Перевтомлений Мефісто

<p>Віктор Петров (1894&mdash;1969)</p>

У 1937 році Віктора Петрова заарештували лише на два тижні. Тоді як його колишнього друга, славнозвісного вченого і поета Миколу Зерова розстріляли у Сандармосі 4 листопада того ж року перед 20-ми роковинами так званої Великої Жовтневої соціалістичної революції.

У душі цього мефісто чи псевдомефісто було щось незнищенно-раблезіанське. Навіть описи трапезувань у його творах є дуже енергетичними. Ті страви оживають перед читачем.

Очевидно, він вважав, що, оскільки навкруги руйнуються споконвічні підвалини життя, теж має право переступити через етику та мораль.

Дев’ять років, у 1940-х, Віктор Петров прожив у Німеччині. Там він написав свою повість "Без ґрунту", у якій змалював вигаданого митця, художника Степана Лінника. Цей малознаний геній ходить Петербургом, спалюваний такою потужною мізантропією, якій би, певно, міг позаздрити сам Артур Шопенгавер. І тут Віктор Петров, який пише про пиху і холод Степана Лінника, переносить своє приховане й тіньове "я" від себе до своїх героїв.

У повісті автор ненавидить і народництво, і радянські прожекти. Здається, у Німеччині Петров-Домонтович трохи "розмерзся" і виявив драму свого прихованого неврозу та драму своєї високоталановитої письменницької душі. У відомій публіцистичній статті "Українські культурні діячі УРСР, жертви більшовицького терору", також написаній у Німеччині, він відверто стверджує, що комунізм нищить українську культуру. Це вже мало нагадувало хитрого агента. Або цей радянський агент перестарався.

До речі, у романі "Романи Куліша", де йдеться про любовні історії Пантелеймона Куліша, останній постає начебто чудовиськом. Хоч це він, "несамовитий" Панько Куліш, як його називала радянська вульгарно-соціологічна "літературна" критика, був зачинателем українського історичного роману. Це він першим виголосив промову на перепохованні Тараса Шевченка, заклавши підвалини шевченківського культу. Але і він написав про українство, що "Народе без пуття, без честі і поваги". 

Однак Віктор Домонтович… любить своїх героїв-людиноненависників, які чимось нагадують самого автора.

Множинність масок (множинність особистостей?) Віктора Петрова-Домонтовича-Бера все ж по-своєму виснажували його. Він шалено хотів лише вижити у тій страшній країні — СРСР. Скажіть чесно, хіба він багато хотів? Мав неприродне бажання? Ні, він лише йшов за вічним інстинктом життя. Але в такому випадку тій країні треба було без останку віддати власну душу. Віддати — дорівнює продати.

Тоді можна було зваблювати дружину свого довірливого й цілком позбавленого цинізму друга Миколи Зерова. Звісно, і Софія Зерова-Петрова виявилася, так би мовити, багатоликою особистістю. Зрештою, після смерти її двох чоловіків вона тримала вдома на чільному місці портрет молодого Миколи та немолодого Віктора, за якого вийшла заміж аж у 1957 році.

Можна було ризикнути і стати подвійним агентом — радянським та німецьким (гестапо теж було не в тім’я бите, щоб його по-першокласницькому водив за ніс Віктор Петров).

А тоді, коли душа запродана, вже можна було по-справжньому любити археологію та літературу, і навіть полишити вагомий та контроверсійний спадок. Можна було жити в Німеччині, писати антирадянські брошури й раптом безслідно зникнути.

І коли вже всі думали, що Віктор Петров-Домонтович мертвий, виявилося, що він друкує у Москві наукові статті з археології. А що робив між 1949, коли вийшов зі своєї кімнати в Мюнхені, і 1956 роком? 

Сидів у радянському концтаборі, писав праці з археології? Чи довжелезні звіти про кожен день роботи за кордоном і про всіх українських біженців із якими там познайомився?

Був кілька разів на грані життя і смерти, але його врятували тонкий мефістофелівський розум, знання людської психології і виняткова інтуїція плюс присмерки сталінського культу?

Адже від 1949 до 1956 року фактично всі вважали його мертвим. Маю гіпотезу, що якби не смерть і не часткове викриття більшовиками культу особи Сталіна, Петров би ще посидів і до 1966-го, і ще далі, до власної кончини.

Віктор Петров похований у Києві. Казали, що на його похороні було багато високопоставлених радянських офіцерів.

Запитань набагато більше, аніж відповідей. І коли перестати думати про Домонтовича як демонічну й непересічну персону, можна раптом побачити, як спадають множинні маски. І нарешті, перед його смертю у 1969-му році, можна на хвилину побачити старече й жорстоке, сумне та грішне лице.