Від "несунів" до мародерів. Галина Пагутяк
12:02, 9 листопада 2023
Пропрацювавши рік на фарфоровому заводі я зрозуміла, що кагебіст, який казав мені, що робітничий клас — це раби, мав рацію. Я працювала на конвеєрі, певно найгіршому місці на заводі, залежна від двигуна, що рухав гумову стрічку часом у три зміни. Але не це мене пригнічувало у мої 19 років, а те, що з заводу виносили цілі сервізи, щоб перепродати. В моїй родині крадіжка вважалася неприпустимою. В Україні було чимало фарфорових заводів, але в крамницях не можливо було купити тарілку чи горня. Феномен доби розвинутого соціалізму — порожні крамниці, але у всіх усе є. Просто треба знати де взяти. Треба вміти "крутитися". Люди не працювали, а добували все необхідне, як первісні збирачі й мисливці.
Ті, хто працювали в м’ясній крамниці мали своє коло елітних покупців, ті, хто виробляв ковбасу — виносили її на продаж чи обмін. Обмін краденими з підприємства продуктами — ще одна ознака тогочасного суспільства: масло міняли на ковбасу, ковбасу на масло і сир, печиво на м’ясо, каву (розчинну) на цукерки і т.д. Ми їли помиї в їдальнях, зате працівники "общепіту" приносили додому повні торби якісних продуктів. Але ті гріхи були нічим у порівнянні з тим, як обкрадали старих у будинках престарілих і дітей в сиротинцях — це вже пекельні гріхи. Чи солдатів на службі, чи хворих у лікарнях. Коли мені від голоду запаморочилася голова в школі, мені запропонували дати харчів з їдальні. Я відмовилася і зрозуміла, що треба звідти йти. Голод не повинен отримати наді мною владу.
Радянський плакат
Фото: ukraine.segodnya.uaМоя приятелька, з якою ми були молодшими науковими співробітниками в музеї, якось, гірко посміхаючись, розповіла як її родичка, що працювала в звичайній їдальні, жалілася, що за день мала тільки 100 рублів навару. Ми з Марійкою отримували в місяць 90. Але жодна з нас не пошкодувала за свій вибір. На цьому виборі, на виборі таких як ми трималося небо над нашою землею.
Повернуся до своєї юності. Коли закінчувалася зміна, на прохідній ставали охоронці і на око визначали чи хтось бува щось не виносить. То була формальність, бо виносили через дірки в огорожі, а більші партії — за домовленістю з начальством. Я могла покладатися тільки на спостережливість і уривки розмов, бо працювала всього лиш кілька місяців. І ніколи не слухала виправдань крадіжок, як і не слухаю зараз.
Інтуїтивно я ступила на шлях, який мав уберегти мене від спокуси щось красти чи дивитися на те, як крадуть інші. Правило номер 1 — жодних посад у цій державі, бо посада лише наближає до вершини харчового ланцюжка, а не забезпечує професійне зростання. Мені це вдалося. Я знала, чим це може обернутися для недосвідченої людини, яку Система або купить, або затопче в багнюці.
Правило номер 2 — якщо сморід стає відчутним, треба негайно йти. Як тільки я починала розбиратися як працює механізм тієї чи іншої установи, мені ставало там не цікаво. Тільки через багато років я зуміла нарешті звільнитися від колективу і отримувати окрім грошей ще й втіху від своєї праці.
Карикатура, журнал "Крокодил", 1970 рік
Фото: ukraine.segodnya.uaПравило номер 3 — не вір, що систему можна змінити згори, її може змінити тільки революція і відповідальність кожного за свої вчинки. Можливо, це не зовсім так, але віра в себе важливіша.
Перебудова, приватизація, незалежна українська держава не змінили нічого в державному секторі економіки і органах влади. Навпаки, всі моральні пороги було демонтовано. Щоб тримати контроль і жити відповідно до свого статусу, влада мусить грабувати своїх громадян. Від чиновників до силових структур. "Несуни" вимерли в приватному середньому та малому бізнесі, який ледь виживає з причин вказаних вище, і тільки це ще тримає наші голови на поверхні ріки життя, переповненої сміттям, яка пливе у майбутнє. А чи потрібне нам отаке майбутнє? Де не існує репутації і рівності усіх перед законом, панує моральна нерозбірливість. Де заробляють на скандалах і чорному піарі.
Журналістка, досить відома, яка підтримала культурно-історичний проєкт, заявила, що яка різниця, звідки брати гроші на відновлення пам’ятки і з ким співпрацювати. Я впевнена, що 90% борців за збереження національного спадку, думають так само. Це на рівні того, що сказала одна письменниця, укладаючи антологію українських авторів: "Москва нам поможе". Після того я вимкнула телефон і внесла її номер у чорний список.
Різниця є. Навіть під час війни ми повинні розуміти, що пожертви нечесного бізнесу чи людей із сумнівною репутацією — це лише тимчасова індульгенція, яка зовсім не знімає з них відповідальності за погані вчинки. Це змивається тільки власною кров’ю. Тому й совкові "несуни" є попередниками сучасних мародерів, які наживаються на війні та стихійних лихах. Їх було б значно менше зараз, якби не десятиліття обкрадання суспільної власності. І я навіть не уявляю як ми вийдемо врешті з цієї нелюдської аморальної реальності, бо по війні може стати ще гірше.
