Персики із Комарно. Галина Пагутяк

Якщо десь є пекарня, то обов’язково треба скуштувати звідти хліба. Це частина подорожі й обов’язок — віддячити місту чи селу, яке відвідуєш. І воно нічого спільного не має із гастротурами кудись на Закарпаття, де заробляють на туристах. У нас печуть хліб для тих, хто тут живе і працює.

Хай не всі знають, де Комарно, зате є привід погуглити. Кілька років тому я заїхала до цього невеликого містечка і воно мені страшенно сподобалося. Я й уявити тоді не могла, що на цій болотистій рівнині з річкою Верещицею можуть рости персики, як і всюди тепер в Галичині, окрім гірських районів.

Свого часу турки не могли взяти Комарно, а згодом війська Хмельницького, потім знову турки обпеклися. Трохи допомогла ріка, але й комарнівські міщани були винахідливими оборонцями. Вони покладалися на природні стихії і використали Верещицю як бар’єр. Про це написав дослідженняDwa lata dziejow naszych (1646–1648), т. 1-2 уродженець Комарно Кароль Шайноха (1818-1868)  — польський історик чеського походження, похований на Личакові. Звичайно, розвідка його тенденційна, але її цікаво читати й зараз. Міщани Комарного зберегли свою бунтівну вдачу й надалі, і австрійська влада жорстоко придушувала спротив.

<p>Костел Різдва Пресвятої Богородиці, Комарно</p>

Комарно славилося тонким полотном, яке за Австрії йшло на експорт. І також фруктами, які приносили значні прибутки. Щоправда, тоді персики росли тільки в оранжереях. А де прибутки, там і оздоба міста — релігійні споруди, вілли, бруківка. На місці колишнього замку зараз стадіон, зате добре зберігся костел Різдва Богородиці XVII століття, що трохи нагадує костел бернардинів у Львові і є пам’яткою національного значення. Також  дві церкви — мурована й дерев’яна, і невеликий, але дуже добре доглянутий старий цвинтар з оригінальними надгробками, здебільшого, польськими, практично не понівечений комуністами-вандалами, на відміну від Жидачева та Судової Вишні з обезголовленими мадоннами та янголами й відбитими хрестами. Комарно пощастило більше. Якби не залізнична колія зі станцією, містечко б загубилося серед лугів та мочарів.

Я це не просто так розповідаю. В містечку Комарно відчувається бодай якась присутність громади, яка шанобливо ставиться до свого минулого. Тут зберігся містечковий дух і намагання привабити туристів. Правда, інвестувати в цей популярний бізнес ніхто не квапиться. Поляки сюди приїжджають не лише шукати сліди своїх предків, а й тому що знайомі з працями Кароля Шайнохи і знають, що тут був маєток Лянцкоронських поблизу парку XVII століття. Парк могутній, темний, дуже романтичний, а від палацу залишилися лише огризки. Я там намагалась сховатися від лютої грози, бо в парку було небезпечно. Все це руйнувалося за життя Кароліни Лянцкоронської, яка народилася наприкінці ХІХ і померла на початку ХХІ століття. Ця дивовижна жінка, дочка Кароля Лянцкоронського, була першою жінкою, яка захистила докторську дисертацію у Львівському університеті. Перед Другою світовою. Вона й працювала там до 1940 року, доки її не звільнили ті, що завжди когось "освобождають". Мистецтвознавиця, яка займалася Ренесансом. Господь їй подарував 104 роки надзвичайно складного життя. А наостанок їй довелося бачити, як розтягують по шматочку її родинне гніздо.

Щодо українського Комарно, то найбільше мене вразила церква Архистратига Михаїла на околиці. XVIII століття, дерево. Церква ідеально вписується в ландшафт — збудована на розлогому пагорбі й колись була оточена цвинтарем. Громада відреставрувала її за усіма стандартами й дбайливо доглядає. Там навіть немає електрики і правлять по великих святах. Тож немає такої прикрої випадковості й злого умислу, через які за часи Незалежності згоріло чимало дерев’яних церков. Комарнівська церква не є розкручена так, як церква Юра в Дрогобичі чи церква у Жовкві, й  у наших сучасних реаліях її збереження та охорона силами місцевої громади — це щось унікальне. Повна відсутність кічу на підступах до церкви: лише могутні дерева і зелена трава. Можна годинами сидіти у затінку на траві й споглядати на дивом врятований шмат не скаліченої новаціями старовинної церкви, слухаючи спів пташок. Бо обкладені золотою бляхою старовинні храми виглядають як гіпсові бузьки, що ними прикрашають нові садиби теперішні галичани.

А тепер можна ще й сидіти і їсти персики, продаж яких йде на користь Комарно та його мешканцям. Може ці персики спричиняться колись до створення краєзнавчого музею. І стануть такі відомі як яблука з Шоломиї біля Звенигорода, за якими восени вишиковується черга, коли приїжджає вантажівка. А добромильські яблука-коротконіжки, правда, можна скуштувати лише в Добромилі. На жаль, ми ще не навчилися пропагувати місцеві продукти навіть в отакий простий спосіб, як це зробили садівники із Комарно.