Похвала січкарні. Галина Пагутяк

От хоча б давні хати-читальні та Народні доми, якими без найменших докорів сумління користується кожна влада, замість того, щоб побудувати щось більш сучасне. Практично вони стоять у кожному галицькому селі ще з початку ХХ століття і вибити гроші на їхній ремонт — справа вельми важка і коштовна, бо кожне бюджетне рішення вимагає відкатів. От цього не було. А зараз немає такого, щоб за один день українська молодь зібрала будівельні матеріали на хату-читальню, бо їй було некомфортно щоразу проситися у приміщення польської школи. Ця історія трапилася у Старому Угринові біля Стрия, де священником був Андрій Бандера. А подав ідею його син — студент Степан. Цей скромний будинок і досі використовується за призначенням, хоч для такого великого і багатого села можна поставити значно більший Народний дім. Але щоб гуртом — такого вже немає. Чекають манни небесної.

У моєму рідному Урожі на Дрогобиччині москвофіли спалили хату-читальню у 1936 році, а з нею згоріло пів села. І що? Люди поставили через рік нову, і вона стоїть досі, навіть відремонтована. Це прості, скромні будівлі. Але у Звенигороді досі вражає невеликий, але надзвичайно красивий дім у ренесансному стилі, який був ще розписаний всередині портретами українських діячів. Комуністи знищили фрески, а зараз той Народний дім стоїть порожній, не має жодного статусу. Навіть пам’ятки місцевого значення. Будували його на кошти емігрантів. Уявіть собі, чи дали б на таку справу, бодай гривню, сучасні заробітчани? Ні, вони носитимуть воду в діряві глечики ненаситної родини, доки самі не впадуть від утоми. І ще обурено вигукнуть: "А що мені дала ваша Україна?". Це вже третє питання, яке визначає рівень ментальності пострадянського покоління, не здатного на ініціативу. Хіба що поставити третю церкву в селі, а стару дідівську тихцем спалити.

Мені дуже сподобалася історія Народного дому в Радехові. У 1908 році ідею побудови подав священник Степан Петрушевич1855-1920, брат президента ЗУНР Євгена Петрушевича із містечка Холоїв, який встиг там і церкву побудувати, і дім "Просвіти". Місто є місто. Там потрібно щось більше і дорожче. Австрійська влада, звісно, не фінансувала подібні проєкти. Скликали українці установчі збори і стали шукати пляцплоща під забудову. Знайшлася сім’я, яка за 13 тисяч крон готова була виділити землю, що коштувала значно дорожче. Де ж узяти гроші? Якщо є місце для будови — це вже півсправи. І що придумали радехівчани? Такий простий і геніальний хід — лотерея. Головний приз — січкарня. Хто не жив у селі, той не розуміє, наскільки важлива січкарня там, де тримають худобу. Майже як плуг, тільки січкарня — це вже складний механізм. Мені в дитинстві довелося крутити корбу чавунної січкарні, що стояла у нас в стодолісарай. Радехів — невелике місто, передміщани мали худобу, а про мешканців сіл і мови нема — хто відмовиться від такого шансу. Отак і назбирали гроші на викуп ділянки, і вже у 1912 році відбулися урочисті входини у Народний дім, який спроектував знаний архітектор Іван Левинський. Комусь ще дісталася січкарня, і може, тому згодом у Народному домі постійно діяла виставка сільгосптехніки. Цей дім досі стоїть, але потребує ремонту. Однак не вистачило навіть грошей на розробку реставраційної документації, завадила війна.

Лотереї, благодійні ярмарки, гаражні розпродажі, аукціони, концерти — все це використовують у світі для таких проєктів, що їх ініціюють місцеві громади. Це не нудне скиглення з простягнутою рукою по багатих фірмах чи владних кабінетах, чи скидання номерів картки у соціальних мережах. Тут усе прозоро. Правда, трапляються казуси. В одному містечку відбулася коляда на користь ЗСУ, на якій владна особа не показала носа, бо ходила на гостину — преціньадже, свято. Назбирали невеличку суму, і зразу ж відправили за місцем призначення. А наступного дня владна особа почала вимагати, щоб їй принесли ці гроші, бо "не вистачає на машину". Уявіть її розчарування. Може й бути таке.

Хто знає, скільки би пам’яток ми врятували, якби навчилися діяти громадою. Але де взяти ту громаду? Радянська влада зробила все, щоб замінити демократію стадним інстинктом, а 30 років незалежності виплекали не колективну відповідальність за громадське майно, а примітивний егоїзм із хапальним рефлексом. Але гадаю, все так не буде. Потрібні пасіонарні особистості, які здатні розворушити навіть зачерствілі серця егоїстів. Тобто громадські активісти. Їх наче й не бракує, але таких, що знають відповідь на питання "де взяти гроші?" ще дуже-дуже мало. Зате вистачає гамлетів-демагогів, які німіють і бліднуть перед чиновниками, й не знають, що відповісти на вимагання хабара.