Канівський некрополь

Могили на полі

"Було колись — запорожці вміли пановати. Пановали, добували і славу, і волю; минулося — осталися могили на полі" — писав Шевченко в поемі "Іван Підкова". За переказами, кошовий отаман і ненадовго молдавський господар Іван Підкова мав високий зріст (понад 2 метри), фактурну козацьку зовнішність (оселедець і вуса) та надзвичайну фізичну силу (міг руками розігнути підкову). Не дивно, що Шевченко вибрав його як один із символів козацтва й навіть змалював як ватажка морського походу, чому нема історичних підтверджень. Івана Підкову 1578 року стратили у Львові за наказом Стефана Баторія, щоби догодити султанові Мураду ІІІ, який хотів контролювати Молдову. Тіло Івана Підкови забрали до Канева й поховали в монастирі.

Яків Шах — низовий гетьман, побратим Івана Підкови, вирішив помститися за друга. Як йдеться в "Історії Русів", він взяв в облогу Бухарест і просив передати йому зрадників, через яких стратили Івана. Йому видали 17 осіб. «Гетьман, обрізавши їм вуха і носи, звелів повісити їх на виду міщан з написом, прибитим на церкві Никольській: "Так покарано віроломців і зрадників, що проливають кров християнську невинну"» — звітує "Історія Русів". Ця козацька реалполітика не сподобалася Речі Посполитій, тому Шаха ув’язнили в канівському монастирі. Там він і помер 1583 року й був похований біля побратима.  

Самійло Кішка — герой народних дум, збіднілий шляхтич, який збудував кар’єру козака. Він почав з успішних набігів на турецькі міста, потім 25 років провів на галері як невільник. Утік на свободу, виборов у Речі Посполитої права для козацтва, долучився до поляків у Лівонській війні, де, імовірно, і загинув 1602 року. Тіло, знову ж таки, перевезли до Канева й поховали у цьому самому монастирі.

Ще в XII столітті Канів був південним форпостом Київської Руси на Шляху з варягів у греки. Саме тут першими зустрічали набіги з кочового півдня. Року 1144 Всеволод Ольгович заклав у Каневі церкву Святого Юрія, довкола якої постав монастир.

За часів раннього козацтва Канів відродився як мілітарний центр. Тут козаки заліковували рани, духовно відновлювалися, доживали віку і мали вічний спочинок.

Проте 1678 року турки вщент зруйнували місто, спаливши монастир і зруйнувавши храм Святого Юрія. Останній відбудували через 150 років як Успенський собор. Тепер він належить УПЦ МП. Кенотафи козацьких ватажків розмістили біля Покровської церкви під Чернечою горою, що належить ПЦУ.

Реалізація "Заповіту"

Зважаючи на весь цей козацький досвід, а також мальовничість пейзажів, Шевченко хотів жити в Каневі, але "оселився" там тільки після смерти. Через 29 років після перепоховання могилу відвідав Михайло Коцюбинський.

"На горі, попри повітку та хату сторожа, вхід на маленьку площину, огороджену штахетами. Посередині того плацика, засадженого молодими щепами, зеленіє вкрита травою висока могила. Ззаду на могилу провадять дерев’яні східці, а на могилі в чавунній посрібленій огорожі здіймається хороший чавунний хрест, помальований білою фарбою" — таким він побачив місце спочинку знаменитого поета. 

А перший шевченківський музей постав у кімнаті сторожової хати, збудованої 1884 року. Коцюбинський описував її як "простої, але милої обстанови", де "можна переночувати, попросивши у сторожа свіжого сіна". Нічого меморіального там не було, проте наповнення відповідало духові того часу: «На столі лежить красно оправлений "Кобзар". На стіні, проти стола, висить великий портрет Шевченка, хорошої роботи олійними фарбами, в красних рамах. З обох боків портрета висять кінці багато вишиваного рушника, дарунку якоїсь щирої українки. На однім кінці рушника вишито: "Думи мої, думи, лихо мені з вами!", а на другім: "Любіте, брати мої, Україну любіте". В лівому кутку світлиці образ св. Тарасія, також обвішаний рушниками».

Проте найцінніше певно був вид на канівські гори, про які мріяв Тарас.

Могилу Шевченка сторожив Іван Ядловський. Його найняв Варфоломій Шевченко, щоб той наглядав за могилою п’ять років, а Ядловський цим займався 50 років, до самої смерти. У тісній кімнаті сторожа жила сім’я з 9 дітьми. Помер він у 86 років — страшного 1933-го, як свідчать спогади сучасників, від голоду.

Ядловського також поховали на Чернечій горі, після його смерти народний музей занепав. Новий постав через 50 літ. Року 1934 радянська влада заклала літературно-меморіальний музей за планом архітекторів Василя Кричевського та Петра Костирка. У 1989 році створено Шевченківський національний заповідник.

"В сем’ї вольній новій"

На жаль, колоритний декор Кричевського, засновника українського архітектурного модерну, навіть за часів незалежности не вдалося відтворити. А 2014-го, як стверджує колишній міністр культури Євген Нищук, 200-річчя Шевченка планували спаскудити новим союзним договором, який у Каневі мали підписати Путін і Янукович. На щастя, Майдан перекреслив ці плани, і ми відсвяткували ювілей "революціонера-демократа" демократичною революцією.

Сьогодні стіни цокольного поверху музею набирають вологу і вкриваються грибком — підрядники часів Януковича під час реставрації порушили всі технології гідроізоляції. Тоді площу довкола пам’ятника встелили облицювальною плиткою. Вона була дуже ковзка, тому виклали тильною стороною. Тепер ці плити рухаються під ногами.

Музей через свою дуже велику популярність доволі стерпно пережив пандемію і рік повномасштабної війни. До коронавірусу його відвідували 80 тисяч осіб за рік, під час пандемії 2020 року у ньому побувало 33 тисячі, 2021 року — до 63 тисяч, у рік повномасштабного вторгнення — 22 тисячі.

Половина відвідувачів 2022-го — це військові, розповіла директорка заповідника Валентина Коваленко. Вона згадує один випадок, як влітку камери спостереження зафіксували двох вояків, що кілька разів обійшли пам’ятник Шевченкові й покропили плитку якоюсь олією. Дирекція викликала компетентні органи, побоюючись диверсій, але виявилося, що це українські бійці-рідновіри, які виконували свої ритуали перед тим, як поїхати на передову.

Попри постійні повітряні тривоги, відімкнення світла й надмірну вологість музей працює. Наразі вся експозиція — у фондосховищах. Але в цокольному приміщенні діє тимчасова виставка, переважно з копій експонатів. На момент нашого візиту світла не було, тож виставку нам показували з ліхтариками, які саме купили, щоб проводити екскурсії.

Пані Валентина, попри всі клопоти, доволі оптимістично дивиться на ситуацію, мріє про створення імерсійної експозиції з доповненою реальністю, яка би переносила відвідувачів у 22 травня 1961 року, день поховання Шевченка в Каневі. 

"Гайдар, дай команду"

У 1919 році червоноармієць Аркадій Голіков воював під Києвом із петлюрівцями, потім — з поляками. Під час своєї військової і чекістської служби, за деякими свідченнями, проявляв неабияку жорстокість. Але у 1930-ті після цього всього розпочав кар’єру дитячого письменника: під псевдонімом Аркадій Гайдар написав повість "Тимур і його команда", яка стала основою для радянського виховання дітей. Він загинув під Каневом під час Другої світової як журналіст. У 1947 році його перепоховали в центрі міста неподалік Успенського собору. Якщо з могили Шевченка відкривається краєвид на незайману дніпровську природу, то з могили Гайдара — на спальний район 206 дивізії, який збудували люди, що, імовірно, виростали на його книжках.

Неподалік розташована бібліотека з великим солдатом у будьонівці на фасаді. Її збудували 1966 року: на першому поверсі була дитяча бібліотека, а на другому — музей Аркадія Гайдара. За часів незалежности вона була у складі Шевченківського заповідника, а після закону про декомунізацію експозицію закрили й демонтували.

Голова бібліотечного відділу заповідника Ірина Вакула не хоче говорити про Аркадія Гайдара, бо в місцевих пабліках точаться запеклі дискусії щодо ідеї перепоховання письменника-чекіста.

Відчай посеред застою

Із Каневом пов’язане також ім’я українського дисидента Олекси Гірника. За свої погляди він відсидів спочатку у польських, а потім у радянських тюрмах. У переддень Соборности 1978 року Гірник дістався Чернечої гори, розкидав листівки за вітром і приблизно о третій ночі спалив себе.

Можливо, трагедію вдалося б повністю приховати, проте один із міліціонерів зберіг кілька листівок, які наказали зібрати й передати до КДБ. З одного боку був однаковий текст: "Протест проти російської окупації на Україні! Протест проти русифікації українського народу! Хай живе Самостійна Соборна Українська держава! (Радянська, та не російська.) Україна для українців! З приводу 60-річчя проголошення самостійної України Центральною Радою 22 січня 1918 р. – 22 січня 1978 р. на знак протесту спалився Гірник Олекса з Калуша. Тільки в цей спосіб можна протестувати в Радянському Союзі!?".

На звороті було кілька варіантів тексту. Уривок одного з них актуальний і сьогодні: «Теперішня Росія ніяк не уступається царській. Ще більше хоче опанувати цілу планету. Форма тільки змінилася. А я піду за словами Шевченка з "Юродивого":

О роде суєтний, проклятий,
Коли ти видохнеш? Коли
Ми діждемося Вашингтона
З новим і праведним законом?
А діждемось-таки колись.

Олексу Гірника поховали на рідній Франківщині. А на місці самоспалення стоїть пам’ятник. Це місце пече донині, бо 1978 року все здавалося дуже безнадійним. Того ж року спалив себе і кримський татарин Муса Мамут.

"Обніміться, брати мої…"

Є у Каневі й доволі несподівана могила, у якій покоїться частина праху уродженки Лондона, випускниці Оксфордського і Лондонського університетів Віри Річ. Вона переклала англійською Шевченків "Кобзар", а також твори Франка, Лесі Українки, Зерова, Филиповича, Тичини, Стуса, Симоненка, Костенко, написала багато статей про українську літературу в англомовних журналах. У 1998 році відвідала Канів.

Віра також захоплювалася білорусистикою. Тому заповіла розділити прах на три частини: одну поховати у Британії, другу — у Каневі, третю — у Білорусі. У Британії її прах покоїться у білоруській церкві Кирила Турівського в Лондоні. У Білорусі так і не вдалося отримати дозвіл на поховання. А в Каневі її могила — на старому козацькому цвинтарі біля Чернечої гори. На ній вибито цитату з Шевченка з перекладом англійською самої Річ: "Та не однаково мені, як Україну злії люде присплять лукаві і в огні її окраденую збудять… Ох, не однаково мені".

Заповідник

Шевченкова могила для Канева — головна. Національний заповідник, що постав довкола неї, поступово поглинув більшість культурних інституцій. До його юрисдикції належить і колишня бібліотека ім. А. Гайдара, і Канівський історичний музей, і Музей народного декоративного мистецтва.

Року 2021 в рамках "Великого будівництва" в місті добудували величезний будинок культури на 700 місць. Його запроєктували ще 1984 року з відповідним розмахом, на який уже не вистачило коштів. У наш час це вже мав би бути "Шевченко Hub", що охоплює школу мистецтв, концертну залу та виставковий простір.

"Шевченко Hub" не встигли здати в експлуатацію, але, за словами пані Валентини Коваленко, ця установа може також відійти під крило Шевченківського заповідника.

Тепер її використовують для велелюдних похоронів канівських воїнів, які полягли на війні. Їхні могили найсвіжіші й водночас надзвичайно важливі. Саме завдяки їм нащадки чекістів-окупантів якщо і поляжуть на нашій землі, то не матимуть патосних могил у центрі міста.