Ночі та дні примусового визволення. Юрій Винничук

Із нього почалася і Катинська трагедія, коли було розстріляно понад двадцять тисяч польських офіцерів, які здалися росіянам. А були серед них і українці. Із цього ж таки вересня розпочалися масові виселення українців та поляків на Сибір і в Казахстан. Насамперед це стосувалося польських державних службовців, а також тих, кого в СССР вважали політичними ворогами — членів політичних організацій і партій, редакторів газет, власників кам’яниць, крамниць, ресторанів, священиків і монахів, семінаристів, націоналістів і просто активних патріотів. Виселяли також і тих, хто мав привабливе помешкання в центральній частині міста. Лише за осінь і лише у Львові "визволителі" визволили 5 407 помешкань! Більшість із них отримали працівники НКВС і наркомату оборони. 

Львів хоробро боронився від німецьких військ цілих десять днів, але коли зі Сходу надійшли німецькі союзники з червоними прапорами та червоними зірками на чолах, довелося складати зброю. А далі польському військові наказали рухатися уздовж Личаківської на схід. Конвоїрів було небагато, і хто не мав довіри до росіян, вишмигував із довгих рядів у провулки та брами і зникав часто непомічений, хоча час до часу лунали окрики, однак ніхто не стріляв, щоб не перелякати цієї потужної військової лави. 

Поляки помилилися, вирішивши здаватися "братам-слов’янам", бо якраз військові, які здалися німцям, вижили. Офіцери опинилися у спеціальних таборах, де їх не змушували працювати, і ними опікувався Червоний хрест. А от ті, що здалися росіянам, або були знищені, або рубали дерева в тайзі. 

Тим часом серед людей окупованої території були й такі, які зі своєї землі не рушать нізащо, бо залишитися з народом — це національний обов’язок. Та й росіяни, вважалося, вже не ті, що були колись, вони ж бо йдуть у Європу, отже, мусять достосуватися до нових вимог. І головне — це ж Україна, хоч і червона, казали надто наївні. Тому, мовляв, треба зоставатись на місці, обіймати посади і впливати на події. Однак ті, які зустрічалися з большевиками раніше, були переконані, що вони аніскілечки не змінилися і ніколи не зміняться, та вирішили тікати. Треті вважали, що нема чого панікувати і приспішувати події, а варто приглянутися до нових порядків і тільки тоді щось вирішити. 

Львів раптом став мільйоновим містом, усі вулиці були забиті автами, возами, бричками, тлумами людей. Утікачі з усієї Польщі згромадилися тут, шукаючи порятунку від німців, але дуже скоро багато хто переконався, що потрапили вони ще в більшу халепу…

Поява бравих вояків на вулицях галицьких міст страшенно вразила місцеве населення, особливо пролетарським і страшенно занедбаним виглядом війська — грубими, наче сокирою витесаними обличчями, стривоженими очима і втомленими рухами. Здавалося, вони ледве ноги волочили. А проте зі зброєю не розлучалися, із кожного військового авта виднілися наїжені багнети. Нова влада боялася, що контакти з населенням розкладуть армію, тому красноармійцям було заборонено розмовляти і зближатися з місцевим людом. Із населенням частіше намагалися контактувати агітатори й комісари, але й вони, хоч і напхані гаслами, не могли відповісти на дуже прості запитання. Наприклад, "Чому у вас усі так бідно одягнені?".

На поміч агітаторам прибули чекісти — сотні працівників НКВС із глибин Росії. Ці люди почали відверто грабувати та вбивати без суду і слідства. Збереглися документи цих звірств, де описано, як чекісти арештовують, грабують, а потім розстрілюють арештованих, щоб замести сліди. Розстрілювали також зґвалтованих жінок з тією ж метою. 

Вигляд цивільних визволителів мало чим відрізнявся від військових. Вони мали на собі жахливе збите взуття, часто це були чоботи, не мали білизни, гарно вбраний місцевий робітник скидався їм на буржуя. Відтак галичани вдягали щось найгірше, аби не вирізнятися, бо вже не одного простого робітника було затримано за його буржуйський вигляд. 

До війни на Галичині видавали сотні газет і журналів. Усе це скоро було заборонене. 

Нові люди, які з’явилися зі сходу, хутко перейняли усі відповідальні місця, зайняли керівні посади, а "експлуататори" змушені були випродувати з хати все, що залишилося від колишнього "буржуазного" життя — одяг, начиння, картини, виносячи те все добро на торговицю. 

У перші дні окупації кордони ще не були встановлені, а совєтські прикордонники не орієнтувалися в терені. Несподівано совєти пішли на поступки й відкрили кордон на три дні. 

Ті, які втікали до німців, не прощалися, брали з собою лише найнеобхідніші речі, щоб ніхто не запідозрив їхнього наміру. Виходили з дому, наче на прогулянку, і не поверталися. Кожен, звичайно, мав своє уявлення про те найнеобхідніше, що варто прихопити з собою, але одна річ усіх їх єднала — ключ від помешкання. Він залишав надію на повернення. 

Попри всі перетікання люду в один і другий бік, Львів не вилюднів. З’явилося багато втікачів із Польщі, особливо науковців, викладачів та письменників, а також чимало приїхало з Совєтського Союзу — партійні діячі, вчителі, знову ж таки викладачі, письменники, а з ними, звісно ж, усілякі примітивні клерки й торгаші. Для прибульців зі сходу Львів скидався на казку — крамниці завалені товарами, продуктів безліч, базари переповнені. А ціни смішні, бо росіяни прирівняли свій рубель до золотого, і вийшло, що за два рублі можна наїстися в ресторації на цілий день. Від ранку до вечора бігали представники щасливої страни Савєтав по крамницях і скуповували все підряд. А що помешкань для нуворишів забракло, то нова влада знайшла дуже простий, але ефективний спосіб, як зарадити цій проблеми — вона насильно підселяла до помешкань львів’ян новоприбулі сім’ї. 

Корсо — стометрівка, улюблене місце львів’ян у вихідні й вечори, — було, як і давніше, запруджене. Але різниця з довоєнним часом різко впадала у вічі. Уже не видно було містян, які прогулюються повагом, розкланюються, приклавши руку до капелюха, усі намагалися, мов щури, оглушені гучномовцями, хутенько прошмигнути повз стіни. Зате повагом тепер проходжувалися переселенці з Росії, повбирані в конфіскований у місцевих одяг. Їм ця гучна музика не заважала, вони до неї звикли, вона напоювала їх гордістю за свій совєтський народ. 

Із початком травня 1940-го на вулицях позникали "снігові баби", як львів’яни називали росіянок, що прибули сюди у своїх звичних куфайках і валянках, замотані у вовняні хустини. Натомість замерехтіли канцеляристки, які носили червоні беретки. "Чому совєтки носять червоні баретки?", – жартували львів’яни. "Щоб і воші мали свій червоний куток". 

Не можу не навести спогади совєтського військового Петра Горєліка ("Звезда" 2002, № 5): "Я думал, что еду в какую-то глушь, — Польша представлялась мне страной на обочине Европы, а Западная Украина — захолустьем Польши. Но Львов оказался городом европейским.

Мы знали свои провинциальные города, с пустыми полками магазинов и очередями, идеологически поддутым энтузиазмом и серыми однообразными лозунгами, навевавшими скуку на каждом перекрестке. Львов же, несмотря на военное положение, выглядел веселым и преуспевающим. Изобилие товаров и улыбок, несмолкаемость "шума городского" — все это поразило нас... Улицы были полны с утра до поздней ночи. У входа в гостиницы и рестораны на столах лежали горы аппетитных бутербродов и пирожных... На прилегавших к центру улочках, в маленьких лавчонках, ломившихся от мануфактуры, обуви, парфюмерии и косметики, наши солдаты и командиры сметали все подряд; когда недоставало денег, расплачивались облигациями займов. Полки мгновенно пустели, но вскоре наполнялись снова; этот "фокус" капитализма поражал особенно. На толкучем рынке за оперным театром продавалось все...".

По всіх ресторанах і кнайпах, які перетворилися на вщерть переповнені "закусочні" та "чайні", большевики тільки те й робили, що жували, жували і жували. У львівських каварнях запанував специфічний запах, якого раніше тут не було, повис ядучий дим від махорки і залунало голосне чвакання, плямкання і сьорбання – хтось видуває носа просто на підлогу, затиснувши одну ніздрю великим пальцем, хтось спльовує під час їжі, майже всі витирають масні губи рукавами, смачно відригують і колупаються брудними нігтями в жовтих зубах.

Совєтські люди викликали неабиякий подив, вони були геть інші, вони не звикли вітатися на вулицях, не просили вибачення, коли когось штовхнули. Всюди, де черга чи більше скупчення людей, вони поводилися, як дикуни, лаялися і ображали. А найпопулярнішим словом у будь-якого совєтського урядовця було "давай": "давай назад", "давай впєрьод", "давай прахаді". І всім вони "тикали", не зважаючи на вік людини, зайшовши до галичан у хату, ніхто не скидав шапки.  

Білизна совєтських жінок — окрема пісня. Як згадувала письменниця Наталя Яхненко, усі вони носили бавовняні до колін труси, які називалися досить таємничо "блюмерс". Усі однієї — яскраво волошкової — барви. Галичани це страхіття називали майталесами. Особливістю цих майталесів було те, що вони замість ґумки мали довгу бавовняну тасьму, яку жінка мусила обкрутити тричі довкола стану. Пояси для підв'язок на панчохи були скроєні з полотна, станики чи то пак бюстгальтери рідко хто мав.

У романі "Танґо смерті" я описав, як офіцерські жінки, заселившись у помешкання виселених львів’ян, отримали окрім меблів ще й гардероб. І ось яка картина постала перед оторопілими галичанами в театрі: "На одних — довгі вечірні сукні, спущені по халявах кирзаків, на других — уже муслінові сукні ясно-рожевої барви, і жодна навіть не здогадується, що це жіночі нічні сорочки! А треті вбрали на себе нічні вишивані сорочки "мілянез", які мають велике декольте. За відсутності бюстгальтерів, особливо якщо спостерігати за цим з балькону, картина вимальовувалася незабутня. А коли в такій "сукні" товаришка потрапляла на просвіт, то можна було роздивитися й те, що вона мала під сподом, а там — часто не польські тендітні майточки, а совєтські майталеси до колін".

Це викликало обурення нащадків визволителів, які вирішили, що все це лише міський фольклор. А тим часом це описано в безлічі спогадів. Не буду цитувати галичан, а звернімося до спогадів дружини Олександра Довженка Юлії Солнцевої: "На маленькій вулиці Львова якась юрба варшав’ян і львів’ян стежила за нашими військовими із дружинами. Дружини одягли нічні сорочки, думаючи, що це сукні з мереживами, й з гордістю носили їх. Ми пройшли, опустивши голови, підійти й сказати їм — ми не змогли. Публіка гоготала, йшла за військовими з їхніми дружинами... Дуже шкода, що ми з нашими добрими намірами й найчастіше відсутністю культури потрапляли у важке становище й псували все, що створювали наша пропаганда й наш високий духовний світ радянської країни".

Багато хто з совєтів уперше в житті побачив унітаз і, вирішивши, що це вмивальник, не тільки вмивалися, але й воду з нього пили та ще нарікали, що він надто низько. І це теж не анекдот, а свідчення багатьох авторів спогадів, зокрема Кароліни Лянцкоронської. 

Петро Панч засвідчив, як восени 1939 року після появи в готелі "Жорж" совєтських громадян на спинці накривки унітазу з’явився напис: "На єйо садяться, а не стают ногами".

Терор "визволителів" тривав на Західній Україні аж до липня 1941 року, закінчився неймовірно кривавим апогеєм — розстрілом тисяч і тисяч ув’язнених у тюрмах. 

Прихід німців усе населення Західної України зустріло з полегкістю і надією. А коли большевики знову рушили на захід, сотні тисяч українців воліло рятуватися разом і з німцями, аніж чекати нового "визволення".