То чи пустять нас у ЄС із золотим телям у торбині? Віра Агеєва про Булгакова та світову літературу у школі

І врешті, світова література – це насамперед про цінності. Ми щойно неймовірними зусиллями домоглися статусу кандидата на вступ у Європейський Союз. Так, спільний простір означає не лише і не насамперед можливість платити за каву з круасаном в євро. Він об’єднує людей, які мають спільне культурне підґрунтя, витоки й джерела, які читали ті самі тексти й бачили ті самі славетні картини. Гомер і Вергілій, Шекспір і Сервантес, Джойс і Вулф, Еліот і Кафка допоможуть нам порозумітися під спільним європейським небом. 

А от враженнями про “ільфапетрова” можна поділитися хіба з просунутими росіянами, та й то коли на кордоні золоте теля не визнають підозрілою контрабандою. То це наше рідне міністерство так пильно дбає про налагодження мостів з агресорами?

<p>Бруно Шульц (1892&ndash;1942) &ndash; письменник та художник єврейського походження. Народився та провів дитинство у Дрогобичі. Там же загинув 1942 року у час Голокосту при спробі покинути місто.&nbsp;</p>

Логіка відбору, нібито, в тому, що маємо знати зарубіжних класиків, народжених в Україні. Але, по-перше, чомусь вона працює переважно щодо росії. Я не аж так пильно стежу за нудним серіалом під назвою “оновлення шкільних програм”, але, здається, Бруно Шульца читати не пропонують. І блискучого Ярослава Івашкевича, “українського ляха”, як називав його дружньо Микола Бажан, завжди прихильного до України, перекладача й популяризатора. І ще можна згадати таки ж чимало авторів, щонайменше, не гірших за п’ятирозрядного Короленка. До прикладу, а чому не Мачтет, який народився в Луцьку й дружив з Лесею Українкою?

Щодо “ільфапетрова”, то курйоз ситуації ще й у тому (я ж недаремно запідозрила відсутність філологічної освіти у авторів пропозиції!), що ці романи сьогодні вже геть не смішні, адже комічне загалом старіє швидше, ніж інші способи письма. Та пригоди Бендера в тих геть забутих радянських реаліях треба пояснювати сучасним дітям посторінково – ніяких уроків не вистачить!

Але найгірше  в цьому всьому маразмі – це пропозиція Булгакова. Бо, мабуть, найталановитішим агітаційним антиукраїнським романом стала “Біла гвардія” (і, відповідно, написана за його сюжетом надзвичайно популярна п’єса “Дні Турбіних”). Булгаков мав суттєву перевагу, бо знав, що називається, місцеву специфіку, проживши багато років у Києві. До того ж, виглядає, ненавидів усе українське не лише з суто ідеологічних, але й з певних дуже особистих спонук. Із клятими петлюрівцями у російського класика пов’язані якісь глибинні психологічні комплекси й душевні урази.

Ці приватні образи й кривди пов’язані з травмою всієї імперської культури. Роками придумувалися софістиковані теорії про те, як тісно пов’язані Русь Київська та Московська. І от тепер, на превеликий подив і жах творців великих міфів, усе почало валитися. Адже якщо ненависні Булгакову і компанії Симон Петлюра чи Павло Скоропадський утвердять суверенну державу, то ґвалтовно узурпованої спадщини – предківщини можуть і позбавити. 

Прикметно, що в “Білій гвардії” раз у раз з’являються згадки про пам’ятник князю Володимиру з осяйним, підсвіченим електрикою, хрестом, який вказує шлях у темряві. Коли і князь-хреститель, і Софійський собор, і Лавра, і вся київська (та й не лише київська) архітектура кладуться, як наголошено в романі, у фундамент російської величі, тоді в Україні нібито зостаються тільки “шевченківські хати” і темна бандитська стихія. 

Але в святій Софії зазвучала українська мова, на майданах затріпотіли жовто-блакитні прапори – і так ще, чого доброго, й археологічні скарби доведеться повертати. А заповнити вітрини в петербурзьких і московських музеях не буде чим. І історія, безвідносна до київського періоду, видаватиметься зовсім не такою славною, як вже узвичаїлося. І традиції великої російської літератури, виявляться доволі куцими. Тож боротися доводилося за власні статусні привілеї.

<p>Будинок у Києві на Андріївському узвозі, 13, де мешкав Міхаїл Булгаков</p>

Цивілізаційний розлом у Булгакова проходить за національною ознакою. Київ тут, зрозуміло, “мать городов русских”, і його архітектурні шедеври, палаци, церкви, весь життєвий уклад і стиль уособлюють найвищі осяги людського духу. І цей прекрасний, досконалий світ ураз виявився загроженим, бо його обступили (знов же у згоді з логікою міфологічної свідомості) якісь пекельні виродки, покручі й почвари, залили брудні хвилі, підняті кінецьсвітнім смертоносним ураганом. Дім на Олексіївському узвозі, 13 (Булгаков ледь завуальовує свою реальну київську адресу), навіть не весь дім, а квартира Турбіних, нагадує корабель у штормових водах.  Попри війну, обстріли, погроми, тут усе зосталося непорушним. 

Те, що цей світ руйнується, вони вважають прикрим непорозумінням, збоєм вселенського механізму, вивихом історії, який конче треба  вправити, поставити на місце й повернути хід подій в узвичаєне русло. Хоробрі російські офіцери мають протистояти абсолютному злу, страшній деструктивній силі, яка постала з первісного доцивілізаційного мороку. Усі їхні страхи означуються в романі словом “Петлюра”. До речі, в оповіданні Булгакова “Я вбив” герой-наратор, лікар, мобілізований в уенерівське військо, розстрілює свого пацієнта, порушивши самі засади професійної етики. Але певен, що у зіткненні з недолюдьми моральні принципи не треба брати до уваги.

Здається, єдиний гріх, не приписаний Булгаковим українцям, – це канібалізм. Весь Київ “із захватом” нібито чекав тоді приходу більшовиків, бо “що творили петлюрівські війська в Києві у цей останній місяць їхнього перебування, – не піддається розумінню. Погроми закипали щохвилинно, вбивали кого-небудь щоденно, віддаючи перевагу, зрозуміло, євреям. Щось реквізували, містом мчали автомобілі і в них люди з червоними галунними шликами на папахах”. Більшовики, зокрема доблесний Муравйов, принесли в місто, за Булгаковим, мир і спокій.

У концепції “Білої гвардії” виглядає так, що українці живуть лише в селах, ніяких культурних  і політичних амбіцій у них бути попросту не може. Між іншим, автор “Білої гвардії” не втримався, щоб уже за одним рипом не поганьбити й ще одну “відступницю” – Польщу: “Ні один чорт не знав, до речі, що у ній твориться і що це за така нова країна – Польща”. Це знов-таки вияв одвертого й брутального шовінізму.

У нарисі “Київ-місто”, який можна вважати своєрідним підготовчим матеріалом до “Білої гвардії”, Булгаков виділяє розділ “Наука. Література. Мистецтво”. І починає його категорично й коротко словом “Немає”. Немає в Києві ні української науки, ні мистецтва. На превелику біду, існує в місті щось незбагненне – якась церква, де служби проводять, страшно сказати, таки ж українською. Нутряний жах і обурення можна зрозуміти: вибивається одна з найважливіших підвалин у знаменитій тріаді “самодержавство – православ’я – народність”. 

У нарисі “Київ-місто” гіркоту й чи не розпач автор висловлює одверто: “У старому, прекрасному, повному похмурих фресок, у Софійському соборі дитячі голоси – дисканти ніжно підносять моління українською мовою, а царських воріт виходить молодий чоловік, цілковито голений і в митрі. Промовчу про те, як виглядає сяюча митра у поєднанні з білуватим обличчям і жвавими неспокійними очима, щоб прихильники автокефальної церкви не засмучувалися й не подумали б на мене сердитися (мушу сказати, що пишу я все це зовсім не весело, а з гіркотою). Поруч – у малій церкві, стеля якої затягнута траурними фестонами багатолітньої павутини, служать старі по-слов’янськи”.

Позиція Булгакова не була аж так винятковою. Чимало російських письменників, зокрема й тих, які народилися й виросли в Україні, демонстрували одверто шовіністичне ставлення до того, що тут відбувалося. Українці, зі свого боку, намагалися викривати імперські амбіції, витворювати контрдискурс. Міхаїлу Булгакову опонували в художніх текстах, пробували навіть скаржитися владі, котра програмово підносила гасло “інтернаціоналізму”. 

<p>Микола Куліш (1892&ndash;1937) &ndash; письменник, драматург, режисер, якого радянська влада розстріляла в урочищі Сандармох разом із ще 1110 людьми, представниками української інтелігенції. Реабілітований 1956 року "за відсутністю складу злочину".</p>

На рубежі двадцятих – тридцятих років часом неприхованою, іноді зашифрованою чи ледь завуальованою полемікою з текстами Булгакова стали п’єси найвидатнішого натоді українського драматурга Миколи Куліша. Сучасники, звичайно ж, натяки легко відчитували, тим більш, що антибулгаковський текст в українській літературі сусідив у ті роки із наголошуванням (і то найвидатнішими митцями доби, як-от Хвильовий, Тичина чи Бажан) конечної необхідності розквитатися з “достоєвщиною”,  з розвінчуванням, скажімо, “єдінонєдєлімства” Віссаріона Бєлінського україножерства пролетарського метра Максіма Ґорького тощо.  

У Кулішевих драмах завжди безліч підтекстів, лінків і напівприхованих натяків. Він використовував усі приступні можливості, аби дати відсіч російській пропаганді. Серед інших привертає увагу й добре розроблений антибулгаковський сюжет.

Року 1926 в московському  МХАТі поставили “Дні Турбіних” (за романом “Біла гвардія”), п’єсу подивився Сталін і не приховував свого захоплення. Про антиукраїнську спрямованість твору, про образливі національні акценти йшлося на зустрічі українських та російських письменників у Москві 1929 року. Згодом цей факт Кулішеві нагадав слідчий, долучивши до пунктів обвинувачень. А в “Патетичній сонаті” з’явилося чимало гострих кпинів на адресу Міхаїла Булгакова. Скажімо, серед натовпу знавіснілих російських “дам”, котрі вимагають без суду розстріляти полонених, вирізняється така собі Варвара Михайлівна. Так звали матір Булгакова.

А вже тьотя Мотя з Курська, котра приїхала направити на шлях істини Мину Мазайла і його родину, побивається над “зіпсутістю” столичного Харкова достоту в стилі Турбіних, котрим усе здається, що петлюрівці споневажили й осоромили їхнє прекрасне Місто. Вивіски й плакати українською бачаться  кінецьсвітньою ганьбою. Булгаковський інтертекст відчитується і в діалозі тьоті Моті з Курська та дядька Тараса з Києва з приводу козаків і гетьманів. Турбіним титул “гетьмана” видавався смішним, недоречним і знов-таки “оперетковим”. Те, що вибори гетьмана відбулися в приміщенні цирку, – для них стало символом “блазенської” влади. Дядько Тарас пропонує назвати головнокомандувача українського війська таки ж гетьманом або головним отаманом. Тьотю Мотю обурює сам факт узурпації “російської” історії: та як же українські командири “сміють до наших козаків як до своїх товаришів звертатися”? “Та ще й по-українському. Всі козаки говорили по-руському. Донські, кубанські, запорозькі. Тарас Бульба, наприклад…”. 

За логікою тьоті Моті, цілковито співзвучною з наріканнями Турбіних на якихось дивних людей, що назвали себе в Києві українцями,  – “та українці – то не руські люди? Не руські, питаю? Не такі вони, як усі росіяни?”. І врешті вона прямо відсилає своїх слухачів до авторитету “розкішної”, на її думку, п’єси “Дні Турбіних”: “Дуже жалько, дуже жалько, що у вас не виставляють на театрі “Дні Турбіних” – я бачила в Москві. Ах, мої ви милі, “Дні Турбіних”. Це ж така розкіш. Така правда, що якби ви побачили, які взагалі осоружні, огидливі на сцені ваші українці, ви б зовсім одцуралися цієї назви”.

Тож чи читали Миколу Куліша ті, хто канонізує в шкільній програмі Булгакова? Чи можна поєднати на уроках літератури розповідь про Сандармох і цитати з Булгакова? Це як повісити на покуті фото того самого брутального сусіда, який вашу хату й осквернив, за логікою, що сусід же…

Насправді усі ці пропозиції – породження заскорузлої колоніальної свідомості. От і Гоголя, який уже вивчався в курсі української літератури, знову пропонують чемно віддати русскому міру. Так чи так – йдеться ні про що інше, як про збереження імперського наративу й утвердження імперських цінностей. Під час війни з цією самою імперією. Тож коли Міносвіти наполягатиме, доведеться запускати флешмоб і просто виганяти учительок з Булгаковим із класу. Впевнена, що українці до цієї акції охоче долучаться.