Неблагодатний вогонь. Галина Пагутяк

Величезна фольклорна спадщина і наукові праці етнографа Зоріана Доленги-Ходаковського (Адама Чарноцького)1784 – 1825 досі не видана, хоча  рукописи зберігаються в архіві, за винятком одного тому, що вийшов у радянські часи. Шляхтич Зоріан був надзвичайно колоритною особистістю, сходив пішо Галичину, Волинь, Білорусь і Польщу та записував від селян пісні, перекази, казки. З нього підсміювалися тогочасні панки, бо його можна було зустріти в корчмі в простій свиті за любою бесідою з селянами. Він пригощав їх горілкою, а ті йому співали.

<p>Ян Щасний Гербурт (1567&mdash;1616)</p>

За небіжки Австрії в бібліотеках залишали по одному примірнику видань, решту знищували. Принаймні так було з бібліотекою Львівського університету, де колись зберігалися книги, видані в Добромилі Яном Щасним Гербуртом на початку XVII століття. Зокрема, його "Наука добромильська" існує тепер у єдиному примірнику у Варшаві, як і "Гжегошковіц" у Познані, хоч у бібліотеці Львівського університету було колись два примірники. Що сталося з одним, зрозуміло.

Список культурних втрат можна продовжити безкінечно.

ХХ століття, УРСР. Спалено монастирські бібліотеки, зокрема в Добромильському та Лаврівському монастирях. Метричні книги греко-католиків вилучали з церков і знищували. Римо-католицькі метричні книги частково вивезли самі ксьондзи, та й то не найдавніші. Мені це добре відомо, бо вже багато років я вишукую метричні записи. Був такий випадок, коли зі знищеного під час Другої світової війни міста Соколів над Стриєм, в останній момент ксьондз вивіз найновіші книги до Польщі. Але давніші, на щастя, опинилися Центральному державному історичному архіві України у Львові. Міста вже нема, але документи врятовано, принаймні частину.

У 1972 році спалили старі церковні книги, зокрема й метричні, в моєму селі УріжЛьвівщина. З церкви зробили музей, куди ніхто не потикав носа. Добре, що хоч міндобрива там не складали. Один чоловік врятував метричну книгу 20-30-х років, тримав її у себе й обіцяв, що потім залишить мені. Але після смерті у його сина ці документи виманив місцевий "колекціонер". Підозрюю, що згодом книгу спалила його родина, прятаючиприбирати перед Великоднем. Листи і старі світлини в селах ніхто довго не зберігає, а колись це було й небезпечно. Куди зникли книги з хат-читалень "Просвіти", можна й не пояснювати.

Борис Возницький рятував з-під сокири дерев’яні барокові скульптури Йоганна Пінзеля, геніального майстра XVIII століття. Влада владою, але цінними артефактами не вона палила в печах, а правовірні галичани, бо "то не наше, а католицьке". Гіпсова мадонна, куплена в Польщі, їм рідніша.

ХХІ століття, незалежна Україна. Здавалося, люди навернуться до своєї минувшини. Але відродження не настає від зміни влади. Влада інша — люди ті самі. Коли я готувалася писати статтю про славне село Оглядів, де з донькою місцевого священника одружився Роман Шухевич, то не наважилася зайти до школи після того, що почула. Виявляється, там тепер православна церква і священник, який зайнявши храм, викинув звідти всі метричні та церковні унійні книги. Вони лежали місяцями біля шкільного туалету. Деякі забрали люди, шукаючи записи про своїх родичів, але до архіву вони не потрапили. Таке патріотичне село, яке є батьківщиною відомого письменника Осипа Турянського, з багатющою історією і вбогою свідомістю мешканців.

І таких випадків безліч. Є ще такий тип місцевих краєзнавців, які збирають ціле життя матеріали, мріють написати історію села. Але до написання книги ніколи не доходить, бо родина вважає, що вони займаються дурницями, а після їхньої смерті папери спершу опиняються на стрихугорище, а потім перед одним із Великоднів їх викидають на подвір’я і спалюють з різним мотлохом.

У моїй родині, на жаль, було те саме. Вуйкодядько забрав світлини діда й бабці, дав їх перемалювати якомусь неуку-художнику, а коли я спитала де ті фото, сказав, що спалив. А то були парадні фото початку 1920-х років, на які я дивилася з дитинства. Дідо був січовим стрільцем і сфотографувався у мазепинці, а бабця в розкішних коралях, які виміняла на харчі у 1943 році, щоб врятувати від голоду своїх п’ятьох дітей.

Що з того, що наші оселі сяють чистотою на празники, столи гнуться від наїдків, коли з тяжким серцем доводиться шукати на землі поодинокі крихти минувшини? І їх стає із кожним чистим четвергом щораз менше.