Все мало бути інакше. Роман Пономаренко

Крах німецьких воєнних надій

1918 рік для Німеччини та її союзників розпочинався позитивно. Внаслідок двох революцій 1917 року Російська імперія розвалилася, і остаточно вийшла з війни. Брестський мирний договір віддав під контроль імператора Вільгельма багату ресурсами Україну та низку інших територій. На Західному фронті німецька армія накопичувала резерви та готувалася до весняного "контрнаступу". Нічого не віщувало, що менше ніж за півроку Німеччина остаточно програє війну.

Німецьке воєнне керівництво було зосереджено в руках двох полководців — начальника Генерального штабу фельдмаршала Пауля фон Гінденбурга та його заступника генерала Еріха Людендорфа. Свої головні надії вони покладали на "Весняний наступ Людендорфа" навесні-влітку 1918 року. Втім обернувся цей наступ фіаско та важкими втратами. В середині літа німецькі війська були виснажені та морально подавлені. Економічно Німеччина вже не могла забезпечити продовження масштабного протистояння. В цих умовах Людендорф вирішив перейти до стратегічної оборони, сподіваючись паралізувати волю противника щодо продовження війни.

Натомість союзне командування мало інші плани. В серпні союзники завдали серію ударів по німецьким військам на різних напрямках. Як тільки один удар видихався, вони припиняли атакувати на даному напрямі, і починали на іншому. Цим вони скували німецькі резерви, не відчуваючи особливого напруження. Протидіяти такій тактиці німецькі генерали не змогли. Становище на фронті виглядало безнадійним.

Генерали панікують

У вересні 1918 року розпочався масштабний наступ американо-англійсько-французьких військ. Він не мав рішучого успіху на жодному з напрямків. Проте психологічно остаточно підірвав волю німецького військового командування. Відбиття постійних ударів остаточно виснажило невеликі німецькі резерви. Вже 11 вересня генерал Макс фон Гальвиц заявив канцлеру графу Георгу Гертлінгу, що продовження війни стане для Німеччини роковим.

До цього додався успіх союзних військ на Балканах. Болгарія вийшла з війни, відкривши ворогу шлях до Австрії. Після цього Гінденбург та Людендорф остаточно пали духом. 29 вересня вони заявили імператору Вільгельму, що не можуть гарантувати стабільність фронту. Гінденбург емоційно додав, що "серйозність воєнного становища не дає зволікати", після чого обидва почали вимагати негайних мирних перемовин.

1 жовтня на зустрічі з політиками Людендорф заявив, що становище на фронті критичне, оборона ледве тримається, і ось-ось розвалиться. Ба більше, додав, що в таких умовах він відмовляється командувати армією. Ці заяви мали ефект вибуху бомби.

До цього політикам весь час розповідали, що воєнне становище важке, але контрольоване, і що треба докласти ще трохи зусиль, і перемога буде здобута. Тепер усі ці ілюзії розвіялися. Песимістичні настрої генералів захопили політиків і перекинулися на суспільство. Розчарування і зневіра виявилися настільки глибокими, що внутрішній фронт миттєво обвалився. Це при тому, що воєнні фронти ще трималися.

Криза, якої не чекали

На Германську імперію одночасно навалилися важка ситуація на фронті, паніка генералів та деморалізація суспільства. В таких умовах мріяти залишалося тільки про мир. 3 жовтня німецький уряд звернувся до президента США з проханням про негайне перемир’я. Тим самим фактично визнавши свою поразку та підтвердивши те, що ситуація для Німеччини критична.

Парадокс був у тому, що німецькі армії не були розбиті, а наступ противника був вже зупинений. Ситуація на фронті стабілізувалась, і ворог так і не вступив на німецьку землю. Війська, хоча і були морально подавлені та виснажені, ще зберігали дисципліну та послух. І Гінденбург з Людендорфом, які ще нещодавно сіяли паніку, раптом змінили свою думку. Тепер вони почали стверджувати, що Німеччина може воювати далі. Нехай і без шансів на рішучу перемогу, але принаймні для того, щоб виторгувати кращі умови миру.

Не врахували вони головного. Посіяна ними паніка швидко поширилася в тилу. Тодішнє німецьке суспільство дійсно втомилося від війни, бо роками вело напівголодне існування внаслідок тривалої морської блокади, мільйони людей було вбитих та скалічених. І коли у вересні-жовтні військове керівництво прямо почало заявляти, що війна програна, що всі багатолітні зусилля і страждання були даремними, то вже не було можливості відіграти. Воля нації до спротиву була остаточно підірвана.

До цього додався розвал Четвертного союзу, викликаний внутрішнім колапсом союзників Німеччини. 30 вересня з війни вийшла Болгарія, 30 жовтня — Туреччина, 3 листопада — Австро-Угорщина.

Надія на справедливий мир

<p>Кайзер Вільгельм II&nbsp;</p>

4 жовтня німці звернулися до уряду США з пропозицією почати мирні перемовини. Ця апеляція спиралася на наявність неофіційної мирної формули, яка в цілому подобалася німецькому уряду. Мова йде про "14 пунктів" американського президента Вудро Вільсона. Останній пропонував завершення війни та "справедливий мир", з демократизацією, самовизначенням національних меншин та вирішенням територіальних суперечок.

Для Німеччини це означало зміну кордонів, бо Ельзас та Лотарингію потрібно було повернути Франції, та обмеження монархічної влади. Політики на це погодилися. Демократизація розпочалась відразу: в жовтні канцлером став ліберал принц Макс Баденський, а владу кайзера максимально обмежили.

Протягом жовтня тривали переговори. Спочатку вони не мали результатів. Американці постійно твердили, що "демократична Німеччина" отримає "почесний мир", але спочатку німцям потрібно прибрати кайзера Вільгельма. Останній ніяк не хотів йти від влади, проте 9 листопада в Німеччині спалахнула революція. Імператор зрікся трону, монархія пала. Німеччина стала республікою, а до влади прийшли соціал-демократи. Тепер нічого не стояло між прагненнями німців до миру та його досягненням.

11 листопада було підписано Комп’єнське перемир’я, яке зупинило бойові дії. Утім риску під війною ще не було проведено — це мав зробити мирний договір.

Горе переможеним

Важливо розуміти, що попри революційні заворушення першої половини 1919 року, в Німеччині існував повний консенсус з приводу закінчення війни. Цьому раділи, і ця радість значною мірою підживлювалася вірою в те, що мирний договір, як тепер сподівалися німці, буде чесним та справедливим. Бо Німеччина тепер нова, демократична, а президент США обіцяв справедливість. Німці вважали, що вони склали зброю на певних усних домовленостях, і тепер чекали їх дотримання з боку опонентів.

Союзні дипломати працювали над проектом мирного договору з січня 1919 року. Коли в травні умови миру оприлюднили, німці жахнулися. Справедливого, почесного миру "без анексій та контрибуцій" їм не запропонували. Все було навпаки. У Версалі виявилося, що переможцям байдуже яка перед ними Німеччина — стара імперська, чи нова демократична. Бо Німеччина все одно мала взяти на себе провину та за все заплатити.

У цьому і є пояснення, чому Версальський мир ніколи не сприймався німцями. Сутність не в його жорстоких умовах, а в розбіжності очікувань та реальності. Післявоєнна Німеччина була розрізненою у багатьох питаннях, проте ненависть до Версальського договору стала загальною.

Довіра німців до західних демократій була підірвана. Поразку у війні пояснювали внутрішньою зрадою. І головним породженням цієї зради виглядала молода німецька демократія. Що і підтвердив швидкий розквіт реваншистських настроїв та політичних сил.