Викрадення Руси. Віталій Портников

У справедливості цієї історичної парадигми досі впевнена переважна більшість жителів Російської Федерації. Вона стала й ідеологічним обґрунтуванням нападу на Україну для "пересічної людини". Але це ще пів біди: одна з наших головних проблем у тому, що саме так на історію Руси донедавна дивилася більшість наших співвітчизників. 

Ще одна проблема — впровадження цього дискурсу у європейську свідомість, не лише наукову та політичну, а й побутову. З погляду людей, які сприймають територію колишньої Російської імперії крізь призму російського "розуміння", наша країна — просто околиця Росії, яка з незрозумілих причин вирішила розлучитися з метрополією. І, звісно, будь-який житель цієї околиці, який стверджує, що вона ніколи нічого спільного з метрополією не мала — "націоналіст".

Приклад того, як працює це мислення, я виявив у біографії володимиро-суздальського князя Всеволода Юрійовича Велике Гніздо, нещодавно виданій у Москві. Автор, Олексій Карпов, фахівець з історії Володимиро-Суздальського князівства, цитує літописця, який розповідає, що в березні 1187 року після смерти переяславського князя Володимира Глібовича "про нього Україна багато постона", і тут же стверджує, що йдеться про "південну околицю" Руської землі, "окраїну".

Але це очевидна історична брехня! Переяславль, що лежав неподалік Києва, — не околиця. Околицями Руської землі якраз стали Володимир і Великий Новгород. А Київ… Київ був центром і символом, тому що в ньому, як і раніше, стояв великокнязівський престол.

І ось як працює російський історик. Він оприлюднює незаперечний літописний факт, який свідчить, що та частина історичної Руси, яка тепер називається Україною (і тисячу років тому в сучасників називалася Україною) — слов’янський край, країна. І тут же звично зводить усе до пересічної російської околиці, попри те, що в домонгольську епоху Володимир і Суздаль все ще були цивілізаційною глушиною порівняно з Києвом, а Москва — достеменно тільки-но заснована і відігравала роль хіба що прикордонної фортеці — найпровінційнішої "окраїни" щодо Ростова та Володимира, навіть не до Києва.

Усвідомити це досить важко передусім через те, що Московське князівство, Московське царство й Російська імперія буквально знищили історію Руси — і з погляду інтерпретації та приховування фактів, і з погляду знищення самої цивілізації.

Ніякого Великого Новгорода немає — більшість його населення знищив Іван Грозний; від знаменитої давньоруської республіки залишилися хіба що храми часів Ярослава Мудрого та його сім’ї. Жодної Рязані немає — князівство знищено, його жителів вигнано або вбито; навіть обласний центр сучасної Рязанської области розташований в іншому місті, тільки названому Рязанню, а від справжньої Рязані залишилося саме городище. Жодної Твері немає, навіть пам’ять про тверських князів, які, на відміну від московських колабораціоністів, намагалися протистояти Орді, замовчують. 

А як щодо Володимиро-Суздальського князівства, спадкоємицею державности якого стала Москва? А нічого. Суздаль і Ростов — лише скансени, Володимир — пересічний обласний центр, у якому про минуле нагадують хіба що собори домонгольської епохи. Якщо ти живеш у Росії, то де побачиш Русь і зрозумієш, що вона була? У кількох дивом уцілілих церквах, що губляться на тлі культових споруд московського Кремля чи жахливого храму Христа Спасителя?

Ми не пережили повністю цього історичного геноциду тільки тому, що українські землі спочатку опинилися не в Москві, а в Литві. Коли Москва прийшла до України, її тодішні правителі вже навчилися не нищити, а присвоювати. Саме тому ми повинні нарешті зрозуміти одну просту річ: вважати домонгольську Русь єдиною державою тільки на підставі того, що головний стіл був у Києві, а князі всіх уділів були родичами — те саме, що вважати єдиною державою Європу Карла Великого. 

Але, як і Європа, давня Русь була складним різноплемінним та багатонаціональним конгломератом: слов’яни, печеніги, половці, чорні клобуки — кого там тільки не було! Навіть самі князі походили з різнонаціональних шлюбів, а про підданих я вже й не кажу. І, зрозуміло, ніякого "одного народу", ніякої "колиски трьох братніх народів" там не було і близько. Відрізнялися діалекти, відрізнявся і державний устрій — Великий Новгород і Псков були повноцінними торговельними республіками, тоді як Київ та інші князівства — вічевими монархіями (щодо устрою у Володимирі, то він уже за Андрія Боголюбського зробив перші кроки до диктатури, яка розквітла за Золотої Орди). 

Тільки-но ми почнемо сприймати Русь не як "колиску", а як континент, усе відразу ж стане на свої місця, і ми точно побачимо те місце, де вже тисячу років як існує Україна. 

Для простоти сприйняття звернімося до недавньої історії Європи, коли Гітлер завойовував "життєвий простір" для німців — або, якщо точніше, для арійців. Уявімо, що фюрер досяг успіху, усе завоював, оголосив Райхом… Чи означає це, що Європа зникла б, а імперія Карла Великого стала б "колискою" цього "тисячолітнього Райху"?

Отож Москва від початків своєї експансії впроваджувала на підкорених землях політику, яку впроваджував і Гітлер. Вона знищила все, що змогла і не змогла — старовинні князівства, Казанське ханство, Астраханське ханство, Сибірське ханство, відторгла й маргіналізувала частину територій Китайської імперії, поглинула Інгерманландію, зруйнувала спадщину Кенігсберга, тепер от доїдає Білорусь як цивілізацію, тобто остаточно розправляється із недоступним їй за часів Руси Полоцьким князівством. А територію знищеного субконтиненту Москва оголосила своїм тисячолітнім Райхом — Росією.

От тільки з Україною Москва прорахувалась. "Окраїна" так і не спромоглася захопити центру.