Деокупація потрібна всій Україні. Галина Пагутяк

Оті розумники, які вважають, що під час війни не варто повертати містам і селам первинні імена, я можу відповісти одне — деокупація потрібна всій Україні, це тепер частина війни. І не тільки по один бік Збруча, той, де декомунізація повзе як стара втомлена черепаха, а й там, де без проблем ще у 90-ті  Жовква знову стала Жовквою, знаковим містом української історії, а Нагуєвичі знову стали Нагуєвичами. Коли урізькі хлопці після танців у клубі йшли з’ясовувати стосунки з хлопцями із сусіднього села, то не називали їх "франківськими", а "нагуєвськими". Назва "село Івана Франка" не прижилася. Зараз ніхто її й не згадає.

Скорочення чи зміна назви населеного пункту теж небажана. Є біля Східниці чудове гірське село Майдан. Дуже поширена назва і в нас, і в Польщі. Колись при заснуванні поселення обране місце оточували підводами для захисту від диких звірів. Якщо місце годилося для життя, то там будувалися. А починалося все з табору. В Україні є аж 22 Майдани, але тільки один — Майдан Залізний, той, що біля Східниці. Тут була колись плавильня залізної руди і ще збереглася частково доменна піч 1814 року. Мешкали у Майдані Залізному до Другої світової війни українці, поляки, євреї та німці, що мали колонію Мальмонсталь.

А це село недалеко від польського кордону було засноване волохами ще в ХV столітті — Волошинова Воля. У 1939 році його перейменували "визволителі" на Волошинове. Очевидно, слово "воля" їм видалось підозрілим. А у 1989 році Львівська обласна рада чомусь вирішила змінити закінчення, і перейменувала село на Волошиново, що ще більш не природно. Як ви знаєте, українські села повільно вимирають, тож нема кому повернути історичну назву села. Тобто бракує активістів, які могли б допомогти громаді зі зверненням. У селах із цим взагалі тяжко: люди інертні й не хочуть зайвий раз мати справу з чиновниками. А красива назва приваблює туристів, привертає увагу до його особливостей, а подивитися у Волошиновій Волі є на що, хоча дорога туди препогана, як і до Майдану Залізного. Я була там чотири рази.

На горі над Волошиновою Волею є ще одне село — Великосілля. Колись це була Нанчілка Велика, але в 1946 році її перейменували. Нанчілка Велика, а була ще Мала, зараз налічує 646 мешканців. Як бачите, мотиви перейменувань не завжди зрозумілі. Комусь із завезеної партійної номенклатури було тяжко вимовити не лише слово "паляниця", а й "Нанчілка". І таких змін у назвах тисячі. Власне, цю справу можна вирішити одним махом — повернути всім населеним пунктам історичні назви. Особливо, в Криму. Щоправда, він в окупації, але перейменувати можна зараз, щоб підготуватися на майбутнє. І взагалі в розпорядженні громадськості повинен бути список старих назв. Бажано з коментарями істориків.

Якщо село чи місто мало кілька назв, то треба обирати найкрасивішу, як-от Горішні Плавні на Полтавщині, а не щось нейтральне. Дуже хочеться туди поїхати. Назва працює як реклама. Якась там Калинівка чи Семенівка нічого не говорить серцю, але Печихвости на Волині, чи Паликорови, Ракобовти на Львівщині — інтригують. Це надзвичайно давні села, чия історія сягає ще дохристиянських часів. І добре, що Господь їх вберіг від перейменування. Аби тільки люди не втрутилися.

Добре, коли є міцна основа, жоден вітер історії не може її зруйнувати. Відновлення історичної справедливості з врахуванням того, що деякі топоніми можуть мати імперське походження. Колись на початку ХХ століття над знаковим МеджибожемХмельниччина нависла загроза стати містом Бородіно, але російська бюрократія була ще більш неповоротка ніж теперішня українська, то обійшлося лише переляком. Тож треба шукати доімперські назви. Ясна річ, це все коштує грошей, але для цього ми платимо податки, хіба ні? Через нерозуміння того, як назва села чи міста впливає на його долю та саботаж процесу перейменування, ставатиме дедалі більше людей, яким байдуже минуле.