Жити "по-людськи". Максим Віхров

Серйозна розмова, яку син невдовзі затіяв із батьком, вийшла короткою. "В партію я вступив в армії, бо заставили, — різко пояснив синові Вихров-старший. — А тепер партбілет мені потрібний, щоб красти — інакше з нашої бідності не вирвешся. Диплом інженера в мене скоро буде, але посади без партбілета не дадуть. З посадою можна красти більше, а партбілетом — безпечніше, тому що перед тим, як на суд подати, справу передадуть в райком партії, а там своїх не люблять видавати. І взагалі, пора вже, сину, реальним життям жити".

Кажучи про бідність, мій дід аж ніяк не перебільшував. У ті часи сімейство Вихрових складалася з шістьох душ: двох працюючих дорослих, двох дітей і двох пенсіонерів. Якщо підсумувати зарплати середнього покоління (шофера і медсестри) та пенсії старшого, зароблені у колгоспі, то на кожного з шести Вихрів припадало близько 30 карбованців на місяць, тоді як прожитковий мінімум становив 40 карбованців. Тож не дивно, що голова сімейства намагався усіма правдами й неправдами вирвати родину зі злиднів.

Забігаючи наперед, скажу, що йому це вдалося — принаймні за більш ніж скромними стандартами радянського "ес-ем-те". Коли я — "городський" онук — приїздив із Луганська до діда з бабою, їхній цегляний будинок здавався мені величезним: його загальна площа в чотири рази перевищувала розміри міської квартири моїх батьків. Та й господарство у старих було чимале: одна, а часом і дві корови, свині, вівці, а точну кількість курей знала, мабуть, лише баба. Мав дід і машину — блакитного "Москвича". Одним словом, на пенсію вони вийшли не з порожніми руками.

Звичайно, тоді я був ще надто малим, щоб розуміти справжній стан дідових справ. Реальною економічною основою його "хазяйства" була можливість "зловживати соціалістичною власністю", користуючись посадою головного інженера колгоспу. Коли ж колгоспів не стало, дід і баба швидко опинилися в ситуації, коли "все є, тільки грошей нема".

Не замислювався й про те, чого коштували дідові його махінації з колгоспним майном. У селі всі знали все і про всіх, а охочих написати "в район" кляузу ніколи не бракувало. Відтак життєвим кредо колгоспних функціонерів була приказка: "живемо, як та картопля — коли восени не з’їдять, то навесні посадять". Мого діда все ж таки не посадили, але за відносне матеріальне благополуччя своєї родини він розплачувався не тільки постійним очікуванням комісій і перевірок, а й власною гідністю.

І мова не лише про членство в осоружній компартії. Статистичний описЖиття і творчість селян Харківської губернії. Нариси етнографії краю. / Під ред. В.В. Іванова. Видання Харківського Губернського Статистичного Комітету. - Т.1. - Харків: Типографія Губ. Правління, 1898. - 1013 с. Старобільського повіту за 1898 рік відкриває деталізовану картину, що являли собою мешканці слобожанської Луганщини. Становим хребтом тодішнього сільського соціуму були "хазяї" — ті, хто забезпечували себе завдяки власному господарству. Чим більшим було господарство, тим більше було роботи, але такою була плата за економічну незалежність і "хазяйську гідність". Хазяї скоса позирали і на купця, який "цілий день хлопоче, а не робе", і на убіж — на тих, кому доводилося батракувати "на чужій роботі".

Якщо вірити сімейним переказам, під цей опис цілком підпадали діди і баби Миколи Вихрова. Його дід по батьковій лінії був мельником у сусідній Романівці, а дід по лінії матері — отаманом чумацької валки зі Звенигородщини. Після смерті останнього його вдова рушила на схід, тим самим шляхом, яким колись сунули на степи колоністи-упокорювачі Дикого поля. З тієї ж породи були й Миколині батьки, які одразу ж після одруження здійснили свою заповітну мрію — покинули Романівку і поставили неподалік власний хутір.

Не дивно, що коли на той край ґвалтом посунули більшовики, симпатії місцевої людності опинилися на боці Махна — єдиної влади, яка у них нічого не забирала і не ставила над ними ані пана, ані комісара. Анархістські прокламації селяни навряд чи розуміли, а от невтручання у свої справи цінували і наївно сподівалися, що так воно і буде.

На момент народження мого діда у 1938 році того слобожанського світу вже не існувало. Проте уявлення як жити "по-людськи" передалися і його поколінню — тим, хто вже не мав шансів реалізувати батьківські ідеали. В основі слобожанської селянської етики лежала праця, якою вимірювався і сімейний добробут, і особиста гідність. Проте в химерному радянському задзеркаллі однієї праці було не досить: як у колгоспі не гаруй, все одно балансуватимеш на межі злиднів, а що ж до хазяйської гідності… це поняття до батрака, хай навіть соціалістичного, незастосовне.

З формальної точки зору, дідове "зловживання соціалістичною власністю" було невеликим гріхом. За сучасними мірками його "схеми", мабуть, виглядали геть сміховинними. Та й зрештою, крав він не у людей, а у радянської держави, яка перед тим сама брутально пограбувала і закріпачила його батьків і дідів. Проте навряд чи Микола Вихров був схильний до моральної схоластики, а коли б і був, то вона не спростовувала того, що своє хазяйство він створив не лише власною працею, але й хитрощами, які не личать справжньому господареві.

Можливо саме через усвідомлення цього факту Микола Вихров з роками ставав все більш похмурим, замкненим і нелюдимим. З формальної точки зору він міг собою пишатися: йому вдалося забезпечити своїй родині певний рівень добробуту, недосяжний для попередніх поколінь. Проте для нього самого залишилося недосяжним головне — можливість жити "по-людськи".

Мій дід Микола Вихров помер навесні 2005 року. На сільському кладовищі під горою зібралося зо тридцять душ. "Ну от, іще один з нас відмучився", — сказав дядько Володька, з яким дід ще в молодості шоферував у лікарні. Хто знає, що саме він мав на увазі. Та думається мені, що то була епітафія цілому їхньому поколінню — гіршим чи ліпшим, але загалом нормальним людям, яким не поталанило жити в ненормальній країні, неоковирна назва якої складалася з чотирьох літер.