Виживе тільки барвінок. Галина Панутяк

А зі східного боку гори — напевно найцікавіший і практично не торканий єврейський цвинтар в Україні з похованнями, можливо, ще з ХІV століття, аж до Голокосту. Тут записана ціла історія єврейської громади Щирця. У непрохідних хащах світяться сріблом мацеви. А непрохідними їх зробили невмілі ручки  "покращувачів", що вирубали високі дерева й звільнили шлях для кущів. І навіть у цьому є своя символіка: де зникає висока культура, там з’являються бур’яни. Цвинтарі я впізнавала у таких хащах по барвінку. Давні православні, римо-католицькі теж заростають. Туди навіть взимку тяжко пробратися через зарості терну. Але євреї не садять квітів чи барвінку на могилах. Вони кладуть камінці. Частіші відвідини — більше камінців, шанованіший небіжчик. Тепер їх немає. Проте барвінок росте на щирецькому кіркуті. В містечку була колись факторія греків (за часів) Античності, німецькі колонії довкола, жили тут і поляки, звісно, і всі ці культури не існували осібно одна від одної, змішувалися у мові, побуті, декоративному мистецтві.

Як гарно світилися на тлі зеленої трави і блакитного неба хрести, фігури і мацеви з білого вапняку. Декор єврейських витинанок відображався у вигадливій кам’яній різьбі, а деякі елементи переходили в українські орнаменти і навпаки. Про це написав мені Дмитро Полюхович, дослідник старожитностей із Сатанова. Досі я не чула нічого про це. Знаю тільки, що  єврейські нігунисвященні пісні складалися майже повністю з українських, білоруських чи польських слів. У мене був запис, як рабини Щирецької школи у Нью-Йорку виконують чи не найвідоміший єврейський нігун "Став я піту""Став я пити у п’ятницю…". Вони вже  не розуміють українського тексту, але це не має значення. Зображення "нечистих" тварин як-от зайців чи білочок на єврейських мацевах має позитивне тлумачення, як і історія чоловіка, що  пропив телицю в корчмі. До Стіни Плачу приходять і християни зі своїми записками, клезмерські музиканти грали на українських весіллях, а потім ходили з молодятами по християнських хатах, не минали й священників. Молодята пригощали сирником, а люди їх обдаровували грошима. Те саме було з поляками, німцями. Святкували разом, запозичували кулінарні рецепти, слова… Під час холери єврейські дівчата запрягалися в плуг і оборували межі села, те саме робили українці, але вже волами. Фігура Яна Непомуцького стояла біля млинів. Українці просто називали його Святий Іван.

Тепер у Кам’янському мій знайомий художник ходить у неділю до костелу, щоб не йти до московських попів, які єдині забороняють заходити іншим конфесіям до своїх храмів, пропагуючи ворожнечу між усіма, хто не схожий на них. У них є свій власний рай, а в пеклі горять іновірці й гомосексуалісти, і жінки в джинсах.

Ніхто не руйнував могил, доки не прийшли совіти і не відкрили ящик Пандори. Не відбивали голів у янголів і святих, не перетворювали церкви і божниці на склади, монастирі на свинарники і божевільні. І цей вандалізм не зник разом з комуністичною владою. Костел у Щирці зсередини забілили, визнавши розписи недостатньо "художніми". Наша охорона пам’яток істопії і культури тісно зрощена з владою і напише все, що їй скажуть, донищуючи те, що вціліло. І вже не ради Маркса-Лєніна, а ради Мамони. Виживе тільки барвінок, що стелиться низенько по землі і тихо шепоче: "Тут був цвинтар". Мир їхньому праху. І мир нашій спільній домівці.