Бій, про який говорили пошепки

Взимку на залізничній станції Крути – тиша і спокій. Не чути автівок, нема людського гамору. До однойменного села – два кілометри, а пристанційне селище Пам’ятне зовсім мале: ні школи, ні пошти, ні сільради. Якось у радянські часи тут зробив коротку зупинку керівник болгарських комуністів Тодор Живков – от влада і знайшла привід стерти пам’ять і назвати цю віддалену частину Крут якось інакше. Ті, хто проїжджають поселення поїздом, окрім меморіалу можуть помітити ще три близькі до колії споруди. Перша, вишневого кольору, – сільмаг. Там можна, зокрема, почути останні новинки російської попмузики та придбати магніти на холодильник із фотографіями меморіалу. Другий об’єкт – пам’ятник загиблим у Другій світовій. “Нам обидва дні важливі – і 29 січня, і 9 травня”, – кажуть тут. І третє місце –  вокзал. 

Після від’їзду електрички чутно лише власне дихання та порипування снігу під чобітьми. Серед білого ландшафту око вихоплює два яскравих помаранчевих жилети. Колією йдуть двоє залізничників. За допомогою пристрою, схожого на дитячий візок, перевіряють, чи немає тріщин у залізних рейках. Щодня чоловіки проходять по кілька кілометрів. Почали в Ніжині, а закінчать у Бахмачі. Сто один рік тому дорога від Ніжина до Бахмача була не такою безтурботною, а життя на станції Крути – набагато гучнішим.

“Як дивно, що ми їдемо битися”

 – Приготовиться к встрече победоносной Красной армии, приготовить обед. Заблуждения юнкеров прощаю, а офицеров всё равно расстреляю, – пролунало в телефонній слухавці. Це був Михайло Муравйов, командувач наступом більшовицьких військ на київському напрямку. Проти ночі 27 січня він так вирішив привітатись з опонентом – сотником армії Української Народної Республіки Аверкієм Гончаренком. Не позаздриш Гончаренкові в той момент. 27-річний юнак тоді був одним із найдосвідченіших офіцерів, на яких могла розраховувати Українська держава. Хоч іще влітку 1917-го Збройні сили Української Народної Республіки налічували 300 тисяч солдатів, наївний і недосвідчений український уряд це військо втратив. Влада розпустила більшість армії: мовляв, українці нападати ні на кого не збираються, а всі суперечливі питання з тією ж Росією вирішать мирно. Та військо знадобилось уже в грудні: і коли Червона армія під виглядом перекидання частин на Дон зайняла Харків, і коли намагалась встановити контроль над Донбасом, і під час антиукраїнського перевороту в Севастополі. Спершу війська під керівництвом Симона Петлюри чинили успішний опір, однак “червоних” загонів більшало завдяки новим частинам зі сходу, лінія фронту довшала, почались антиукраїнські операції в тилу, зокрема у Жмеринці. 30 грудня “радянський” український уряд у Харкові почав видавати свої накази, заперечуючи легітимність Центральної Ради. Хаос зростав.

Найактивніше до захисту Української Народної Республіки долучались студенти та учні проукраїнських гімназій. Почасти це були вихідці з інтелігентних міських родин – понад п’ять сотень людей. Їх зібрали у так званий Студентський курінь та скерували на вишкіл до Константинівської юнацької школи на Печерську. Відчуття цейтноту не було: п’ять днів юнаків навчали правильно крокувати й виконувати повороти. Не було й порядку: хоч склади школи, як потім виявилось, були заповнені новими гімнастерками й шинелями, займатись хлопці мусили в домашньому одязі. 

Студентський курінь не планували відправляти на фронт: він мав лише допомагати охороняти громадський порядок у Києві. Але 27 січня, коли студентів лише вчили поводитись зі зброєю, А. Гончаренко прибув до школи й попросив підмоги. Треба було відбивати наступ більшовиків на Київ з боку Бахмача. Військове керівництво УНР вирішило відправити на фронт половину студентського куреня як допоміжну силу при досвідчених полках. Іван Шарий, учасник бою під Крутами, згадував, як їх везли на місце бою: “Я лежав і дивився у вікно вагона. Дивний настрій охоплював мене, коли я дивився на безмежні простори степів з білими латками останнього снігу, на величний небосхил з блідим засмученим місяцем, слухав таємничу нічну тишу... Як дивно, що ми їдемо битися. Хотілось піти зараз із вагона у степ, зустріти якусь милу людину, похвалиться їй про красу оту велику, що сам відчував... Хотілось піти на селянські стріхи, побачить блідо-білі од місяця стіни привітних, тихих хат, почути селянський мирний, рідний гомін”.

Зворотний відлік

Планували їхати до Бахмача, однак дорогою дізнались, що це містечко більшовики вже зайняли. Для останніх це було нескладно: на бік “червоних” перейшли приблизно дві тисячі місцевих робітників. Серед працівників залізниці було чимало симпатиків комуністів, із цієї причини дорога студентів до найближчої незайнятої станції – Крути – замість двох годин зайняла пів дня. Залізничники всіляко намагались затримати поїзди.

28-го вдень бійці приїхали, пішли в розвідку. Крути були вузловою станцією: поряд відходили гілка на північ – до Чернігова і на південь – до Ічні. Шанці почали рити за цією розвилкою. 

Пізніше знайшли склади з військовою формою, перевдяглись. У приміщенні станції організували командний пункт. Розмістили на колії імпровізований бронепоїзд – гармату на платформі, обкладеній мішками з піском. Три групи – по один бік платформи, три – по інший, ближче до колії – кілька кулеметів. Студентську сотню поставили між двома сотнями досвідченіших, хоч і теж молодих бійців. “Зелену” чоту юнаків – на відстані від інших, щоб, якщо ті почнуть тікати, паніка не охопила решту. Всього, за спогадами учасника бою Михайла Михайлика, станцію захищали майже 250 курсантів військової школи, від 40 до 80 членів місцевого ополчення – так званого Вільного козацтва – і 300 студентів. По інший бік фронту було майже шість тисяч більшовиків.

Навпаки – очікували на посилення своїх позицій внаслідок прибуття загонів Симона Петлюри. Те, що насправді сталось 29 січня, докладно описує у своїх спогадах учасник бою, про якого відомо лише ініціали – М. Ш.: “5–6 ранку. Туман. Мряка. «Панцирник» спереду піхоти. Починається бій. Стрілянина спочатку рідка, потім чимраз густіша. Коло години 11-ї лави більшовицької піхоти чим раз збільшуються, як чорні стіни посуваються по світу й намагаються обійти наші позиції з флангів”.

Більшовицькі гармати спершу не могли поцілити по військах УНР, однак за кілька годин почали бити точно. Побачивши, що бій буде серйозним, зі станції втекло українське військове командування: штабний поїзд від’їхав на кілька кілометрів у тил, забравши з собою вагон із набоями та харчами. Українські військові бились відважно, допомагало й те, що чимало бійців по інший бік фронту були п’яні. Але тих загалом було значно більше за юнкерів та студентів, тож більшовики не облишали спроб прорватись уперед. Однією з небагатьох розрад стала робота імпровізованого українського бронепотягу: сотник Семен Лощенко у синьо-жовтому кашкеті невтомно заряджав гармату і влучно вражав пострілами більшовиків. Однак цього, як і активної роботи юнкерів та студентів, було замало.

“Наші скупчуються в лави та з криком «Слава» й «Ще не вмерла» вступають в бій на багнети, – описує М. Ш. – Большевики, переважаючи в кілька десятка разів, беруть відразу на кілька багнетів одного українського вояка й розшматовують його тіло в повітрі. Безупинна стрілянина. Несамовиті крики одчаю й розпуки. Розриви гранат. Свист куль. Це все робить вражіння якогось пекла. Година 11-та ночі. Наказ відходити”.

Ближче до ночі стає зрозуміло, що підмоги не буде: розташовані ближче до столиці війська УНР кинулись давати раду повстанню на київському заводі “Арсенал”. У студентів закінчувались сили й набої. У ворога ж цього тільки більшало, ще й із тилу, з боку Чернігова підійшов більшовицький бронепоїзд і почав обстріл бійців. Коли з Ніжина надійшла звістка, що розташований там військовий курінь імені Тараса Шевченка прийняв більшовицьку сторону, вирішили відступати. Втім робили це повільно, встигнувши в кількох місцях розібрати залізничну колію.

Тут і сталась найбільша трагедія бою. Студентська чота з кількох десятків людей заблукала і, шукаючи “своїх”, прийшла до залізничної станції Крути. Там тоді вже пиячили більшовики. 

За різними підрахунками, у Крутах перебувало від 420 до 520 юнаків і студентів. А 29 січня загинуло приблизно 300 людей. Тих, які вижили, відразу задіяли в інших бойових операціях. Ті, кому вдалось дожити до солідного віку, залишили мемуари, у яких, по суті, висновок був один: іншого результату бою годі було сподіватись. “З погляду військової тактики і стратегії бій під Крутами, так, як він був організований, інакше і не міг скінчитися, – писав пізніше учасник бою Григорій Дудка. – Але київський уряд, прогаявши час і не зорганізувавши оборони столиці, змушений був так зробити, щоб забезпечити собі евакуацію”.

Пам’ять

Жителі сусіднього з місцем бою села Печі таки поховали закатованих хлопців – усіх разом, в одній могилі. На сороковини туди приїхали батьки загиблих. Розкрили могилу, опізнали тіла й більшість із них перевезли до Києва. 19 березня 1918 року їх урочисто поховали на Аскольдовій могилі. Якраз коли труни з тілами везли містом, із фронтону Педагогічного музею – місця засідань Центральної Ради – здирали російського двоголового орла. “Видно, можливість його здерти не давалась даремно. Видно, вона не могла пройти без жертв, її треба було купити кров’ю, – казав на церемонії поховання президент УНР Михайло Грушевський”.

Бою під Крутами присвячували публікації, вірші, концерти. Невдовзі більша частина України знов опинилась під владою більшовиків, однак уславлення полеглих продовжили на Західній Україні. На рідні ж терени пам’ять повернулась лише перед відновленням української незалежности.

29 січня 1991 року з ініціативи Народного Руху України, за участі В’ячеслава Чорновола недалеко від місця бою було встановлено березовий хрест. У 1998 році силами товариства “Броди-Лев” неподалік з’явився курган зі стелою і написом “Тут береже Україна вічний сон молодих своїх синів, які загинули геройською смертю в борні за її волю”. Паралельно відновили меморіал на Аскольдовій могилі в Києві, проводили щорічні “Концерти для ангелів”, видавали книжки. Однак найзначнішою пам’яткою на честь бою під Крутами став меморіальний комплекс. Його червону колону – копію колони центрального корпусу Київського національного університету імені Тараса Шевченка – видно від самої залізничної станції Крути. З фотографом ідемо туди, щоб дізнатись, що розповідають і показують про Крути тепер? І як це сприймають місцеві?

Меморіал

 – Скажу вам, як сприймають. Є в мене у Пам’ятному односельці, які ще ні разу тут не були, – всміхаючись золотими зубами, каже охоронець меморіалу Юрій Васильович. Він якраз обходив територію комплексу: колону з капличкою під нею, старовинні локомотив і вісім вагонів на рейках, копію перону Київського залізничного вокзалу початку XX століття. – Тут же залізничники живуть, вони завжди більше були за комуністів, а сюди приїздять із Києва, Львова, з Америки, Японії, Франції. З Канади ось недавно були…

Поки охоронець розповідає, до нас підходить черговий залізничного переїзду. Володимир Заяць – із сусіднього села Хороше Озеро, півжиття працює на залізниці. Питаємо, чи багато знає про бій під Крутами.

– Зараз уже багато: я ж навіть колії тут класти допомагав, – показує на вагони. – А раніше… Коли я в школі вчився, у книжці “Історія СРСР” про Україну було, може, сторінок п’ятдесят. За три дні це проходили. Там писали, що поганий Петлюра захопив те і те, потім про боротьбу на заводі “Арсенал” – і тоді майже зразу про українців у Велику вітчизняну війну. Все.

Бій тривав за кількасот метрів від монумента. Тепер там лише засніжене поле – після Другої світової ділянку розорали.

– Був іще випадок, під кінець 50-х чи на початку 60-х... Сапала там жінка буряки, а тоді раз – і з-під одного каменя вода захлюпала, – всміхається охоронець. – Всі відразу: “Джерело! Цілюще, мабуть”. Почали вмиватись, люди набирали звідти воду собі додому. А потім прийшли туди монахи й кажуть: “Це джерело святе, хочемо поставити капличку”. Дізнались про таке “у верхах”– наказали голові колгоспу розкопати місце й засипати його. Чотири причепа щебня туди вгатили.

Символічно, що неподалік місця бою знову є вода. По обидва боки від меморіалу – штучні озера. Одне, з боку колони – у формі хреста – як знак скорботи по закатованих. Те, що з боку вагонів – у формі підкови, символу удачі. Місцеві люблять ці озера, але більше із суто практичної причини: там водиться риба, яку можна ловити.

Більшості вагонів на платформі вже за сотню років. Усіх їх використовують: три – як “офіси” працівників меморіалу, а в п’яти інших – експозиція. 20 гривень за квиток – і екскурсоводка, жінка середнього віку, відмикає замок на першому вагоні.

Всередині – мапи, фотознімки від мітингів на підтримку Центральної Ради до портретів загиблих під Крутами, копії документів від Четвертого універсалу до розпорядження більшовицького уряду наступати на українські землі, артефакти від шинелі до кулемета “Максим”. Один із вагонів – санітарний, із зонами для миття бійців та дезінфекції одягу. 

 – Одяг обробляли за допомогою пари та антиінфекційного розчину, на той час це був формалін. Пару постачав паротяг, тому цей вагон був біля нього. Через двері, які називались брудними, вояки заходили голими. Мились, вода стікала ось у цю дірку… – екскурсоводка говорить швидко, без пауз, між завчених фраз годі вставити запитання. Перервати цитування спогадів учасників бою вдається лише котові: він підбігає до нас, коли підходимо до останнього вагона експозиції.

– Це Сірий, – всміхається жінка. – Колись дійсно сірим був, а тепер руденький. Вісім років у нас живе, ще маленьким прибився. Він цікаво на різних відвідувачів реагує. Від школярів тікає, а як зі Львова старші люди приїжджають, то аж до самого автобуса за ними біжить. 

– Тут змінюється виставка час від часу, – каже охоронець, який саме зайшов у вагон. – Про Іловайськ було, багато нового ми дізнались. Але пішли вже погріємось, а то змерзли, мабуть.

В одному зі службових вагонів тепло: по центру стоїть справжня піч. Старовинні речі контрастують з інтер’єром: є мікрохвильова піч, електричний чайник, радіо. Юрій Васильович частує власноруч приготованим козячим сиром із травами, пирогом із волоськими горіхами та апельсиновою цедрою, гарячим чаєм.

– Тепло вам зараз знадобиться. Бо ж тут, в основному, офіціоз, – каже. – А от найбільше про те, що було, пам’ятають у Печах. Це ж туди тікали з вокзалу студенти, які ще могли втекти. І це печівські селяни збирали тіла хлопців, на своєму кладовищі їх ховали. Там живуть ті, кому діди й баби встигли деталі розказати. Так що вся жива історія – в Печах.

Юрій Васильович махає рукою на дорогу, зроблену на місці колишньої вузькоколійки. Кілометр – на південь, півтора – на схід і почнуться хати.

Печі

Це село розкинулось настільки широко, що між вулицями трапляються і поля, і гаї. Протікає і річка Остер, одна з вулиць називається Набережною. Наскільки Печі мальовничі, настільки й занедбані: якщо колись тут жило півтори тисячі людей, сьогодні – 280. Якщо раніше були школа й дитсадок – нині 22 дітей відвозять до школи в сусіднє село. Із 12 корпусів колишньої ферми використовують лише один: там тримають десять корів.

– Навіть рейсовий автобус перестав до нас ходити. Не маємо сполучення ні з Ніжином, ні з “нашим” райцентром Борзною. Перевізники кажуть, що дороги розбиті, людей їздить мало, так що ми більше на ремонт витратимо, ніж заробимо. І що їм відповісти? – питає сільський голова Юрій Денисенко. Від нього ми дізнались і решту відомостей про село. Втім, попри все, зараз у голови з 16-річним стажем підстав для оптимізму трохи більше, ніж раніше. Печі готуються об’єднатись у територіальну громаду із Крутами, в кілька разів більшими. На спільні гроші буде легше і дороги підлатати, і вулиці освітлити.

Як голова сільради (а Пам’ятне теж у її віданні) Денисенко був на всіх, пов’язаних із боєм під Крутами, урочистих подіях. Чи допоміг селу частий приїзд гостей, зокрема високопосадовців?

– Хіба що дорогу частіше ремонтують – ту, якою гості добираються, – всміхається голова. – Був іще випадок, що підійшли наші селяни до Ющенка, попросили провести газ у село. Той відповів: “Люди добрі, ви тому газу ще й не раді будете. Та й дорогим він стане”. Правду таки сказав.

Подіями під Крутами Юрій Денисенко цікавився не лише через службові потреби. Як учитель географії за освітою він досліджував минуле села ще юнаком. Був і на встановленні першого, ще березового пам’ятного хреста, а також записував спогади місцевих.

Чоловік дістає із шухляди робочого столу два папірці й передає нам. Лише дві сторінки машинописом, а стільки фактів. Про те, що селяни чули й бачили цей бій, адже між ними та солдатами було лише поле. Що поночі в хату однієї одинокої жінки постукали: студент тікав від більшовиків. Вона сховала його під піччю, але хлопця вирахували по слідах. Іншому пощастило більше: під ранок його, змерзлого, знайшов у клуні печанин Антон Колотило. Юнака забрали до хати, відігріли, нагодували. Так він там і жив, допомагаючи по господарству, доки на 40-й день після бою не приїхали батьки загиблих. Щаслива сім’я забрала сина, якого вже і не сподівалась побачити живим.

– Хоч більшовики й заборонили ховати дітей, вже наступного дня, 30 січня, староста Печей організував селян, і на волах та конях вони об’їхали поле бою. Зібрали вісімнадцять тіл, – розповідає Ю. Денисенко. – Викопали на околиці сільського кладовища велику могилу, застелили її соломою. Місцеві жінки знесли рядовину, полотно. На неї поклали загиблих, нею ж і вкрили. Священник їх відспівав – і поховали. Два дубових хрести поставили, бо ж велика могила. Один селянин на це свої дерева дав: ліси ж тоді ще селянам належали… 

Одного чи, за іншими свідченнями, двох студентів ніхто не забрав: не приїхали їхні родичі. Тому тіла там і лишили, а хрести поставили назад. Так вони там майже півстоліття і простояли. Аж у 1960-х зогнили.

– Там ферму збудували й деякі селяни їздили туди на волах. А волами ж непросто керувати – самі хитаються, бричку хитає, – всміхається сільський голова. – А хрести – якраз на повороті, то зачіпало не раз їх і не два. Але тримались, міцні були.

“Женю-Женічку, чого ж тобі не вистачало?”

Ідемо подивитись, як виглядає поховання. Через усе село: повз церкву, дотепер Московського патріархату; повз бібліотеку – замкнену, але відомо, що там є окрема полиця з книжками, присвяченими бою під Крутами. Щоправда, села Печі в тих книжках зазвичай не згадано. Проходимо повз пам’ятник радянським воїнам, полеглим у Другу світову. Його декомунізували, пофарбувавши постамент у блакитно-жовтий.

Ворота сільського кладовища теж символізують компроміс. На них – радянські зірки, дбайливо підфарбовані червоним, а також дві таблички з написом “Вічна слава загиблим, що полягли в боротьбі за щастя нашого народу”. 

Серед могил вирізняється одна, відносно свіжа. Вінки вкривають її майже всю, біля пам’ятника – український прапор. Цей чоловік загинув в АТО.

Поховання студентів – досі на краю кладовища, на невеликій відстані від решти могил. Під снігом воно майже рівне, лиш по центру видно горбок із маленьким металевим хрестом та прив’язаними до нього кількома пластиковими квітами. Розгортаю сніг – внизу кам’яна плита. Без жодних написів, з одного боку – нерівності. Заводський брак.

Неподалік кладовища біля хат стоять дві старших жінки й одна молодша. Чекають на мікроавтобус-магазин, який двічі на тиждень возить селом хліб, олію, крупи й консерви. Погоджуються розповісти про поховання.

– У нас досі згадують, як одна мати, коли приїхала забирати синове тіло, все повторювала: “Женю-Женічку, чого ж тобі не вистачало?” – розказує пані Соня Тимошева, маленька згорблена бабуся. Її хата – якраз навпроти могили. – Ну, а коли меморіал збудували, то сказали його працівникам, що насправді студентів ховали не десь там у полі, а в Печах. І за кілька років, у 2008-му, приїхали сюди археологи з Чернігова. Копали-копали – нічого. Тоді покликали тітку мою, вона раніш у цій хаті жила. Та каже: далі трохи спробуйте. І правда, знайшли тіло.

– Все село підходило дивитись. І я його бачила, те хлопченятко. Таке зігнуте, – каже молодша жінка. – Хотіли забрати, щоб біля меморіалу поховати, але ми не дали.

– Я так тоді й сказала: “Дивіться, які! А нам історію?”,– емоційно говорить Соня Миколаївна. – Тоді лишили. Не стали навіть далі копати, хоча в селі кажуть, що два тіла там лежить. Але їм хватило знати, що там направду студентів ховали. Обіцяли великий пам’ятник зробить, а доти ту каменюку з Борзни привезли, бачили? Нерівну. Так уже десять год там лежить.

<p>Ганна Похилько доглядає за справжньою могилою полеглих студентів</p>

Чому? Йдемо дізнатись. Ганна Похилько живе на іншому кутку села. Хоч дорога пролягає вулицею Вишневою (до декомунізації – Червоних партизан), місцеві орієнтуються не за вулицями, а ділять село на неформальні частини: Карапишівка, Буряківка, Майдан. Будинок Похилько темно-гірчичного кольору, з синіми віконницями. Чекаємо, доки жінка порається біля худоби. Тоді виходить – старенька, сухенька. 

– Уже вісімдесят п’ятий рік мені. Але ще ходжу – і топлю, і до худоби. І на кладбище, – розповідає. – Багато родичів у мене там, то я одинадцять букетиків купую. І цим. Бо в мене і батька, і брата убили на війні, могил їх нема. То мені ці замість них тепер.

Із двору до нас виходить сірий пухнастий кіт. Треться об поділ бабусиної спідниці, муркоче.

– Перед проводами ще за тиждень прийду, обгребу, – продовжує. – Пісок нам привозять, то піском обтрушу. Сміття за забор повикидаю. Оце таке...