На румовищі шляхетської демократії. Галина Пагутяк
15:54 сьогодні, 14 вересня 2026
Історія зруйнованого костелу в містечку Судова Вишня дуже символічна. У XVI—XVII століттях у ньому проводили сеймики, де обирали депутатів до сейму Речі Посполитої і приймали судові рішення. Тоді місто мало назву Вишня. Центральна його частина була на острові, який утворювали дві річки Раківка і Вишенька. Спершу костел був дерев’яним, згодом мурованим, і стояв на розі площі Ринок, де були також синагога і православна церква. Десь у 80-х роках XVIII століття храм раптом вигорів дощенту. Чи то був підпал, чи випадковість — ніхто не скаже, але австрійська адміністрація не дозволила його відновити і перебудувала для своїх чиновницьких потреб, а місце під новий костел виділили далеко від Ринку. Згодом там знову була адміністративна будівля, а в радянські часи — дитячий садок. Нині на цьому місці — приватні помешкання.
До цього сакрального для української, спольщеної і неспольщеної шляхти місця мене відпровадив дуже шанований у місті хранитель історії пан Роман, перед яким відчиняються всі двері. Зокрема до пивниціпідвал, колишньої крипти, де на полицях нині стоять банки з консервацією. Молодий господар помешкання був надзвичайно привітним, до його честі пивниці не заподіяно жодної шкоди — там дуже чисто, жодних перебудов, окрім дерев’яного стелажа. Частину первісних стін костелу зберегли, лише покрили тинькомштукатурка.
Для мене важливо те, що цей костел пов’язаний із родом Гербуртів. Ян Гербурт-батько одразу після народження записав вишенське староство Яну Щасному Гербурту1567-1616, котрий у майбутньому вже після поразки Сандомирського рокошу1607 виголосить знамениту промову "Слово про народ руський" на вишенському сеймику.
То було у 1613 році. Ян Щасний, син русинки Катерини Дрогойовської, захищав автохтонне населення. По суті, він єдиний із польських магнатів, який дозволив собі публічно виступити на захист шляхетного, як він каже, народу. Його промову можна й досі розбирати на цитати і використовувати в полеміці з нашими опонентами, як московськими, так і польськими. Тому процитую уривки, перекладені Валерієм Шевчуком.
Приміщення колишньої крипти у
Фото надала авторка"Великі оті докуки, що їх маємо ми від жовнірів, але їх можна прирівняти до рани на руці, яка хоч і болісна, але смерті не приносить, бо багато людей живе з пораненими руками й без рук. Але рану в серце Вітчизни нашої завдає той, хто ламає право і розриває згоду між народами, з яких складено Річ Посполиту Польську, — він Вітчизну в серце забиває.
Таке й оце колотнеча, яку почали з народом руським, братами й кревними нашими, вона ніби рана в серце, котра, хоч би й найменша була, приносить смерть".
"Знаю добре, як на сеймиках подають їм надію, а на сеймах із них сміхи ладнають. На сеймиках обіцяють, а на сеймах шикають. На сеймиках братами називають, а на сеймах — відщепенцями. Це я знаю, бо все це правда. Але чого вони хочуть од того шляхетного народу, якою радою і якою метою вони керуються? Того я в жодний спосіб збагнути не можу. Бо коли хочуть, щоб Русі не було в Русі, — то це річ неподобна, і це все одно, якщо порівняти, якби їм захотілося, аби море було поблизу Самбора, а Бершадь неподалік Гданська".
І третя цитата: "…жоден розум, жодне насильство не можуть досягти того, щоб Русі не було в Русі. А що, коли дехто захоче, щоб поляків не було в Польщі?"
До речі, копію рукопису, одну з трьох, що збереглися, віднайшов у середині ХІХ століття видатний литовський архівіст Мемертас Гербуртас, могила якого збереглася у Вільнюсі. Очевидно, далекий нащадок славного роду Гербуртів — німців, котрі у XIV столітті прибули на Русь із Моравії.
На жаль, місцевій владі навіть на думку не спадає встановити меморіальну табличку на місці, де в палких дискусіях творилася українська демократія.
Купуйте двокнижжя Галини Пагутяк в онлайн-крамниці видавництва
Схожі матеріали
