Майданек: найкраще місце після раю

На околиці Любліна є місце, знакове для всього людства. Тут, у таборі Майданек, за два листопадових дні 1943-го пострілом у потилицю вбили 18 тисяч євреїв — це своєрідний нацистський рекорд зі знищення “нижчої раси”. Дві доби, поки люди лягали в ряди на щойно вбитих, у таборі гриміла весела музика.

Табір створили 1941-го й він проіснував до 1944-го. За ці три роки там лишився попіл від 80 тисяч в’язнів. У 1948 році табір став державним музеєм. За 70 років його відвідали 12 мільйонів людей.

Яблуні на попелищі

Весняне небо над колишнім концтабором пришпилене до соковитої трави оглядовими вишками. Над полем, де розстрілювали і спалювали понад півстоліття тому, досі щодня кружляють ворони — звиклі до туристів, вони без остраху сідають поруч. Натомість відвідувачі щоразу жахаються птахів як моторошного знамення — від них дрижаки беруть дужче, ніж від холодних вітрів, що навіть за сонячної днини гуляють табором. За кожним, хто виходить із бараків, тягнеться сіре рядно гнітючої тиші. І тільки хруст гравію під ногами її порушує.

Поміж поодиноких туристів і туристок, які хаотично ходять від барака до барака, зрідка затримуючи погляд на інформаційних таблицях, помітні окремі групи. Вони юрмляться біля екскурсоводів, загороджуючи карти та плакати, подекуди слухають, схлипуючи, подекуди неуважно гортають стрічку новин у смартфоні. 

Діма, екскурсовод-українець, згодом пояснює, що українсько- та російськомовні групи дещо скупі й радше безладно снуватимуть, аніж заплатять за екскурсію. Хлопець переїхав до Польщі, вивчає географію у Люблінському університеті й підробляє у Майданеку. Щозими музей оголошує набір екскурсоводів серед студентів. За рік вони супроводжують більше півтисячі груп.

Втім працює Діма нечасто — саме через “ощадливість” або ж неорганізованість туристів.

— Я хотів би працювати з польськими групами: за них платять менше, але поляки приходять регулярно — наприклад, на шкільні екскурсії. Але я не пройшов конкурсу, — пояснює хлопець.

До Майданеку Діма працював у колцентрі — запрошував людей на безкоштовний масаж, за який ще і пропонував у подарунок відеореєстратора з можливістю фотографування. Порівняно з цим історії про звірські вбивства у таборі значно цікавіші.

Зазвичай туристів ведуть за схожим сценарієм: ось сюди в’язнів привозили, ось тут проводили дезінфекцію, ось там вони спали, а там їх спалювали. В екскурсоводів ці історії уже не викликають дрижаків, та є і туристи, які на місці масового вбивства гигочуть і галасують. Екскурсоводи не намагаються їх присоромити чи вигнати з музею, а роблять те, що вміють найкраще — розповідають історії. Кожен свою — заготовлену “про всяк випадок”. Історія Діми звучить так:

— Найбільше в’язнів привозили до Майданеку від листопада 1942 року по осінь 1943-го.

Навіть після кількаденної подорожі у вагонах для тварин їхні шлунки все одно не були готові до табірної “їжі”. На пероні людей сортували, зовсім кволих і недужих відразу труїли газом і спалювали, а більш повносилих лишали для табірних робіт, — Діма опускає погляд і скручує самокрутку. — На сніданок — півлітра води, настояної на злаках, яку називали “кавою”, на обід — суп з овочами й крупами, що більше нагадував рідку баланду, а на вечерю в натовп кидали буханку хліба, — скручує ще одну. — Раз на тиждень додавали шматок перемелених залишків м’яса, що називали ковбасою, або бурякове желе. Новоприбулі були настільки виснаженими дорогою, що кидалися і на цю їжу. Але їхні шлунки не сприймали запихуване силоміць, і часто після першої трапези в’язні скручувалися та вибльовували щойно з’їдене. Тоді до них підповзали в’язні, що довший час перебували в таборі, і злизували блювотиння. Так вони могли прожити на день довше, — нервово скручує останню і відкладає цигарки на край столу.

Розповідати цю історію Дімі ще не випадало. Зазвичай найбільш неслухняні — школярі, яких до музею привозять примусово. Вони відволікаються на Instagram, підсміюються і перешіптуються. Та найбільше Діму дивують не вони, а місцеві жителі, які навідуються до музею зрідка — більшість хлопцевих знайомих ніколи й не приходили до табору.

Хлопець сахається такого порівняння, але визнає, що це схоже на життя біля моря чи гір — що ближче до них, то менше вони цікавлять.

У часи соціалістичної Польщі територію біля Майданеку забудували і він поступово став частиною міста. Місцеві проходять через табір на автобусну зупинку з переповненими продуктовими пакетами — заплаканих туристів для них ніби й нема. Виходять покурити навприсядки на кам’яній стелі за 200 метрів від крематорію. Проїжджають повз Майданек і не реагують на нього. Їм тут жити в мирній Польщі, а не тужити за замордованими.

До побудови крематорію тіла спалювали просто неба. Тепер на тій землі — сади люблінців і приватна лікарня. Вона дешева, тому має попит. Керівництво музею наказало екскурсоводам не розповідати про неї нікому, особливо іноземним групам. Для них це було б занадто. Для Діми — теж.

Але незабаром йому треба робити операцію. А лікарня — недорога.

Способи щастя

Отець Юрій викладає християнську духовність в Українському католицькому університеті. Щоб показати студентам, чим є і чим не є християнство, він додав до навчального курсу тематичні поїздки до Майданеку. Його група львівських студентів, як і зауважував Діма, екскурсовода не замовляє.

Перед першою поїздкою йому порадили: “Ти там надто багато не говори — Майданек говорить сам за себе”. Тож отець Юрій мовчить.

Отець Юрій заходить до барака, де зібране взуття прибулих до табору в’язнів: вицвілі черевики, туфлі на підборах, калоші, чоботи, домашні капці, шнуровані чобітки, дитячі сандалі. Прислухається — чи радше придивляється — до власних кроків.

“І Третій Рейх, і Радянський Союз були страшними людиноненависницькими системами, які просто хотіли побудувати щастя. Кожна система — це намагання зробити людей по-своєму щасливими”.

Отець Юрій в оточенні студентів і студенток прямує до відбудованого дерев’яного крематорію, де є ті самі п’ять печей. Коли в них спалювали людей, наглядач табору Еріх Мюсфент приймав за стіною ванну — вогонь підігрівав воду. Табірні працівники жили подалі від бараків, але Мюсфент облаштувався біля самого крематорію. Він постійно пив і, захмелівши, поривався розповідати про власні трудові подвиги — навіть колеги вважали Еріха божевільним. Після війни його визнали причетним до знищення 300 тисяч євреїв і повісили.

Отець Юрій чекає на свою групу біля монументального мавзолею із попелом спалених у Майданеку. За один день з печей вибирали 15 мішків із порохом, частину відразу вивозили як добриво до Німеччини. На мавзолейній брилі викарбовано напис “Наша доля для вас — пересторога”. Отець Юрій мовчки спиняється у її тіні й думає про своє.

“У Майданек важливо приходити, щоб не забувати: попри всі мрії, сподівання і кар’єру, найвище досягнення у житті — бути людиною і допомагати іншим не втратити їхньої людськості. Це те, що об’єднує нас поза всіма релігійними, етнічними, культурними, расовими й соціальними бар’єрами. Ми не добачаємо цього в реальному житті. Але один із в’язнів, греко-католицький священик Омелян Ковч, побачив в очах навпроти не іншого, не чужого, не загрозу, а брата чи сестру. Це найвище досягнення людяності. Думаю, отець Омелян зрозумів найважливіше”.

Нічого подібного групі студентів отець Юрій не говорить. Єдине, про що він розповідає кожній групі ще до входу на територію музею — це історію отця Омеляна Ковча.

Омелян Ковч

Проповіді отця Омеляна Ковча були не тільки про спасіння душі, а ще й про спасіння надії на державність. У довоєнні часи напередодні виборів до польського Сейму він не соромився поряд із Божим словом вживати і слово “хрунь”, яким присоромлювали українців, що голосували за поляків. Звучало це приблизно так:

— Знаєте, дорогі у Христі, будуть вибори і почнуть люди обзиватися хрунями. Що я вам можу сказати: то негарно отако іншу людину обзивати. Але з іншого боку — нащо ж так голосувати?

Після Першої світової війни отець Омелян був капеланом Галицької Армії, тож питання незалежності України й вихід її західної частини з-під окупації Польщі було для нього одним із наріжних. Поляки його переслідували: помешкання отця Омеляна в Перемишлянах з 1925 по 1934 роки обшукували більше сорока разів, до Бережанської тюрми його запроторили на півроку. Коли 1939-го країну окупували радянські війська, першими під репресії потра-пили поляки: держслужбовців і поліціянтів засилали до Сибіру, а їхні родини лишалися в Польщі. Омелян Ковч, що сам жив незаможно й виховував шістьох дітей, кинувся рятувати тих, хто його цькував. З їжею, одягом та грошима стукав до квартир матерів, дружин і дітей тих, кому сам відчиняв двері під час обшуків. Жінки дивувалися його доброті, але Ковч тільки усміхався у відповідь.

Історика Володимира Бірчака, який вивчає біографію Омеляна Ковча (навіть після прочитання сотень сторінок свідчень про його життя), найбільше дивує саме здатність творити добро ворогам:

— Мене захоплює цей гуманізм. Він не мав озлобленості, натомість у ньому було щось людське й Боже. У ньому була любов.

Коли 1941-го на Галичину прийшли німці, непереливки стало євреям. Отець Ковч, ризикуючи життям родини, роздав євреям майже тисячу підроблених метричних виписок про хрещення, приносив нужденним їжу та одяг. Якось отець навіть врятував одного з найвідоміших хасидських рабинів Аарона Рокеаха — виніс його з синагоги, яку підпалили німці. Найбільше дивує у цій історії те, що німці дозволили отцеві Омеляну це зробити — очевидці переказували, що він просто їм наказав німецькою, й оторопілі офіцери відступили.

За порятунок євреїв отцю Омелянові Ковчу неодноразово погрожували, але він на це не зважав. Та влітку 1943-го піднялася хвиля арештів греко-католицького духовенства й у січні 1943 року отця ув’язнили у львівській тюрмі на Лонцького. Отець Ковч мав шанс вийти на волю. Створюючи дивізію “Галичина”, німці мали надію, що набожних галичан до лав військового формування наверне Греко-католицька церква. Духовенство натякнуло, що ціною допомоги може стати звільнення арештованих священиків. Омелян Ковч потрапив під своєрідну амністію, і вже на прощання слідчий Ставіцький кинув радше для формальності:

— Ми вас випускаємо, але зобов’яжіться нічим більше не допомагати євреям.

— Послухайте, пане Ставіцький, — відповів Ковч, — ви є офіцер безпеки? Ваше завдання — ловити злочинців. Тож віддайте, будь ласка, Божі справи у Божі руки.

Слідчий безпомильно прочитав між рядків: “Я твої накази пропущу повз вуха”. Відповідь зачепила самолюбство поляка, тож Ковча мало не з порогу в’язниці завернули до камери, а згодом направили до Майданеку.

У таборі Омелян Ковч, номер 2 399, був священиком для всіх — сповідав, молився з в’язнями, проводжав в останню дорогу, якої б віри чи національності вони не були. Його так і називали — парох Майданеку. В одному з листів отець Ковч попросив у родини грошей, щоб купити воду, з якою у Майданеку було скрутно: склянку охоронці продавали за 500 злотих. Ці гроші Ковч просив не для того, щоб втамувати спрагу живих, а для того, щоб окропити тіла померлих.

Помер отець Омелян Ковч 25 березня 1944 року в таборовому шпиталі від серцевої недостатності, спричиненої флегмоною ноги, а вже у липні Майданек звільнили. Родина клопоталася, щоб витягнути його з табору, але отець Омелян у листах просив цього не робити й заспокоював, що почувається у таборі щасливим — для нього він був благословенням, найкращим місцем після раю:

Я дякую Богові за Його доброту до мене. Окрім неба, це єдине місце, де я хотів би перебувати. Тут ми всі рівні — поляки, євреї, українці, росіяни, латиші, естонці. З усіх присутніх я тут одинокий священик… Тут я бачу Бога, який єдиний та однаковий для всіх, незалежно від релігійних відмінностей, що існують між нами. Коли я відправляю Службу Божу, всі вони разом моляться”.

У 2001 році Папа Іван Павло ІІ проголосив отця Омеляна Ковча блаженним священномучеником.