Ім’я Миколи Леонтовича нині у всіх на устах, відколи нарешті відсунули тяжку плиту, що запечатувала його могилу, і цілий світ дізнався про жахливий злочин — вбивство більшовиками автора найвідомішої на планеті різдвяної пісні. Нікого так жорстоко не репресували, як українських музикантів — композиторів, кобзарів, виконавців. Їм було уготоване саме дно чекістського пекла. Чи розуміє наше суспільство, чому? Ні, не розуміє, бо радо б навіть у Львові приймало зараз безголосих москвоязичних зарібниківзаробітчанин, і не треба валити все на нещасних переселенців — Львів був і залишається зоною комфорту для нащадків комуністичної номенклатури, яка і тепер займає всі теплі місця, де не треба працювати. Хоча найгіршими, либонь, є ті, кого називають хрунями — зрадники свого народу.

Василь Барвінський, 1910-ті роки
Фото: wikipedia.org29 січня 1948 року композитора Василя Барвінського1888-1963 роки життя та його дружину Наталю, дочку видатного фізика Івана Пулюя, було арештовано за доносом саме хруня. За кілька місяців до цього перший секретар Львівського обкому КП(б)У Іван Грушецький надіслав телеграму до Лазаря Кагановича, у якій просив дозволу на арешт родини Барвінських і проведення показового судового процесу. Не полінувався, і на те є причина: українці готувалися відзначити ювілей композитора. Після арешту Василя Барвінського весь його доробок і бібліотеку спалили на подвір’ї консерваторії. Барвінський нібито дав "добровільну" згоду на це. У ті часи не було ксероксів, більшість нотних записів композитора існували лише в одному екземплярі, та й сам він не думав, що таке може трапитися. Адже рукописи не горять, — переконував нас українофоб Міхаїл Булгаков. Щоправда, галичани мали вже досвід, коли у Смільниці на Старосамбірщині в 1939 році спалили старовинну нотну бібліотеку з Лаврівського монастиря.
Але чекістам цього було мало — вони запроторили Василя Барвінського разом із дружиною на 10 років у Мордовські табори. Вісім років подружжя не знало, що їхні табори поруч. Після повернення у 1958-му композитору заборонили виконувати твори та навіть не дозволяли наближатися до консерваторії, і Барвінський тихо згас у 1963 році. На Личаківському цвинтарі є дуже гарний пам’ятник на його могилі, навпроти могили Івана Франка. Останні роки важкохворий композитор, що опинився без засобів існування, намагався відтворити з пам’яті бодай якісь втрачені твори.
Родина Барвінських належала до еліти української нації. Василь здобув прекрасну музичну освіту, штудіював право і філософію, вся його провина була в тому, що він любив Україну і зробив для неї більше, ніж будь-хто з його покоління музикантів. Тому й став найбільшим ворогом для російського тоталітарного режиму. То неправда, що аж до 1980-х його ім’я було під забороною. Всесоюзна фірма грамзапису "Мелодія" у 1975 році видала довгограючу платівку двох квартетів "Василия Барвинского", про якого пам’ятали либонь лише львівські музиканти. Через 10 років цю переоцінену платівку придбав чоловік моєї подруги за 30 (!) копійок (є штамп), а наприкінці 2024 року подарували її мені. Як таку крамолу видали, як взагалі вдавалося при совітах випускати платівки української класичної музики — не уявляю. Їх надзвичайно важко зараз знайти. Власників вінілових відтворювачів в Україні дуже мало, хоча сучасний програвач коштує менше смартфона середнього класу, однак чимало платівок опиняється на смітниках.

Подружжя Барвінських після повернення з ГУЛАГу, 1959-1960 роки
Фото: facebook.com/Василь БарвінськийСучасні музиканти, які виконують інструментальні твори Барвінського, до речі, його квартети дуже складні технічно, а сам композитор був віртуозом фортепіано, не виділяють його в своєму репертуарі як одне з найяскравіших явищ в українській музиці ХХ століття. Геній все ще не поцінований, нема його музею у Львові, він рідко згадується публічно. Так ніби досі репресований. Оті всі пишномовні згадки про пошанування пам’яті композитора — ніщо. Жодні брязкальця не можуть замінити його музики. Вона повинна звучати, поширюватися не в академічних залах музичних закладів, а для широкої публіки, що не має уявлення про високу культуру. Саме українська класична музика може повернути мелодійність у музику популярну, і над цим мали б замислитися продюсери, композитори і виконавці.
Музика і поезія мають надзвичайно великий вплив на формування національної свідомості, і у нас з цим катастрофічна ситуація. Ворог робить усе, аби не допустити відродження нашої ідентичності, а саме ці жанри мистецтва він все ще контролює. Не даймо жодного шансу для повернення на наші сцени того, що світ продовжує вважати "великою російською культурою". Бо це смерть української культури, яку й нині продовжують підтримувати лише ентузіасти.
Дочитали до кінця? Підтримайте редакцію "Локальної історії" на Patreon!
Схожі матеріали
