Бородянка. Місто зруйнованих помешкань

Черга огортає площу міста Бородянка і вихлюпується на сусідні вулиці. Люди сидять на переносних стільчиках, тримають на руках дітей або ж спираються на велосипеди. Волонтери привезли гарячі обіди, які сподіваються отримати люди на площі. У місті працює лише декілька магазинів та імпровізований ринок, тож купити продукти у місті досі проблематично.

Якщо оминути довгу чергу і піти далі по вулиці, можна вийти на центральну площу Бородянки. Пробитий кулями пам’ятник Тарасу Шевченку досі замотаний бинтами. Окремі стрічки відгорнулись і безпомічно звисають з постаменту. З одного боку пам’ятника — розбомблена росіянами багатоповерхівка. Під її завалами загинуло більше сорока мешканців. 

Микола Купрієнко приходить до свого колишнього будинку майже щодня. “Ось, там на сьомому поверсі була моя квартира. Ми з дружиною Ніною тепер маємо ще один день народження. Увечері син нас забрав до свого дому, а зранку на будинок скинули авіабомбу”, — розповідає пан Микола.

З іншого боку пам’ятника Шевченкові — Будинок культури міста Бородянка. У ньому не залишилось жодного вікна, а стіни потріскались від ударної хвилі. Після роботи саперів та комунальників, працівники приходять на місце робити — приводять до ладу свої кабінети, перебирають вцілілі речі.

Неля Лехно до війни працювала хореографом та влаштовувала з дітьми різні свята. З вікна її кабінету видно розбомблену багатоповерхівку, а на стінах залишились плакати з виступів. Їй з родиною вдалось евакуюватися з Бородянки. “Коли ми поверталися назад і бачили крізь вікно автомобіля усі ці руїни — просто не могли стримати сліз”, — говорить пані Неля.

Перед Будинком культури сидять на лавочці дівчата — Ліза та Саша. Їм чотирнадцять, вони ще вчаться у школі. Їм вдалось евакуюватись з міста, жили у Німеччині. Школярки говорять, що сумували за домом, за друзями і зараз раді бачити одна одну. “Ми більше не слухаємо російську музику. Не можемо”, — кажуть дівчата.