Троянди та супермаркети

09:19, 25 січня 2022

1920.jpg

Сєвєродонецьк виник завдяки радянській індустріалізації 1930-х. На відміну від СРСР, місто ще існує. Його нинішній стан може багато розповісти про життя інших постпромислових міст – і не лише на сході України

oslavska.jpg

Світлана Ославська

журналістка

Три десятиліття невизначеності

Володя йде вулицею Леніна. На плечах несе пару ковзанів. Морозна зима кінця 1950-х. Відлига політична тільки-но почалася, але морози в цій частині світу все ще дозволяють на цілу зиму заливати ковзанки, і молодь поспішає туди після роботи. 

Володі подобається вулиця Леніна. Вона – пряма-прямісінька, як і більшість вулиць цього міста. "Наче під лінійку", – кажуть жителі й цим пишаються. Пишаються і тим, що збудоване це молоде місто на голому піску. Адже пісок вони перемогли.

Володі подобається Сєвєродонецьк. Це – не якась там Прага, яку йому довелося бачити кілька років тому. Там – старе місто, й більш нічого. Тут – усе тільки починається. Будинкам на вулиці Леніна немає і десяти років. 

6.jpg

Один із перших будинків Сєвєродонецька

Усі фото: Світлана Ославська

А до того це був Лисхімбуд. Така химерна назва показувала всю несамостійність селища. Скорочення від назви Лисичанське хімічне будівництво. Або "строительство" – бо ж частіше його називали Лисхимстрой. Поселення виросло поряд із хімзаводом "Азот", свідченням радянської промислової гігантоманії. Поряд із заводом, завдяки заводові та для заводу. 1934 рік, коли почалося будівництво хімкомбінату, вважають і датою заснування міста. Хоча міський статус Сєвєродонецьк отримав тільки 1958-го. І з новою назвою не вгадали: нащадки ще довго не знатимуть, яким боком її повернути, перекладаючи українською. Північнодонецьк, Сєвєродонець, Сєверодонецьк. Може, Сіверськодонецьк? Із цим була плутанина не в одному паспорті. Хоч "декомунізувати" не довелося, – можна жартувати нині.

Цього року містові буде 86. Це менше, ніж декому з його жителів. Як от Володі, тобто Володимирові Губарєву. Тієї морозної зими йому було трохи за 30, сьогодні – майже 93. Це 86-річне місто нині, як і багато його жителів того ж віку, не знає, як бути в Україні, у постіндустріальному світі, коли життя вже не обертається навколо заводу. Це реальність для багатьох постпромислових міст у цьому регіоні.

16.jpg

Володимир Губарєв

2004 і 2014

Сьогодні Сєвєродонецьк – трохи більш як 100-тисячне місто за 30 кілометрів від лінії розмежування. До 2014-го, коли частину Луганської області окупували сепаратисти, жителі любили порівнювати його з обласним центром – і завжди їхні порівняння виходили на користь Сєвєродонецька. Чи йшлося про транспорт, чи розміри, чи житло, чи розваги – все тут видавалося кращим. Багато хто справді в це вірив. Інші ж виїжджали або виряджали своїх дітей після закінчення школи – до університетів Харкова, Києва, рідше Донецька, часом – Москви.

Здається, вперше місто прозвучало на всю Україну 2004 року. Саме в тутешньому Льодовому палаці на противагу Помаранчевій революції спробували проголосити Південно-Східну Українську Автономну Республіку. Люди сміялися зі скорочення – ПіСУАР. Тоді сепаратистські ініціативи не вилилися ні в що конкретне, і ще 10 років Льодовий палац знав тільки виступи поп-зірок, російських і українських. Приїжджали й популярні команди КВН. "95 квартал" з Кривого Рогу збирав повну залу.

3а.jpg

Театр, колишній робітничий клуб

Вдруге далі області про Сєвєродонецьк почули 2014-го. На короткий час місто опинилося під контролем сепаратистських сил, але за декілька тижнів повернулося до України. І стало виконувати обов’язки обласного центру. Сюди з Луганська перенесли університет і театр, суд і прокуратуру. Крім державних установ, до міста поїхали міжнародні фонди та гуманітарні організації. Вони привезли своїх працівників і дали трохи робочих місць жителям Сєвєродонецька. Із Луганська та окупованих регіонів області прибуло понад 50 тисяч осіб. 

Соцмісто

Краєзнавець Сергій Каленюк показує фрагмент статті "Новый солнечный город" із першого номера газети "За стахановскую стройку", який вийшов 1936 року. Там йдеться: "Нове сонячне місто" – майбутній Сєвєродонецьк – розраховане на 30 тисяч жителів. Всередині кожного кварталу будуть дитячі садки, школи, їдальні, крамниці. Обов’язково – парки, спортивні та дитячі майданчики, школи.

Так уявляли нове поселення в середині 1930-х, коли починали будувати хімкомбінат. Місто для заводу, радянське соціалістичне місто. Сьогодні його риси можна побачити в частині, яку називають "старі райони". Старі – означає, збудовані в 1940-ві та 1950-ті. Яке різне поняття старовини в різних культурах. Грузини кажуть, що церква не стара, якщо має менш як 500 років. У Сєвєродонецьку 30 років – це вже ціла епоха.

У "старих районах" бачимо структуру міста при заводі. Головна вулиця починається біля "Азоту" й веде до площі, на якій стояв пам’ятник Леніну й відбувалися демонстрації. Промислове серце міста – і його ідеологічний центр. 

У 1950-х почали формувати той Сєвєродонецьк, який знаємо ми. Із сосновим лісом довкола (щоби стримати пісок), двома штучними озерами, парком, Льодовим палацом. Рівними вулицями і тролейбусами. Місто будували до початку 1990-х, після того робили хіба що "косметичні" зміни.

Розквіт був коротким. Закінчився радянський проект, і з ним мало би закінчитися і місто. З іншого боку, радянський проект продовжує жити в серцях і головах. Тому й місто "закінчується" не одразу, а поволі. І ще, здається, має шанс на нове життя.

Синтез аміаку

Місто досі не може знайти мови, якою говорити про себе і своє минуле сьогодні. Небагато жителів Сєвєродонецька знають про репресії, яких зазнали очільники будівництва заводу 1938-го. Чи те, що першими будівничими міста були військовополонені угорці та німці – про це згадує у розмові зі мною 59-річний Микола Скурідін, велосипедист, фотограф, програміст. Із ним познайомилися приблизно рік тому в так званому "Українському домі", де були розташовані "Карітас" і греко-католицька церква (доти небачене явище в Сєвєродонецьку). Спілкуємось у кафе, яке відкрив переселенець з Луганська. Ще один неофіційний нюанс історії – на заводі й на будівництві працювали ув’язнені – "хіміки", умовно звільнені.

16..jpg

Микола Скурідін

Коли дивлюся ролики про історію Сєвєродонецька, то часто не розумію, в якій епосі опинилася. Одне з таких відео випустила студія заводу "Азот" 2014 року. Піднесений голос за кадром повторює щось про соцкультбит, ентузіазм першобудівників, мудрих засновників міста надій і звершень. Вимикаю на словах: "На постаменті возвеличується всесоюзний староста Міхаіл Калінін… Енергійний революціонер Яків Свердлов".

Мову розвиненого соціалізму місто засвоїло, як і звітну мову промисловості. Тут виходять статті з назвами "Северодонецкому метанолу 60 лет". У них пишуть, що перший метанол-ректифікат отримали на заводі новорічної ночі 1954 року. Читаю в місцевих медіях про будівельника, який винайшов "залізобетонні плити типу "П" і про перший тролейбус із "тиристорно-імпульсною системою керування". Хто читач цих текстів? Універсальна людина епохи Відродження, що однаково добре орієнтується в системах керування тролейбусами й синтезі аміаку? При тому, що книгарня в місті одна – і та продає переважно букіністичну літературу.

5.jpg

Вулиця Курчатова

Космічний кластер

Вулицю Курчатова, де зустрічаємося зі Скурідіним, забудували вже у 1980-х. Це краєчок такого собі "космічного кластера". Звідси можна звернути на вулицю Гагаріна, а далі – на Космонавтів. Остання перетинає місто впоперек. Якщо стояти посередині, можна побачити інший край Сєвєродонецька. З одного боку – сосновий ліс. З іншого – озеро Чисте, про назву якого зараз тільки жартують.

Весь цей квартал забудований стандартними п’ятиповерхівками-хрущовками. У ці менші квартири заселилися багато приїжджих із навколишніх сіл та далеких регіонів Союзу. Багато приїхали із Заходу УРСР і доволі швидко русифікувалися.

Тут живе Алла Крот. Приїхала до Сєвєродонецька після Казахстану, з цілини. Прочитала про молоде місто хіміків у "Комсомольській правді". Про те, що місто молоде, тут великий хімкомбінат і рівні вулиці.

15.jpg

Алла Іллівна

– Я подумала, що хочу тут жити. І не розкаялася, – каже 79-річна Алла Іллівна. – Місто було молодіжне. На кожному розі – як не вагітна, то з візочком. Пенсіонерів не було взагалі. Проспект – увесь у трояндах.

Щоб на піску щось виросло, сюди звозили чорнозем. Завдяки цьому на Гвардійському проспекті росли троянди різних кольорів. Цей образ є символом колишнього добробуту для багатьох жителів міста – і тих, хто тут народилися, і тих, хто приїхали сюди здалека. Тим, хто квітів не застали, доводиться замислитися, щоб відповісти на запитання, чому Сєвєродонецьк – гарне місто. Часто приходить така відповідь: воно компактне. Тут усе близько.

4.jpg

Будинки у “старих районах”

Це правда, місто можна обійти за дві години. З "космічного кластера" приходжу у "старі райони" до Володимира Губарєва за 30 хвилин. Коли питаю його думку про місто, він каже однозначно:

– Воно прекрасне.

– Що саме в ньому прекрасне?

На довше замислюється.

– Кругом ліси, озера. Я скрізь їздив, а такої краси не бачив. Це схоже на Карпати.

10.jpg

Вулиці Сєвєродонецька

Поки ми сидимо в його вітальні, китайський годинник на меблевій стінці декілька разів вибиває годину. Темніє. Володимир Кузьмич повторює:

– Наше місто прекрасне. Тільки як буде далі? Я б хотів, аби повернулася радянська влада. Мы рождены, чтоб сказку сделать былью…

Тепле світло супермаркетів

Зима 2019-го. Йду бульваром Дружби народів – колишньою вулицею Леніна. Щойно Володимир Кузьмич переконував мене: якби спілці ветеранів не довірили цієї справи, то "київські націоналісти" тут би такого поназивали! А так – багато вулиць отримали неконфліктні нові назви. Як-от проспект Центральний, колишній Радянський. На нього звертаю із Дружби народів, щоби вийти на Хіміків – ця назва лишилася. Тут навіть День міста і День хіміка святкують в один день.

2.jpg
Палац культури Хіміків, перед яким стояв пам’ятник Леніну

Проте колишнє місто хіміків стає містом комерції. На перших поверхах будинків з’являються і зникають крамниці. Між будинками, на вільній землі – вкриті пластиком торговельні центри. Буває, що по кілька років вони стоять недобудованими. На парканах довкола вішають аркуші "Объявления клеить запрещено", запаковані у файли – від дощу. У житлових пострадянських районах інших міст України – чи то Львова, чи то Костянтинівки – побачимо схожу картину: магазини, прибудови, пластик, вивіски. Часто це – єдині зміни.

8..jpg

Центральний ринок

Температура сьогодні, через 60 років після уявної прогулянки вулицею Леніна, – вище нуля. Ковзанка є тільки в одному з торговельних центрів. Людей на вулицях мало. Ввечері їх треба шукати в супермаркетах. Яскраво освітлені, теплі – до них йдуть, навіть коли треба тільки хліба. Ці місця дають надію, ілюзорну, що все рухається в якомусь правильному напрямку.

Схожі матеріали

800x500 obkladunka Wixrow.jpg

Початок і кінець промислового Донбасу | Максим Віхров