подвір’я і жовтий будинок міністерства юстиції". 

Він шукав Візантію навіть у людських поставах. Ось туркеня молиться — і нагадує йому "живий образ Пречистої Діви з ікони Оранти". Ось різномаста юрба на вулицях — її Грищенко порівнює із візантійською мозаїкою. 

Грищенко вихоплював фрагмент будь-якої сцени й узагальнював його, виокремлюючи декілька домінантних чистих кольорів. Так описала манеру його стамбульського циклу дослідниця Віта Сусак у книжці "Динамоколір", присвяченій творчості художника.

Османська архітектура, на думку Грищенка, не дотягує до візантійської, хоч і багато від неї взяла. "Величаві мечеті султанів, чудово побудовані. Місця для них дібрано з великою мудрістю. В них багато розмаху і пориву", — нотував художник. Певно, йому бракувало тут індивідуальности, бо додавав: "Але це все не може замінити задум мистця".  

"Небо вкрите стрілами мінаретів"

Однак не був Грищенко сліпий і до османської дійсности. Навпаки — контрасти Стамбула його захоплювали. У щоденнику художник записував враження яскраво й дотепно: "Небо вкрите стрілами мінаретів", "фески крутяться, немов маки на грядці", килими в мечетях — то кольору полуниць, то крові.

Грищенко не лише любив заходити до мечетей, малював у них, а й із повагою ставився до ісламської заборони зображати живих істот. Тому обличчя дервішів, чоловіків у кав’ярнях — умовні порожні овали. Із жіночими портретами було в якомусь сенсі простіше: жінки тоді закривали обличчя вуаллю. Форми, кольори, світло, — усе це в мечетях йому подобалося. А крім того, там можна було поспати на подвір’ї. Сон — то розкіш для людини, яка опинилася в Стамбулі без грошей і надійного даху над головою. 

Коли художник стомлювався від міста, то їхав на околиці. Еюп на березі Золотого Рогу, Скутарітепер Ускюдар, — ці райони були за часів Грищенка майже сільськими й ідилічними. У ХХ столітті їх урбанізували й забудували. 

"Гамалія по Скутарі — по пеклу гуляє", — згадую із Шевченкової поеми. Для Грищенка назва Скутарі теж асоціювалась із козацькими й навіть давньоруськими часами. Імам наспівує тужливу мелодію — і художник опиняється думками в минулому. "Ти, що зберігаєш спомин про наших прадавніх князів, козаків, запорожців", — так звертався до міста в щоденнику. "В українських багатих піснях відчуваються часто тужні нотки Сходу", — нотує, порівнюючи українські думи з анатолійськими мелодіями. Взагалі він відчував себе належним до Азії. На зауваження приятеля, що слов’яни поводяться не так, як західноєвропейці, казав: "Природно, ми азіяти, хоч наші обличчя і одяг європейські". 

У Скутарі й Еюпі художник часто заходив на мусульманські цвинтарі (юдейські та християнські його не цікавили, були звичні). "Тут — жива книга турецького орнаменту", — писав. А в місцевій Академії мистецтв, куди його запрошували на зустріч зі студентами, закликав: подивіться на ваші надгробки, це чудесне народне мистецтво. На нього дивилися як на божевільного. 

Грищенко не відчував на мусульманських кладовищах смутку — може тому, що не розумів написів. Адже латинку ввели лише за кілька років. Він не знав, ані скільки років прожили померлі, ані ким були, а просто роздивлявся візерунки на мармурі. Білий камінь, зелені кипариси — це і сьогодні гарно. Тільки от тепер цвинтар Караджаахмет в Ускюдарі прорізали автомагістралі, і між надгробків тужно виють приблудні пси. А над кладовищем в Еюпі проходить канатна дорога: білі могильні плити можемо роздивлятися із прозорих кабінок.

"Це ваше мистецтво діє"

У перші місяці в Стамбулі Грищенко дуже бідував. Тоді його прихистком на ніч були не улюблені вулички біля Святої Софії, а місця для бідноти на північ від Золотого Рогу. Єврейський притулок у районі Ператепер Бейоглу, російський шпиталь у Харбіє. 

Це далеко від історичної частини міста, яка художника притягувала, "ніби старого ведмедя запах меду". І він ходив кілометри. Наприклад, щоб дістатися із Харбіє до Ая-Софії, зайти до Каріє Джамітієї самої церкви Хора з її візантійськими мозаїками і повернутися назад, за день мусив пройти майже 20 кілометрів із постійними спусками та підйомами.

Однак Грищенко не нарікав на довгі прогулянки. Зате постійно від нього діставалося одній дільниці міста. "Вчора два рази волікся через прокляту Перу", — нотував про теперішній район пішохідної вулиці Істикляль — місця, куди нарівні з Ая-Софією мчали всі гості Стамбула. Пера найбільше нагадувала Європу, і тут було найменше колориту, зате чимало багатіїв та іноземних офіцерів. Крім того, саме сюди художник не раз ходив по очікувану візу до Західної Європи й не раз повертався ні з чим. 

Саме в Пері містились європейські посольства. А також пасажі й вишуканий готель Pera Palace, збудований для пасажирів Східного експреса — багатіїв із Європи, які мріяли про екзотичний і далекий Стамбул. У цьому готелі Грищенко якось продав візантологу Томасові Вітмору свої акварелі на хорошу суму в доларах. Але й це не примирило його з Перою. 

Натомість північніше, в районі Шишлі, у грецьких кав’ярнях він обговорював мистецтво із богемою: професором стамбульської Академії мистецтв Ібрагімом Чали, художником-імпресіоністом Ісмаїлом Намиком та іншими. Якщо вірити настрою його записів, почувався серед них упевненим знавцем мистецтва — і теоретиком, і практиком. "Уложив Намику маршрут", — записав у щоденнику, коли приятель повідомив, що планує поїздку до Італії. 

Багато хто з турецьких митців бували в Європі, але їхнє бачення мистецтва було для Грищенка застарілим. Українець намагався пояснити їм одну річ: копіювати європейських митців – шлях у нікуди, що турецькі колеги мали би звернути увагу на власне народне мистецтво. "У цих працях бачу третьорядну Європу", – записав він про роботи Ісмаїла Намика. 

Саме Грищенко приніс у турецьке мистецтво авангардні впливи. На цій думці зійшлися українська й турецька дослідниці Віта Сусак та Айшенур Ґюлер. Раніше вважали, що модерністичні впливи до Туреччини прийшли з місцевими художниками після їхнього навчання в Німеччині 1927 року, але "Ґюлер показала, що це сталося на сім років раніше завдяки українському художникові", — пише Сусак. 

"Ми починаємо рухатись. Це ваше мистецтво діє", — пристрасно казав Грищенкові його найближчий серед турецьких художників приятель Ібрагім Чали. Вони багато сперечалися про класичне й авангардне мистецтво, і зрештою Чали зізнався Грищенку, що вже дивиться на це питання його таки очима.

Року 2020 в галереї Meşher, яка розташована на вулиці Істікляль, у "проклятій Пері", відбулася виставка "Олексій Грищенко — роки в Константинополі". Приурочена вона була до сторіччя від часу перебування художника в місті. На чотирьох поверхах цієї галереї, яку відкрив Фонд Вехбі Коча, одна з найбільших у Туреччині благодійних організацій, куратори представили художні роботи та нотатки митця. А ще — спогади Грищенка перекладені турецькою. Тож тепер стамбульці, як колись Ібрагім Чали, можуть поглянути на своє місто очима українського художника.