Похвала січкарні. Галина Пагутяк

12:57, 23 травня 2024

просвіта

У наші прагматичні часи гамлетівське питання "бути чи не бути?" витіснене іншим — "де взяти гроші?" на… На реставрацію чи вже порятунок архітектурної пам’ятки, на культурно-мистецький проєкт, на книгу, фільм. Тобто на щось некомерційне, і з виразним національним змістом. Бо іноземні гранти коштів на українське не дають, що цілком виправдано (що мені Гекуба, і що я Гекубі?перефразовані слова Гамлета з однойменної трагедії Шекспіра). Наша держава все ще в полоні московських бізнес-інтересів, і радше ці грантодавці повісяться, аніж інвестують бодай гривню на те, що несе їм втрату влади чи смерть. Все, як колись. Нічого нового під сонцем нема.

galyna-pagutiak.jpg

Галина Пагутяк

письменниця, лавреатка Шевченківської премії з літератури

От хоча б давні хати-читальні та Народні доми, якими без найменших докорів сумління користується кожна влада, замість того, щоб побудувати щось більш сучасне. Практично вони стоять у кожному галицькому селі ще з початку ХХ століття і вибити гроші на їхній ремонт — справа вельми важка і коштовна, бо кожне бюджетне рішення вимагає відкатів. От цього не було. А зараз немає такого, щоб за один день українська молодь зібрала будівельні матеріали на хату-читальню, бо їй було некомфортно щоразу проситися у приміщення польської школи. Ця історія трапилася у Старому Угринові біля Стрия, де священником був Андрій Бандера. А подав ідею його син — студент Степан. Цей скромний будинок і досі використовується за призначенням, хоч для такого великого і багатого села можна поставити значно більший Народний дім. Але щоб гуртом — такого вже немає. Чекають манни небесної.

Bez nazwy-2.jpg

Будівництво читальні у с. Липівці Перемишлянського повіту Тернопільського воєводства, 1936 рік

Фото: архів проєкту "Локальна історія"

У моєму рідному Урожі на Дрогобиччині москвофіли спалили хату-читальню у 1936 році, а з нею згоріло пів села. І що? Люди поставили через рік нову, і вона стоїть досі, навіть відремонтована. Це прості, скромні будівлі. Але у Звенигороді досі вражає невеликий, але надзвичайно красивий дім у ренесансному стилі, який був ще розписаний всередині портретами українських діячів. Комуністи знищили фрески, а зараз той Народний дім стоїть порожній, не має жодного статусу. Навіть пам’ятки місцевого значення. Будували його на кошти емігрантів. Уявіть собі, чи дали б на таку справу, бодай гривню, сучасні заробітчани? Ні, вони носитимуть воду в діряві глечики ненаситної родини, доки самі не впадуть від утоми. І ще обурено вигукнуть: "А що мені дала ваша Україна?". Це вже третє питання, яке визначає рівень ментальності пострадянського покоління, не здатного на ініціативу. Хіба що поставити третю церкву в селі, а стару дідівську тихцем спалити.

Мені дуже сподобалася історія Народного дому в Радехові. У 1908 році ідею побудови подав священник Степан Петрушевич1855-1920, брат президента ЗУНР Євгена Петрушевича із містечка Холоїв, який встиг там і церкву побудувати, і дім "Просвіти". Місто є місто. Там потрібно щось більше і дорожче. Австрійська влада, звісно, не фінансувала подібні проєкти. Скликали українці установчі збори і стали шукати пляцплоща під забудову. Знайшлася сім’я, яка за 13 тисяч крон готова була виділити землю, що коштувала значно дорожче. Де ж узяти гроші? Якщо є місце для будови — це вже півсправи. І що придумали радехівчани? Такий простий і геніальний хід — лотерея. Головний приз — січкарня. Хто не жив у селі, той не розуміє, наскільки важлива січкарня там, де тримають худобу. Майже як плуг, тільки січкарня — це вже складний механізм. Мені в дитинстві довелося крутити корбу чавунної січкарні, що стояла у нас в стодолісарай. Радехів — невелике місто, передміщани мали худобу, а про мешканців сіл і мови нема — хто відмовиться від такого шансу. Отак і назбирали гроші на викуп ділянки, і вже у 1912 році відбулися урочисті входини у Народний дім, який спроектував знаний архітектор Іван Левинський. Комусь ще дісталася січкарня, і може, тому згодом у Народному домі постійно діяла виставка сільгосптехніки. Цей дім досі стоїть, але потребує ремонту. Однак не вистачило навіть грошей на розробку реставраційної документації, завадила війна.

Члени товариства "Просвіта", с. Лімна Турківського п-ту Станіславівського в-ва, 1935 р.

Члени товариства "Просвіта", с. Лімна Турківського п-ту Станіславівського в-ва, 1935 рік

Фото: архів проєкту "Локальна історія"

Лотереї, благодійні ярмарки, гаражні розпродажі, аукціони, концерти — все це використовують у світі для таких проєктів, що їх ініціюють місцеві громади. Це не нудне скиглення з простягнутою рукою по багатих фірмах чи владних кабінетах, чи скидання номерів картки у соціальних мережах. Тут усе прозоро. Правда, трапляються казуси. В одному містечку відбулася коляда на користь ЗСУ, на якій владна особа не показала носа, бо ходила на гостину — преціньадже, свято. Назбирали невеличку суму, і зразу ж відправили за місцем призначення. А наступного дня владна особа почала вимагати, щоб їй принесли ці гроші, бо "не вистачає на машину". Уявіть її розчарування. Може й бути таке.

Хто знає, скільки би пам’яток ми врятували, якби навчилися діяти громадою. Але де взяти ту громаду? Радянська влада зробила все, щоб замінити демократію стадним інстинктом, а 30 років незалежності виплекали не колективну відповідальність за громадське майно, а примітивний егоїзм із хапальним рефлексом. Але гадаю, все так не буде. Потрібні пасіонарні особистості, які здатні розворушити навіть зачерствілі серця егоїстів. Тобто громадські активісти. Їх наче й не бракує, але таких, що знають відповідь на питання "де взяти гроші?" ще дуже-дуже мало. Зате вистачає гамлетів-демагогів, які німіють і бліднуть перед чиновниками, й не знають, що відповісти на вимагання хабара.

Дочитали до кінця? Підтримайте редакцію "Локальної історії" на Patreon!

Схожі матеріали

пагутяк сео

Як австрійська влада "українізувала" руських священників. Галина Пагутяк

Бортники

Палацове диво у Бортниках. Золота галицька провінція

хліб сео

Хліб-сіль і… горілка. Галина Пагутяк

Пагутяк сео

Село Нове Місто. Галина Пагутяк

франко

До світла з Франком. Галина Пагутяк

1280px-US_Army_tanks_face_off_against_Soviet_tanks,_Berlin_1961

Моя Холодна війна. Галина Пагутяк

сео руїни

Книга як свідок обвинувачення. Галина Пагутяк

(Venice)_La_distruzione_del_tempio_di_Gerusalemme_-Francesco_Hayez_-_gallerie_Accademia_Venice

9 ава, або Гріхи розвідників

сео

Чорна та біла бухгалтерія — надійне джерело історії. Галина Пагутяк