Пачка прасівки, або Кармічне прокляття

Мій дідо Григорій Басараб був твердо переконаний, що в нашій хаті не можуть жити дві особи чоловічої статі. Котрийсь із них неодмінно помре. Причому він не робив різниці між людьми і тваринами: чи то двоє синів, чи псів, чи котів. Принаймні, з метричних книг Урожа так виглядає: я мала нагоду пересвідчитися сама, простеживши свій родовід від початку XIX століття. І годі шукати раціонального пояснення. Правда, щось змінити в нашій родині ніхто не пробував. І тому все залишається як було. Можливо, і в інших родинах моїх односельчан є таке, бо й моя мама тримала це в секреті.

Кілька років тому в селі Волошинова на Старосамбірщині, що є, як кажуть, "кінцем географії", перший старший чоловік, який мені трапився, розповів, як у його роду хлопчики доживали тільки до семимісячного віку. Батьки були в розпачі, а тоді знайшли вихід — віддали малого на виховання в сусіднє село, щоб той пережив фатальний для свого життя вік. Після цього вже таких випадків у його родині не було. Кармічне прокляття було подолане. Можливо, це пов’язане з прадавніми дитячими жертвопринесеннями. Бо число 7 — сакральне. 

Смерть дитини колись не вважали трагедією: значить, Бог мав підстави вкоротити дитині віку. Що дав, те забрав. До певного віку дитина є лиш гостем, а не повноправним членом родини, оскільки не пройшла ініціацію. Дещо про це писав нідерландський  історик Йоган Гейзінга(1872—1945)  у книзі "Осінь Середньовіччя". Діти вмирали дуже часто як у заможних, так і в бідних родинах. І жодна жінка, яка втратила дитину, а втрачала практично кожна, не наважувалася з’їсти яблуко до Спаса. Бо коли Бог роздаватиме померлим дітям яблука зі свого святкового кошика, то її дитині не дасть, бо мати вже з’їла. Я й зараз знаю жінок, які хоч і не втратили дітей, але остерігаються їсти яблука до Спаса. Забобонний страх сильніший за страх перед християнським богом. У розпачі людина буде шукати допомоги не лише у священника, а й у ворожбита. 

Отож, діти ставали ангелятами, може так для них і краще, бо життя тяжке й сповнене болю, але загроза залишитися без спадкоємців була справжнім лихом. Хтось мусив змінити батька коло плуга — син чи зять, бо цього вимагала громада. Втрата одного господарства порушувала гармонію в громаді. До речі, нащадки волохів-пастухів обмінювалися землями в межах роду, навіть дарували, тобто не любили свою землю так одержимо як автохтони-землероби. Інтереси громади в них як були, так і залишаються на другому місці. Між автохтонами і волохами пролягала невидима межа. Перші покладалися на громаду, радилися з нею, другі — на родину, близьку і трохи дальшу, бо вони прийшли сюди всього лиш 500 років тому. 

Григорій Прокопович з Урожабіля Дрогобича, що на Львівщині народився у родині, де до нього померло вже троє дітей. Було це 21 жовтня 1928 року. Його батько, теж Григорій, виявив рішучість і подався аж "до Австрії" шукати порятунку. Видно, чув про якусь особливо вправну ворожку. Світ не близький, чоловік не багатий, то певно добирався туди пішо. Можливо, навіть взимку. Один із моїх предолоського роду, був ходачковим шляхтичем і ходив до Відня шукати правди, так що дорогу урізькі люди знали. Правда, тепер вони були під Польщею, але дороги ті самі, що й триста років тому. Ворожка сказала продати малого, а хату переставити. На жаль, вона "не бачила" через що в родині Прокоповича вмирають діти, та й це не так важливо для засмучених батьків. Справа була дуже серйозна. І до простого "пороблено" не мала стосунку. В нас з тим поробленням знають що робити і без ворожок — головне знайти доказ: якусь річ або спіймати зловмисника на маніпуляціях. Не конче це робилося з особистої причини — достаток і спокій можна здобути, переманивши, або навіть купивши у сусідів. Кількість матерії у Всесвіті незмінна. Це знали навіть тоді. Але у випадку родини Прокоповичів  діяли інші сили. Мусила бути якась кармічна причина. Етнографи не розділяють, як правило, чари і карму. В українській етнографії є величезна кількість матеріалу, який не проаналізовано і не осмислено вже новітніми дослідниками. Навіть не видано.

Тато малого Гриня продав сина сусідові за пачку прасівкитютюну і один злотий. Мало, скажете ви, але тут йдеться не про те, як оцінили дитя. То була радше символічна жертва. Аби щось велося, то його треба продати чи купити. Навіть насіння віддають лише тоді, коли своє посаджене, аби його "не образити". А по тому чоловік переставив хату. Син виріс і доля його склалася дуже непросто: він став єдиним в Урожі дисидентом-шістдесятником і більшу частину життя провів у совіцьких концтаборах. Він завжди був не таким, як усі. Факт продажу дитини відбувався, як то було колись, зі селянськими оборудками — в присутності свідків, поважних людей. Священник, що був тоді в Урожі, отець Михайло Городиський, активний просвітянин, цього би не схвалив. Немовля батько віддав у руки новому "батькові", а той заплатив пачкою прасівки і одним злотим. Опіка, звісно,була формальна. Дитина всиновлюється, коли батько бере її на коліна. Цією дією він визнає, що дитина його. Можна уявити собі, наскільки давній цей звичай — ще з родо-племінної доби. А тоді дорослі випили могорич. То була цілком законна оборудка, хоч унікальна, раз консультуватися довелось аж у Австрії. Григорій-молодший розповів про це аж 2003 року під час інтерв’ю. Він був дуже відвертим і сміливим чоловіком, без табу.