Шість таємних пластунів. Галина Пагутяк

Цю історію я знайшла, коли писала книгу про дрогобицьких передміщан Модрицьких. За передмістям починаються поля, ліси, на обрії гори — чого ще треба замученим наукою підліткам для релаксу? Правильно: руху, мети, і пригод. І добре, якби хтось ділився з ними власним досвідом. Це був 1920 рік. Української гімназії тоді ще не було, тому ці хлопці навчалися у польській, щоправда, мали уроки від греко-католицького священника, який не дозволяв їм забути, що вони українці. Тому в польську аналогію Пласту вони не вступали, а стати українськими пластунами їм забороняли. За це могли виключити з гімназії. Хлопці так хотіли вступити до Пласту, що зрештою знайшли собі наставника, який потай із ними зустрічався на лугу й тренував, а згодом дозволив таємно вступити до Пласту. Так утворився маленький гурток, до якого увійшли шестеро підлітків. Коли вони цілком виправдали довіру наставника, осягли ази конспірації, то влітку могли мандрувати разом із іншими пластунами по Карпатах, ризикуючи втратити все, за що їхні батьки платили тяжкою працею. Дружбу вони зберегли до кінця життя. Той, хто був пластуном, назавжди ним залишиться.

А почали вони своє пластунство у 13 років, навіть не здогадуючись, як це допоможе їм після 1939 року. Цей таємний гурток пластунів невдовзі налічував 16 членів. Про ті часи залишив теплі спомини Володимир Винницький, який не полишав пластунства ні у Львівському університеті, ні в еміграції. В Австралії він організував пластовий рух. "Ми мали великі труднощі, але з тим більшою енергією їх поборювали. Пластові зустрічі в Уричі, Бубнищі, Соколі та інші прогульки, як до Нагуєвич, залишилися мені у пам’яті, бо вимагали від кожного з нас не тільки великої уваги, витривалості і обережності, щоб часом безпотрібно не впасти в неприємну ситуацію з поліцією чи цивільною владою". Із тих спогадів дізнаємося про долю таємних пластунів. Під час першої більшовицької окупації1939 -1941 роки загинули Володимир Журавчик, Мирослав Колодрубець, Володимир Іваницький. Живими зосталися тільки Богдан Геврик і автор спогадів, який нічого не знав про долю Євгена Модрицького. Коли я досліджувала рід дрогобицьких передміщан Модрицьких, мені вдалося дещо розшукати. 

Євген Модрицький із передмістя Задвірного став заручником матері, яка після кількох дитячих смертей у родині, присвятила його Богові. Він висвятився у целібаті і був деякий час священником без парафії. Потім він опинився на парафії в селі Грозьова на Старосамбірщині, а в 1945 році під час виселення мешканців був арештований за доносом якогось Макара Дахіва, ймовірно, вигаданого персонажа, за співпрацю з гестапо. У селі вважали, що доніс на нього місцевий ксьондзсвященник, за підтримку УПА. Два роки його нещадно катували у в’язниці Перемишля і потім звільнили. Отець Євген переховувався по римо-католицьких монастирях поблизу Кракова, заліковуючи рани, а потім зник. У Шематизмі Перемиської єпархії написано: "ймовірно, зрікся сану". Але це могла бути фальшива інформація від НКВД.

Насправді у родини є інша версія. Нібито отець Євген повернувся в УРСР і був отруєний разом із 38 священниками, яких везли у 1951 році на якийсь "симпозіум" у потязі, але це не перевірена інформація. У 1949 році Євген Модрицький був ще живий, далі слід його загубився. Принаймні, в Дрогобич він не повертався. Скоріш за все, перебувати в соціалістичній Польщі було небезпечно і його могли вбити при спробі перетину кордону з Німеччиною.

Тисячі українських пластунів перемолола Друга світова війна. Пласт сформував у них українську ідентичність, загартував характер, бо окрім спортивно-туристичного вишколу вони слухали лекції з історії та культури рідного народу, встигли подорослішати і ступили на шлях національно-визвольної боротьби. Вони були чудовими розвідниками і воїнами. Якби у нас була національна держава, то вона підтримала б пластовий рух бодай фінансово, бо ці гроші були би вкладені не в бізнес власників заводів будівельної плитки, а у формування національної еліти.