Жоден справжній українець. Віталій Ляска

Полярність позиції умовного Мельника (врешті як і рефлексій нас усіх) обґрунтовують численні злочини російських воєнних злочинців і їх бурхливе схвалення рештою народу-терориста. Надто спрощено цю полярність пояснювати лише логічною пасткою. Тут радше йдеться про значно складніше плетиво дихотомій різного ґатунку, спричинене і сучасним, і минулим. Але з останнім особливо складно. Розгляньмо як приклад Григорія Сковороду. Найвидатніший український філософ — скаже наш Мельник, обурюючись спробами Росії привласнити його спадщину. А потім прочитає, що той співав, і не з примусу, на коронуванні російської імператриці Єлизавети Петрівни, а кілька років опісля вишукував для її двору вина в Токаї.

Та й мова творів Сковороди дискусійна — дослідники досі її шукають десь поміж староукраїнською та російською книжною. До того ж вона відверто конкурувала з проєктом літературної мови Івана Котляревського, який врешті переміг. Сковорода справді в тодішній імперії був людиною з андеґраунду. Але андеґраунду соціального, а не національного. Людиною малоросійського походження, яка, якщо і не сприймала імперського, то передусім зважаючи на його зверхність і антилюдяність, а не через російськість як національну прикмету. Дехто, мабуть, здивується моєму запитанню, але чим кардинально у ставленні до метрополії відрізнялися Сковорода та Гоголь? І тому, і тому органічно пасувало те, що роду вони — малоросійського, але політичної нації — великоросійської. Просто письменників ми мали багато, а філософів — катма. Однак тут важливе інше: як метрополія (і в імперському, і в радянському, і в сучасному вимірах) успішно імплементує спадок і того, і того задля своїх потреб.

Вигаданий Мельник, спересердя сплюнувши, може, звісно, сказати, що справжні українці чинили опір Російській імперії. Однак пропоную за такою самою логікою пошукати справжніх українців-дисидентів у поміжчассі Мазепи та Шевченка. Розумовський, якого призначили на гетьманство через відомі причини, чи Котляревський, який став на захист отчизни 1812 року. Полуботок, Калнишевський, Капніст… — кожний із цієї неповної шереги мав свій досвід лояльности до імперії. А що вже казати про учнів Сковороди — Михайла Ковалинського та Василя Томару. І той, і той, як і чимало інших, лише через маловідомість широкому загалові не приміряли на себе ярлика "ренегатства", який успішно почепили наші сучасники на Теофана Прокоповича чи Лазаря Барановича, ідеологічних співтворців Російської імперії.

Але у випадку бездержавних століть на кшталт ХVIII сторіччя, флешбек справжнього українця не спрацьовує. Як аргумент можна навести чимало теорій зі сфери колоніальних студій та націєтворення, але це вам до снаги і самим. Однак не можна оминути тієї небезпеки, що, відкинувши усіх — начебто не таких із погляду сучасности — українців, ми постанемо неелітарною і мовчазною Україною, за першість винаходу якої сперечатимуться австрійський генштаб та Ленін. Без Сковороди чи Розумовського наш ґранднаратив хибуватиме на зяяння, і часове, і сутнісне. А далі буде як у жарті про техасця, який розряджає обойму, стріляючи у стіну стайні, потім підходить до неї, малює мішень у місці з найбільшою кучністю пострілів та заявляє, що він влучний стрілець. І в межах такої мішені фейкові князі дописемної України Лебедян чи Сережень матимуть органічніший вигляд, аніж Сковорода та його сучасники. Такі логічні хиби більш ніж очевидні. Як би не було боляче чи неприємно це визнавати, але у погляді крізь століття окуляри сучасника погіршують і здоровий погляд, і здоровий глузд. А тепер вони нам точно не завадять.