Місія отця Зубрицького

17:26, 11 лютого 2022

1_cover.jpg

Записати, щоб не забути. Змінитися, щоб не пропасти — життєва справа священика з далекого гірського села Михайла Зубрицького, якого нині назвали би громадським активістом, блогером, аналітиком, антропологом і навіть коучем.

Нещодавно минуло 100 років від дня смерті отця Зубрицького. Не маючи ні належних умов для праці, ні міцного здоров’я, він урятував від забуття великий пласт культури Західної Бойківщини та зафіксував цікаві сторінки її історії. Залишив по собі величезну спадщину — понад 350 публікацій. Оскільки значний масив джерел історії України у ХХ столітті радянський режим знищив, а частина мешканців мікрорегіону 1951-го була депортована на південну Україну, спадщину Зубрицького переоцінити важко.

kliashtorna.jpg

Наталя Кляшторна

журналістка

Надокучливий священик

Гаврило Скубіш, селянин із Лип’я в Турецькому повіті, відкрив у своєму селі крамницю, закупивши товарів на 40 золотих ринських. Та інспектор Гриховський у Турці наклав на молодого підприємця ще стільки ж податку. Коли Гаврило попросив зменшити його, то у відповідь почув: «Хлопе! Берися до ціпа і лопати, а не до ґендлю!». І бойко закрив крамницю. У львівській газеті «Діло» від 8 січня 1897 року у статті без підпису подано й інші приклади перепон руському селянству у провадженні торгівлі. «Годило би ся, щоби і наші посли запиталися від кого належить, звідки така самоволя бере ся в турецьком пашалику», — обурювалася газета.

оЗубрицький посередині в Карлсбаді 1905 р_new-3.jpg

Отець Михайло Зубрицький (посередині) в Карлсбаді, 1905 рік

Світлина надана авторкою

У сусідньому з Лип’ям Хащові «письменний і освідомлений чоловік» Іван Павлюх мав сміливість викривати виборчі шахрайства. І не менше потерпав від фіскальних служб. Його обклали податками за кожне вміння і ремесло, якими володів, чи то за продаж овець, чи то млинарство і ковальство. Крамницю також закрив через непосильний податок. «Податкові власти в Турці завзялися знищити його матеріально», — пише в «Ділі» 1902-го дописувач під криптонімом «М» і пояснює можливу причину такої заповзятливості проти бойківського селянина: має одного сина «на фільозофії у Відні».

Автором таких гострих публікацій у «Ділі» був не хто інший, як Михайло Зубрицький (1856—1919) — парох села Мшанець Старосамбірського повіту (тепер Львівської області). На зламі століття він чи не єдиний у тій бойківській околиці описував кривди селян, які тільки почали подавати голос на захист своїх прав. Надокучливим священиком його вважали місцеві старости, сільські війти, корчмарі та навіть інші душпастирі. На відміну від більшості тодішніх священиків, він не був лояльним до влади, а виступав із радикальних позицій. У львівській пресі мшанецький парох писав про все: фальшування виборів, незаконні податки, запобігання духовенства перед польськими магнатами.

IMG_8199.jpg

1883-го отця Зубрицького призначили на службу до парафії села Мшанець

Усі фото: Катерина Москалюк

Від русофіла до народовця

Щоразу більше сьогодні дізнаємося і про постать самого пароха. Нарешті спадщину отця Михайла Зубрицького, раніше розсіяну в десятках різних джерел («Ділі», «Житті і Слові», «Зорі», «Записках НТШ»), упорядкувало й видало у трьох томах львівське видавництво «Літопис» за редакцією канадського історика Франка Сисина, родовід якого ведеться із Мшанця. Це наукові тексти, автобіографія, етнографічні описи, газетні статті, щоденники та листи. «Він вивчав світ, який прагнув змінити», — так упорядник схарактеризував місію мшанецького пароха.

Михайло Зубрицький народився в курній хаті шляхтича в гірському селі Кіндратів на Турківщині всього через 8 років після скасування кріпацтва. Його батько соромився не стільки бідності, як неписьменності, бо не вмів навіть підписатися. Попри це, він таки добився підтвердження шляхетського стану, щоб мати можливість просити гроші з фонду стипендій на освіту для шляхтичів. Для Михайла, наймолодшого з 9 дітей (до повноліття дожили тільки троє), у 9-річному віці батько найняв учителя, а згодом відправив до школи в Турці й до Розбору-Круглого біля Ярослава. Через брак коштів Михайло на рік пізніше вступив до Дрогобицької гімназії, де заприятелював з Іваном Франком. Передплачував русофільські видання, зізнався в автобіографії, що стояв «на великоруських позиціях». 

Після закінчення гімназії хотів вивчати історію і мови на філософському факультеті. Але з фінансових міркувань вступив на богослов’я, вивчаючи його одночасно у Львівській богословській академії та Львівському університеті. Питання національної ідентичності, яке було в гімназії предметом гострих суперечок, захоплювало його значно менше, ніж історичні праці. Під впливом літератури та оточення став переконаним українофілом і народовцем. 1883-го отця Зубрицького призначили на службу до мшанецької парафії.

IMG_7949.jpg

Церква у селі Мшанець

Історик та етнограф

Після 1872-го залізницю проклали за 19 км від Мшанця. До Старого Самбора було 32 км, до Перемишля — 50. Про подорож до Львова можна було тільки мріяти. Проте віддаленість («кут, де дітько світові надобраніч каже»), можливо, тільки сприяла парохові. Він не часто відволікався на подорожі — досліджував, наче під мікроскопом, життя своїх парафіян.

Левова частка парохової праці — етнографічні дослідження. «Обтяженому коротким зором приходилось нераз «сліпати» над старими, вже сильно знищеними грамотами, в яких крилося минуле нашого села та й взагалі нашого народу», — згадував про батька син Петро. Пристрастю пароха було вивчення життя народу в усіх його проявах. Він писав про міфи й вірування, похоронну обрядовість, склав народний календар, описав одяг і взуття, зафіксував імена, назви околиць та прізвища своїх парафіян. Панщина, конфедерати, рекрутчина, «тісні роки», парцеляція — перо отця Зубрицького охопило широке коло питань історичної тематики.

Село Мшанець за час його душпастирювання стало своєрідним центром, куди вирушали видатні етнографи, щоб краще пізнати й вивчити життя селянства в Карпатах. Тут побували Іван Франко, Зенон Кузеля, Володимир Гнатюк, Федір Вовк та інші. Посередником між науковим світом і бойками був саме отець Зубрицький.

IMG_8214.jpg

Віддаленість («кут, де дітько світові надобраніч каже») села Мшанець тільки сприяла парохові. Він не часто відволікався на подорожі — досліджував життя своїх парафіян

Двічі на попівство до Зубрицького на початку століття приїжджав Іван Франко. На замовлення австрійських музеїв у бойківському селі він скуповував старожитності. Закупи робили також у супроводі місцевого пароха. «Траплялося часом, що дядько за якусь люльку чи протичку до неї забагато зацінив, а мій батько упоминав його, що так не годиться. Тоді Франко говорив: «Дайте спокій, отче! Нехай собі наш ґазда заробить! Німець має гроші, то хай платить, якщо хоче мати такі “невидальщини”», — згадував син Петро про перебування Франка у Мшанці.

Зрештою, сільський парох покладався не тільки на науковців. Попри слабкий зір, самотужки опрацьовував родинні архіви, вивчав старі документи, записував народні оповіді. Усе це для нього, як для народника, мало непересічну цінність. Титанічна праця отця Зубрицького здобула визнання 1904-го, коли він, єдиний з-поміж сільських священиків, став дійсним членом НТШ у Львові.

Чи не першим в українській етнографії отець Зубрицький докладно описав торгівлю бойків вівцями, завдяки якій вони здійснювали посередництво між Гуцульщиною, Покуттям та Лемківщиною. Справа виглядала так, що «туньше» купивши овець на сході в гуцулів, бойки продавали їх лемкам дорожче. У багатьох своїх працях згадує про контакти між людьми з Мшанця та лемківського села Вислока, зокрема у торгівлі вівцями й тютюном. Також дослідник записав кілька перлин народної творчості, зокрема великопісну співанку «Зійшла зьвізда на край світа» та пісню про будівництво Софії Київської, записана наприкінці ХІХ століття у Мшанці.

IMG_7848.jpg

Село Мшанець за час Зубрицького стало центром, куди вирушали видатні етнографи, щоб краще пізнати й вивчити життя селянства в Карпатах. Зокрема двічі приїжджав Іван Франко

На користь громади

Силу знань отець Зубрицький прагнув повернути на користь громади. Мшанець не мав місцевого дідича, тож його можна було легше організувати, ніж села, де провідну роль відігравали польські землевласники. Але, з іншого боку, цей терен був бідним, а більшість селян — неписьменними.

Отримавши парафію у бойківському селі 130 років тому, він хотів змінити життя своєї пастви. Як народник заcнував у селі читальню і кооперативу, постійно заохочуючи селян до освіти й економічної діяльності. За словами Франка Сисина, серед парафіян отець Зубрицький пропагував модель української тотожності. Маючи шляхетський родовід, наполягав на відмові від суспільних поділів і таки добився того, щоб шляхтичі та хлопи у мшанецькій церкві не стояли окремими групами.

Отець Зубрицький не сумнівався, що модернізація рано чи пізно змінить життя і села, і міста до невпізнання. Розумів, що опиратися марно — нова хвиля сильніша. Тому фіксував форми давнього життя у всіх його проявах. Описав власне село, шукав цікавинок в околиці, записував розповіді бойків, які поверталися з далеких мандрів. Франк Сисин твердить, що головною точкою дотику мешканців регіону з індустрією та урбанізацією стали не галицькі чи західноєвропейські міста, а саме Сполучені Штати Америки. Міграція до Нового світу на початку ХХ століття відірвала бойків від їхніх сіл. І це також привернуло увагу пароха. Він ретельно записав спогади емігрантів про свою працю та відпочинок за океаном, дослідив, як Новий світ впливає на звички, одягову культуру та уявлення галичан.

IMG_7924.jpg

Колишня читальня "Просвіти", яку заснував Зубрицький у Мшанці 1892 року. Тепер у будинку — сільський краєзнавчий музей

Щоби конечність змін не трактували двояко, формував громадську думку через газетні публікації, не оминав інтелектуальних дискусій. Навіть з Іваном Франком. У 1894 та 1898 роках балотувався до Галицького cойму, але безуспішно.

Головну причину бідності, як і Андрей Шептицький, мшанецький парох бачив у неорганізованості. Покращити своє майбутнє руські селяни могли тільки через зростання свого добробуту, вважав отець Зубрицький. Тож намагався розвинути громадянську солідарність. Закликав своїх парафіян змінити спосіб життя, спонукав до самоорганізації в кооперативах. Пропонував опановувати нові ремесла й навички, які давали би прибутки селянським господарствам. Іншими словами, пропонував вийти із системи колоніалізму, розвинувши селянську підприємницьку ініціативу. Наприклад, пропонував людям самим робити мальованки — вибійчану тканину. Як згадував пізніше, «намовляв я людей взятися до дохідного ремесла... Думав справити кератовий млин, триєр, олійницю, та дотепер це не вдалося».

свідоцтво про важкий матеріальний стан о Зубрицького, 1905 р_new.jpg

Свідоцтво про важкий матеріальний стан отця Зубрицького, 1905 рік

Війна — порятунок — ув’язнення

Перша світова війна зачепила й парохову родину. 1883-го Зубрицький прийняв парафію з церквою, якій, згідно з шематизмами, було понад 120 років. Вона перебувала в жалюгідному стані й потребувала капітального ремонту. Молодий священик виношував плани будівництва. Із труднощами, але поволі тривала збірка грошей на будову. Роки йшли, а коштів на матеріали бракувало. Тому 1912-го парох вирішив розібрати стару церкву, продати старе дерево і почати будівництво нової. На жаль, передвоєнна інфляція з’їла накопичені гроші, а 1914-го почалася війна. Жителі Мшанця, які мали найбільшу церкву в окрузі, ходили до храму в сусідні села. Вони шкодували, що послухали пароха й нарікали на нього. На думку дослідників, саме це могло стати  причиною виїзду отця Зубрицького напередодні вибуху Першої світової на парафію до Берегів Долішніх біля Устрік Долішніх, де він став устріцьким деканом.

Та на цьому життєві випробування не закінчилися. Під час війни австрійська влада запідозрила пароха, відвертого українофіла, у нелояльності. 7 вересня 1914 року його мали відправити до табору в Талергофі. Завдяки підробленому документові панотцеві вдалося втекти до Словенії, де він перебув війну й зав’язав контакти зі словенськими народовцями. Повернувшись до Берегів 1916-го, взяв активну участь у становленні ЗУНР в листопаді 1918-го. Після поразки не уникнув польських репресій — був затриманий і зазнав поневірянь. Остаточно здоров’я підірвали новини про невдачі Галицької армії, а в її лавах воювали сини. Помер 8 квітня 1919 року.

Панотець та його сини

Коли якось у село Кіндратів, де мешкає родина Зубрицького, завітали львівські телевізійники, то перше, що згадали селяни про свого далекого родича, то це про допомогу отця Галицькій армії. У лавах ГА було двоє поповичів — синів отця Зубрицького.

Володимир закінчив філософію у Віденському університеті. Викладав греку й латину в Перемишльській гімназії. Був активістом «Просвіти», перебував під польським арештом. У вересні 1939-го за вироком польського трибуналу засуджений до страти як «німецький шпигун». Тільки наближення фронту врятувало його від загибелі. У жовтні 1947 року радянська влада заслала Володимира з родиною на спецпоселення. Реабілітований 1956-го, помер у Львові 20 років по тому. Нащадки Володимира зберегли архів отця Михайла Зубрицького. Син Петро працював суддею у Турці. Після переслідувань польської влади мігрував до США, де і помер. Залишив спогади, у яких зізнавався, що бойки не пошанували належно батька: «Ким він був для них, пізнали вони щойно 2—3 роки по його виїзді із Мшáнця».

До Мшанця священик більше не повернувся. Після виїзду з села прожив усього 5 років, з яких майже два — вимушено у Словенії. У міжвоєнні роки мшанці, вже правда без його участі, таки поставили нову церкву. Але Михайло Зубрицький увійшов до історії як «парох бойківського села Мшанець». Адже більшість його публікацій рясніють спогадами про це село під Маґурою та довколишні Бандрів, Михнівець, Бистре, Галівку, Головецько... На надмогильній плиті, на прицерковному цвинтарі у селі Береги Долішні, що після 1951 року опинилося на території Польщі, польською і українською можна прочитати більше: «Отець Михайло Зубрицький. Батько української етнографії».

IMG_7911.jpg

Пам'ятна дошка на честь отця Зубрицького на стіні колишньої читальні "Просвіти"

Епілог

Турбота священика про Гаврила та Івана, долею яких ми почали свою розповідь, не виявилася даремною. Хоч ці двоє бойків не стали крамарями, проте свої мрії сповнили в дітях. Син першого висвятився на священика. Син другого закінчив Віденський університет і зробив блискучу військову кар’єру — став першим генералом руського походження в Австро-Угорщині. 

Хто пам’ятає сьогодні в Турці про інспектора Гриховського? А про генерала Захара Павлюха розкаже кожен — і про меморіальну таблицю, встановлену на хащівській школі, і про портрет Франка, що намалював Павлюх ще у Відні. І це вже не тільки локальна, а й сімейна історія. Гаврило Скубіш доводиться мені прапрадідом.

Схожі матеріали

49DEB3E800000578-5463569-image-m-51_1520254177135.jpg

Український гопак в Антарктиді

Polonska Vasylenko

Жінка, яка спростувала Новоросію

1.jpg

Андрій Чайковський. Поминки за покійниками

listing 2_new 2.jpg

Братство. Володарі перснів

500.jpg

35 тез В’ячеслава Липинського

800x500 obkaldunka Okarunskuy.jpg

Як неформали вплинули на українську історію | Володимир Окаринський

berezovarudka.jpg

Полтавські піраміди-усипальниці

2_kover.jpg

“Село Тисячоліття”: звідки походять найдавніші фотографії Закарпаття

600--.jpg

Тріумфальний візит: Цісар Франц Йосиф І у Мостиському повіті 1896 року