Петрати. Галина Пагутяк
12:31, 12 липня 2022
Антось Басараб, син вдови Марині, мав того літа 1820 року йти петрати разом з хлопцями, але помер за місяць до свята Петра й Павла. Було йому всього 11 років. Перший мій родич, записаний у метричній книзі села Уріж, з тих, що збереглися.
Коли я була малою і ще пару десятків років після цього хлопчики до 12 років викопували на пастівнику круглий стіл у дерні. Так, щоб можна було сидіти довкола стола, опустивши ноги у рівець, що утворився. А посеред стола вирізали хрест. 12 липня після Служби Божої вони приходили туди, сідали і гостилися тим, що дали їм мами.
Дівчаток у це товариство не допускали, то було свято пастушків. Зате вони водили гаївки на Великдень. Ми могли їм тільки заздрити, бо дівчачого свята не мали. Я намагалася з'ясувати походження цього язичницького обряду, в якому було щось моторошне, коли дитячі босі ноги занурюються в землю, ще свіжу й пухку, й від них ще довго буде пахнути глиною.
Колись в Галичині присягали на землі. То була найсильніша клятва – викопували яму, в неї лягав чоловік, клав собі на груди жменю глини, і промовляв відповідні слова. А громада дивилась на нього, оточивши яму. Можливо, малі пастушки, зануривши ноги у рів, у такий спосіб здобували силу для майбутньої селянської праці, проходили ініціацію, щоб стати парубчаками.
Раніше я зустрічала уже порослі, майже стерті земляні столи, але зараз на село, де понад сто господарств, лишилося 10 корів, і молоко сюди привозять так само, як у місто. Хоча паші вдосталь і суху траву спалюють по-варварськи.
А в ніч напередодні Петра й Павла хлопці будували курені й так само гостилися, але вже з горілкою. А потім пускали вогняні колеса з пагорбів. Тепер палять шини, і гуляють разом з дівчатами цілу ніч, а потім зустрічають сонце. Виходить трохи брутально, і не всім це подобається, особливо сморід від шин.
Старші люди, орієнтуючись на колишні кліматичні особливості, кажуть: по Петру вже по теплу. Хоча найгарячіша пора припадає на серпень. Але день меншає, короткий літній відпочинок завершується. Незабаром жнива. Що село, то звичаї.
Немає в Урожі уже ні зажинок, ні обжинок, і священник не ходить благословляти ниви. Зате є спроби від місцевих активістів уніфікувати свято Купала, яке в Урожі не святкували. Тільки маїли хати оберегами з лопухів та рум'янку. Не було у нас, бойків, ні купальських вогнищ, ні пускання вінків на воді, бо якби щось таке було, то воно б обов'язково збереглося. Гірські ріки надто швидкі для дівочих вінків. А художня самодіяльність – це щось з іншого – симулякр.
