Російське імперство як прояв карго-культу

Держава, котру очолює Володимир Путін, генетична та самопроголошена наступниця Радянського Союзу та Російської імперії саме в імперському вимірі. Така держава за своєю сутністю не може існувати поза тим, не воюючи та не намагаючись поневолити сусідів. Російська влада підтримує власні рейтинги через демонстрацію сили та образ міцного і грізного лідера. Вся її ідеологія, весь державотворчий міф, весь історичний наратив збудовано на ідеї “славы русского оружия”. Саме ця ідея є базовою, а не образ “великой русской культуры”. “Великокультурність” слугує лише ширмою для мілітаризованості та первісної агресії.

Найбільший ворог такої держави – сусід волелюбний, для якого сама ідея царя на верхівці жорсткої владної вертикалі є відверто неприйнятною. Такий сусід – це небезпечний приклад. Тож насправді “ядерна зброя”, котрої так нібито боїться Росія – це і є українська ідея свободи.

Якщо ж подивитися на витоки російської імперської ідеї, то побачимо, що її атавізми збереглися незмінними і в сучасній публічній риториці Російської Федерації. Путін неодноразово натякав, що він є продовжувачем справи Петра І. Мені навіть траплялося бачити потворного кадавра у вигляді бюсту Петра авторства Растреллі з головою цар-президента.

Ідея збирання – тобто відвоювання – “исконно русских земель” і захисту місцевого населення від гніту якогось “тимчасового” уряду використовували як ідеологічні наративи і за часів Північної війни (1700–1721). “Захист” з боку росіян від шведів мали змогу відчути жителі Ліфляндії, Естляндії, Інгерманландії. А також Гетьманщина – у форматі вирішення “українського питання” за допомогою знищення Батурина та репресій мазепинців.

Якби Петро І знав слово “нацизм”, він би обов’язково використав його під час війни маніфестів кінця 1708 року. І переконував би громадян Козацької держави, що її очільник Іван Мазепа – зрадник та боягуз, який накликав війну на їх голови.

Втім якщо сколупнути трохи бравурної позолоти із тріумфальних арок на честь перемог на кшталт Полтавської, побачимо, що вони збиті з дощок та незакінчені вчасно. До речі, це не лише метафора: є відомості, що такі об’єкти, якщо не встигали розписати, просто завішували килимами.

Перша битва під Нарвою у 1700 році показала, що Росія технічно не готова навіть до тих воєн, котрі розгортає сама. Цар Петро втік із військових позицій до Новгорода. А його втечу пояснили тим, що таким чином він зберігає власне життя, бо піклується про державу. Так пояснюють у російській масовій культурі і тепер.

Під Полтавою виснажене шведське військо мало не прорвало значно довший російський фронт, а росіяни вдалися до перевіреної тактики “закидування м’ясом”. З часом вони почали камуфлювати цю ганьбу вигаданою героїчною промовою Петра І та дірками від куль в його капелюсі.

Епізод, коли значна частина російської кавалерії просто вийшла з-під контролю штабу, бо князь Олександр Меншиков з власної ініціативи перестав виконувати царські накази, дуже рідко зустрічається у російській літературі. Зате часто можна бачити безконтекстний епізод, у якому козаки гетьмана Івана Скоропадського нібито захотіли здатися полковнику Сконського полку принцу Максиміліану Вюртемберзькому, а той через свою “тупість” їм відмовив.

Російська пропаганда не любить згадувати про катастрофу під Прутом 1711 року, коли Петро І істерично ридав, бігаючи серед наметів власного табору. Натомість є красива легенда про вірну дружину царя Катерину, яка заплатила туркам за можливість відступити, віддавши власні прикраси – так російське боягузтво прикрили турецькою жадібністю.

Росіяни силкувалися орієнтуватися на Європу – але копіювали та насаджували лише зовнішні прояви культури. Петро І міг одягнути своїх підданих в європейське вбрання, погрожуючи стратою та штрафом, але за його спиною жінки продовжували носити старомосковські літники, начепивши на голову фонтанж. Військовий артикул і табель про ранги були фактично кальковані з шведської та німецької традицій.

Багато хто пам’ятає епізод із радянської екранізації повісті Пушкіна про Абрама Ганнібала – “неси толстомясую!”. Насправді його засновано на повідомленні одного з іноземних дипломатів. Той розповідав, що граф Петро Толстой мав картину із зображенням оголеної Венери, але виставляв її лише тоді, коли очікував візиту царя. А потім ховав, бо соромився. А за красивою картинкою асамблей можна побачити смерть вагітної фрейліни через те, що її силою змушували пити горілку, або літній сад, де вартові гвардійці били кожного, хто намагався сховатися від царських веселощів.

Таким є обличчя Росії і зараз. Це потрібно усвідомлювати, згадуючи про “велику культуру”, котра нібито стоїть десь осторонь від військових злочинів путінських військ в Україні, бомбардувань мирних міст, дитячих смертей, знищення української культурної спадщини.

Зараз, коли я пишу це, над моїм будинком лунає потужний вибух, і дрижать шибки. Як на мене, це – найкраще та найбільш наочне завершення викладених думок.