Небесна Сотня: посттравма і глорія

Вчора я переглядала відео 21 лютого 2014 року. Хорея Козацька співає “Варшав’янку” на Майдані, збоку все палає. Ніч. Музиканти тут – бійці, як і ті, хто прикриваючись дерев'яними щитами від снайперів, продовжують йти на військових Януковича. 

У Львові тим часом за спробу вивезти контрактників із військової частини головний корпус закидають коктейлями Молотова. Якась сволота, щоб підставити блокувальників, замикає солдатів у казармі. Дивом хлопцям вдається вибити двері й урятуватись від неминучої загибелі. Згорів так званий "музей" з портретами Сталіна та іншої нечисті. “Запам’ятайте це, Галю. Там висів портрет Сталіна”, – каже мені мати одного з тих контрактників, з якою ми місяць блокуємо частину на Стрийській. Вона знає, що я письменниця і можу описати словами наші переживання. 

У центрі Львова громлять прокуратуру і міліцію. Це – відповідь на вбивства на Майдані, що відбуваються у прямому ефірі. Ненависть, а не страх, хоч ми на крок від прірви. Я повертаюсь темним парком, сама. Не маю навіть паршивого перцевого балончика, якщо нападуть антимайданівці. Ми з подругою домовились: якщо я не відповідатиму на дзвінки, вона приїде погодувати котів. Мої дочка і зять постійно дрейфують між Києвом та Львовом.

Але відчуття беззахисності ніщо супроти розпачу й жалю за тими вбитими у кривавому сафарі в Києві. Диво сталося – Янукович втік разом зі своїми прихвостнями і катами. І тут раптом під акомпанемент “Пливе кача” знайомі з Грузії та Росії, які мовчали досі як миша під віником, починають вітати мене з перемогою. Я їх спитала, а де ви були, коли українців розстрілювали у прямому ефірі? У мене не було жодної радості від того, що  мене й інших не посадять за бунт, навіть від того, що впав ненависний режим. Кривава роса виїдала очі. Щось подібне відчували тисячі людей, таких самих звичайних, як я. І цей шок тривав 40 днів, не менше. Аж потім ми могли їх відпустити – Небесну Сотню.

Оцінити масштаби цієї травми українського суспільства дуже важко. То була гігантська болюча рана, що її потрібно було після 40 днів заліковувати. І по всій Україні почали ставити стенди зі світлинами Небесної Сотні – в школах, біля церков, на площах. Це можна порівняти лише з тим, як у 1930-х роках в Галичині насипали символічні стрілецькі могили після того, як польські шовіністи поглумилися над могилами січових стрільців. Тепер поряд з відновленими насипами з березовими хрестами ставлять пам’ятні знаки на честь героїв Небесної Сотні, незалежно від того, чи село або місто має свого героя: ми всі поєднані кровно.

Коли йдеться про те, що відчували і відчувають ті, хто вижив, або став свідком битви янголів світла з демонами темряви в лютому 2014 року, то дехто з них зумів впоратися зі психотравмою, а дехто ні. Мій земляк Тарас скалічів після побиття і з початком війни зайнявся вивченням історії УПА, волонтерством .Часом його запрошують у школи як очевидця і учасника Революції Гідності. Йому зараз за 50, працює сторожем і абсолютно не вважає, що хтось йому щось винен. Дуже добрий і світлий чоловік. Мій сусід по селі навпаки – після Майдану впав у безнадійну депресію, почав хворіти. Про те, що він був учасником цих подій, я довідалась від його сина.

Син мого товариша дитинства, який вижив після цієї бійні, загинув на війні пару місяців тому. Пішов добровольцем. 32 роки.

Письменник Володимир Вакуленко, який разом зі своїм маленьким сином блокував військову частину на Стрийській, періодично їздив до Києва і в ці трагічні дні отримав травму голови. Добровольцем його не взяли. Під час окупації Ізюма його арештували окупанти і вбили двома пострілами в голову, бо він до останнього дня волонтерив.

Я помітила одну річ. Найбільше нарікають на те, що все згодом пішло не так, ідеали Революції Гідності були зраджені політиками, люди, які нічого не робили, а просто вичікували, чим усе закінчиться. І всі ці дев’ять років оплакували своє “розчарування”. Коли закінчиться війна, вони будуть лише критикувати і казати, що то була війна між олігархами за поділ сфер впливу, а не продовження національно-визвольних змагань українців. Багатьом із них було б солодко і затишно при якомусь диктаторі на кшталт Сталіна, який усе б за них вирішував. Але в Україні вже виник прошарок військової еліти, кшатріїв, для яких перемога духу важливіша ніж втрати, поразки чи реванші ворожих сил. Без Революції Гідності наші Збройні сили воювали б не так затято і успішно, а зараз вони мають підтримку вмотивованого і патріотично налаштованого суспільства.

“Слава не вмре, не поляже”. І тут Тарас Шевченко не помилився. Для України мати такого вчителя і пророка – велика честь. Саме він постійно наголошував на неперервності національно-визвольних змагань, які врешті здобудуть свободу і незалежність України.