Від зимівника до бараку і назад

Історію Луганського заводу годі вважати славетною. За задумом уряду, він мав постачати гармати і ядра для потреб Чорноморського флоту. Проте через фатальні прорахунки Гаскойна, недофінансування і дефіцит тямущих кадрів, налагодити стабільне виробництво так і не вдалося, що стало однією з багатьох причин прочуханки, якої Російська імперія дістала у Кримській війні 1853—1856 років. Для місцевих будівництво заводу стало справжнім лихом, адже на тамтешніх селян наклали тяжкі повинності, а деяких приписали безпосередньо до заводу. Та й привезеним кадрам було непереливки — умови праці були настільки суворими, що Луганський завод тривалий час вважали місцевою каторгою, куди поміщики надсилали "на перевиховання" своїх кріпаків, а влада — різноманітних ворохобників.  

Ідея виводити родовід міста зі скопища робітничих бараків була не найкращою. Дату заснування Луганська можна було пересунути щонайменше на середину XVIII століття, прив’язавши її до Кам’яного Броду та Вергунки — двох запорізьких зимівників, які згодом стали селами, а потім злилися з робітничими поселеннями ливарного заводу. Топоніми "Вергунка" і "Каброд" збереглися на мапі Луганська й дотепер, проте козацька версія походження міста так і не прижилася. Коли у 2010-му місцеві активісти запропонували встановити скромний пам’ятник козакам-засновникам Луганська й оголосили збір коштів, ініціатива наразилася на опір місцевих "крепких господарників". А чого було чекати від регіоналів, котрі в ті роки вже носилися з ідеєю пам’ятника Катерині ІІ?

Проте мова не лише про русофільство і меншовартісне прагнення підв’язати міську біографію до самої імператриці. Порушити радянські догми, підсвітивши роль Катерини ІІ в історії Луганська, "крепкі господарники" все ж таки наважилися. Однак вийти за межі дискурсу, в якому вся історія краю редукована до хронік індустріалізації, було для них непосильним. Недооцінювати роль промисловості в житті Донбасу справді неможливо. Проте заселення цього клаптя Дикого Поля почалося ще у XVI столітті, а промисловий сюжет розгорнувся на цих теренах лише у другій половині ХІХ-го, коли туди линули європейські технології і капітали.

Варто зазначити, що в часи незалежності тема "промислової євроінтеграції" Донбасу не була табуйованою ані на Луганщині, ані на Донеччині. Приміром, пам’ятник Джону Юзу з’явився у Донецьку ще у 2001-му, а наприкінці 2000-х, за чутками, у Луганську збиралися поставити пам’ятник Густаву Гартману — німецькому промисловцю, засновнику паровозобудівного заводу, згодом відомого як легендарний "Луганськтепловоз". Проте пересічному мешканцеві Луганська імена Гаскойна чи Гартмана говорили небагато, а до- та позаіндустріальної історії краю для нього ніби зовсім не існувало.

Так, місцеві дослідники виконували свою роботу, а краєзнавчий музей мав дуже пристойну експозицію — з вишиванками, рушниками та козацькими шаблями. На подвір’ї педінститутузгодом — Луганського національного університету ще за радянських часів облаштували цілий парк половецьких баб. У 2003-му у Станиці Луганській відкрили монумент князю Ігорю, похід на половців якого, за однією з версій, відбувалися саме на теренах нашої області. А в 1998-му у селі Трьохізбенці навіть встановили пам’ятник Кіндрату Булавіну — донському отаману, який у 1707 році підняв тутешніх донців (до речі, за підтримки запорожців) на люте антимосковське повстання. І проблема не в тому, як всі ці історичні факти інтерпретували (приміром, пам'ятник князю Ігорю Леонід Кучма чомусь відкривав спільно з ексмером Москви Юрієм Лужковим). Найгірше, що в масовій свідомості містян і половецькі баби, і руські князі, і козацькі отамани не викликали жодних асоціацій, не кажучи вже про те, щоби стати складниками ідентичності.

Спроби змінити таке становище були. Наприклад, місцеві музейники-краєзнавці ініціювали впровадження предмету "Історія рідного краю" до шкільної програми, й навіть написали однойменний навчальний посібник — його перший том вийшов друком у Луганську семе у 1995-му. То була 200-сторінкова книжка у м’якій палітурці, в якій російською мовою оповідалося про минуле Луганщини від палеоліту до початку ХІХ століття. Але не склалося. Принаймні, якби співавторкою того посібника не була моя мати, про його існування я би ніколи не дізнався, хоча до школи ходив сумлінно й цікавився історією.

Можна припустити, що байдужість до історії притаманна Донбасу з його традиційним домінуванням "технарів", і в цьому буде дрібка правди. Проте я схиляюся до думки, що визначальну роль тут відіграв радянський ментальний спадок. Тодішні "інженери душ" не випадково будували місцевий історичний наратив навколо індустріалізації. Над тим, щоб знищити або спотворити спогади про промисловий розвиток до "Великого Жовтня", їм таки довелося помарудитися. Зате потім ідеологічна конструкція складалася сама собою: ось вам луганський пролетаріат, відданий справі більшовиків, ось — славетна сталінська індустріалізація, ось — передовий Донбас, край сумлінних і всім задоволених радянських трудівників.

А от відхилятися від цієї концепції було небезпечно. Той факт, що половина Луганщини — на північ від Сіверського Дінця — з часів Слобідської України як була, так і залишилася аграрною, і до Донбасу ніколи не належала, краще було винести за дужки. Передумови для цього існували, адже в масовій свідомості урбанізованих пролетарів ті райони були не більше, ніж ареалом компактного замешкання упосліджених "калхозніков", не вартих зайвої згадки. Тимчасом ідеологічно підковані кадри чудово знали, що в селах ще добре пам’ятали не лише колективізацію і Голодомор, а й те, як у відносно недалеких 1920-х продзагонівцям різали животи, набивали їх збіжжям і закопували у неглибоких ярах. Пам’ятали ті кадри й про те, як насправді довго й тяжко встановлювалася "власть совєтов" у цьому краю, де буяла махновщина і отаманія.

А з давньою історією ліпше було взагалі не зв’язуватись без граничної потреби. Протокольна шароварщина на Луганщині існувала, як і всюди, але для того цю гидку бутафорію й створювали, щоб відбити у мас охоту порпатися в національному минулому. А вже на Донбасі за "проявами націоналізму" стежили дуже ретельно. Коли мій батько у 1970-х навчався у Луганському педінституті, на одному протокольному зібранні місцевий КДБіст із гордістю доповідав, що у місті викрили і нейтралізували "осередок націоналізму" — групу осіб, які часом збиралися на квартирі та співали українських народних пісень. Інша справа — половецькі баби, чия мовчазна присутність у міському просторі не викликала жодних політичних асоціацій.

Перетворивши історію краю на занудний звіт про багатства надр і трудові звитяги місцевого пролетаріату, радянські ідеологи витоптали ментальне поле так, що оговтатись виявилося непросто. Думається мені, що якби після краху СРСР Луганськ мав трохи більше часу на "розкачку", це становище можна було б подолати. 

Тепер індустріальний сюжет в історії Донеччини та Луганщини завершився: стагнація, яка почалася ще у 1960-х, обернулася кризою 1990—2000-х, і обірвалася катастрофою, що триває вже десятиліття. Луганськ, який нібито почався із заводських бараків, перетворюється на казарму окупантів. Школа №60 функціонує досі, навіть директриса залишилася при своїй посаді, але тепер там  навчають школярів за російськими підручниками, затягують дітей до "Юнармії", і відкривають "парти героя" на честь загиблих "у ході СВО". Рано чи пізно цьому буде покладено край. І коли спаде курява, виявиться, що історія Донбасу зробила коло, і ці землі знову повернулися до стану фронтиру, яким вони були в часи запорізьких зимівників.