"Переосмислення складної та багатовимірної постаті гетьмана". Відгук на книжку "Мазепа" Віктора Горобця

Рамки і схеми

Звісно, біографія Мазепи має певні рамки, які диктують зміст розділів (прихід до влади, поїздка в Москву 1689 р., походи 1695–1696 рр., 1697–1698 рр., відхід від Московії 1708 р. тощо). Будь-який дослідник, що береться написати нарис життя і діяльності володаря булави, не може обійти ці дати, оскільки вони, певною мірою, були важливими, а то й поворотними в бутті героя. Питання лише в тому, як їх інтерпретувати.

<p>Віктор Горобець "Мазепа. Тисячоликий герой української історії"</p>

Відома публіцистка Віра Курико на замовлення видавництва дала свою версію-аналіз років правління володаря булав"Мазепа. Право на шаблю". К.: Портал, 2021. 144 с.. Її книга нічим не поступається подібній, виданій у Москві видавництвом "Молодая гвардия" у 2007 р."Мазепа" Т. Таїрової-Яковлевої, 271 с. Вона, не маючи власних напрацювань в мазепіані, скористалася фактажем монографічного доробку попередників і доволі якісно подала життєпис гетьмана. Але їй важко дорікати за те, що деякі їхні помилкові тези, міфологеми засвітилися у її інтерпретації. Віра Курико писала популяризаційну книгу і довірилася фактажу істориків-авторитетів. Тим часом, хоч основні віхи життєпису Івана Мазепі відомі, подієвий матеріал тієї доби навіть на сьогодні подається здебільшого за "московським сценарієм", тобто за листами, донесеннями гетьмана в Малоросійський приказ, документами канцелярії Петра І. Отже, мусимо визнати: ці головні джерела не дають уявлення, що насправді думав Мазепа, надсилаючи якесь вірнопіддане послання в Москву. У цьому зв’язку важливе вивчення контексту подій зусібіч, продукування правдоподібних версій, які наблизять нас до реального бачення мазепинського світу ідей і задумів. Тому й важливе просування кожного автора "Мазепи" вперед хоч на крок у пізнанні героя. Красиве ж оформлення-осмислення напрацювань попередників в українському державницькому вимірі — це, звичайно, плюс для популяризації постаті непересічного діяча української історії. Проте це, як мовиться, топтання на місці, здебільшого продукування сюжетних схем, кліше, нав’язаних ще історіографією ХІХ століття. 

Віктор Горобець у "Вступі" чесно пише, що написана ним книга не претендує "якнайповніше відобразити біографію гетьмана", а його задум полягає "представити політичні задуми і вчинки нашого героя", що "призвели до особистої поразки гетьмана і завдали непоправної шкоди тій державі, яку він так загалом вправно очолював упродовж рекордного для українських регіментарів часу". Автор, осмислюючи цей життєвий простір головного героя, проте, не заявляє про відкриті ним якісь новації у цьому плані. Його книга так і не пояснює, наприклад, чому в 1690-х з’явилася славнозвісна "Дума" Івана Мазепи із закликом до повстання. Віктор Горобець дотримується "академічної" традиційної (від  Миколи Костомарова до Тетяни Таїрової-Яковлевої) точки зору, що задум перейти на бік Карла ХІІ  був інспірований насамперед діями Петра І щодо обмеження автономії Української держави під час Північної війни. А до цього, як випливає з його книги, була "довголітня вірна служба цареві", Мазепа спокійно розбудовував свою Гетьманщину, борючись з внутрішніми ворогами та опонентами. Що ж, позиція зрозуміла. Але як бути з "Думою"? Чому вона з’явилася задовго до Північної війни? Ми знову бачимо спробу втиснути складну постать у рамки спрощеної схеми "вірний слуга — вимушений бунтівник"?

Магія Оглоблина

Красивий компілятивний продукт "Фоліо"Журавльов Д. В. Мазепа: людина, політик, легенда. Харків: Фоліо, 2007 запозичив у текст цілі абзаци без лапок з монографії про гетьмана Олександра Оглоблина, який видав її у 1960 році. Згаданий харківський автор так поспішав виконати видавниче замовлення, що вирішив не перейматися бодай переказом слушних міркувань відомого історика. Адже праця останнього здобула справді заслужений авторитет у науковій спільноті як об’ємний літопис головних віх життєпису володаря булави. Тому її тези та напрацювання фігурують практично у кожному дослідженні про ту добу, "Історіях України". Книга Віктора Горобця теж показує, що доробок Оглоблина він не тільки шанує, а й бере фактично за орієнтир. З 1040 посилань, вміщених у виданні, понад 70, присвячених праці діаспорного історика. Якщо з Тетяною Таїровою-Яковлевою автор ще в окремих моментах полемізує, що виправдовує статистику понад 60 звернень до її публікацій, то в першому випадку він здебільшого прямо повторює, транслює-підтверджує тези, нотатки, висновки  Оглоблина. Книга перенасичена фразами на кшталт: "на думку Олександра Оглоблина"; "як слушно зауважує Олександр Оглоблин"; "як зауважує Олександр Оглоблин"; "як тонко підмітив Олександр Оглоблин" і тому подібне.

З одного боку, це позитивно. Бо навіщо вигадувати нового велосипеда, якщо зручно їздити й на старому, дещо модернізованому. А з другого боку, така довірлива орієнтація на напрацювання шістедесятип’ятирічної давнини у формі абсолютних істини несе в собі небезпеку втрапити в халепу. Адже праці видатного вченого сьогодні хоч і не втратили актуальність, але й несуть печать минулого, зокрема деякі версії, які не підтверджені новими опублікованими джерелами. До його доробку слід ставитися критично, з певними застереженнями. Тим паче, як з’ясував історик Едуард Андрющенко, Олександр Оглоблин у 1930-х, а потім після 1950-х був агентом НКВС, МДБ під псевдонімами "Кримський", "Твердий", "Темний". Ясна річ, історик пішов на співробітництво з радянською спецслужбою, аби зберегти життя, або не втрапити в табори ГУЛАГу. Не міг він у 1930-ті писати про Івана Мазепу інакше як гнобителя-феодала, проти якого повставав народ. Однак історик неодноразово залишав натяки, що за Петриком стоїть Мазепа. І цьому сьогодні знаходимо підтвердження. Договір між Кримом і гетьманцями 1692 року був написаний польською мовою. А , як нині стало відомо, Петрик (Петро Сулима) не знав її, бо отримав лише первинну освіту при церкві у Полтавіу Генеральну канцелярію брали також не тільки випускників Києво-Могилянської колегії, а й здібних хлопців, що мали каліграфічний почерк. Оглоблин висунув версію, що за канцеляристом-втікачем стояла полтавські старшинські зверхникиВ. Горобець теж навіть називає відповідний розділ: "Полтавська опозиція й повстання Петрика". Проте, як тоді пояснити, що зять скинутого за падіж коней, скарги полчан тамтешнього полковника Федора Жученка Іван Іскра не тільки продовжив займати посаду полкового осавула, а з 1696-1701 рр. очолював цей же полк? Інший його зять Іван Черняк теж пішов на підвищення — очолив полтавську сотню. Зрештою й третій найвпливовіший зять — Василь Кочубей теж залишився на посаді до 1708 року. Одне слово, версія Оглоблина лускає, як мильна бульбашка, при елементарному зіставленні фактів.

Віктор Горобець зазначає: "З часів Азовсько-Дніпропетровських походів у гетьмана зав’язалися тісні контакти з видатним представником відомого і впливового боярського роду генерал-фельдмаршалом графом Борисом Петровичем Шереметєвим. Окрім суто службових моментів, вочевидь, між фельдмаршалом і гетьманом існувала й певна ментальна близькість". На жаль, автор не звернув увагу на публікацію фактично величезного доносу цього діяча, тоді білгородського воєводи, 1693 року на гетьмана з додачею двох свідків про те, що Петрик привіз у Бахчисарай договір від Івана Мазепидив.: "Сіверянський літопис", 2023, №5, с. 67–88. Оскільки володар булави виплутався з  цієї неприємної для нього халепи, Борис Шереметєв був згодом натхненником та співучасником доносу Д. Забіли 1699 року (той жив у нього в Москві), а у 1700-му  боярин написав доповідь царю про зрадливість українців. Також соратник Петра І став таємним організатором спроби скинення Мазепи з уряду в 1701 році. 

Хабар чи бонус?

"А ось чим можна пояснити причини симпатії російського генералісимуса до Мазепи? — запитує Віктор Горобець. — Недоброзичливці останнього вбачають її головним чином у тому, що претендент на гетьманську булаву дав князю хабаря. Документи і справді  фіксують факт передачі Мазепою князю Голіцину в 1687 році грошей та коштовностей, що перед цим належали Іванові Самойловичу". Автор далі виправдовує "грошовий  бонус для  Голіцина" практикою тієї доби, мовляв, "традиція  чи то легальної, чи то прихованої купівлі державних посад у ті часи була доволі розвинутою". Як не прикро писати, але історик в аналізі цього фактажу знову довірився наклепницьким випадам радянсько-імперської історіографії, грубо змішавши інтерпретацію джерел з реальною ситуацією. 

Якщо коротко, то Коломацькі статті 1687 року були обговорені і затверджені старшиною та Василем Голіцином до визначення кандидатури претендента на булаву. Згідно з укладеними договірними домовленостями, після виборів половина майна та грошей Івана Самойловича переходили у Військову скарбницю, а інша половина — у царську казну. Після Коломацької ради Голіцин послав своїх уповноважених зробити реєстр всього приватного господарства, фінансів зміщеного з посади гетьмана. Тобто ніхто конкретно не знав, які там кошти та матеріальні цінності є. Новообраному гетьману, безперечно, було невигідно зробити справедливий поділ цього майна. Адже згідно з джерелами, у середині 1690-х років тільки Військова скарбниця поповнювалася щорічно на 510 000 золотих. Скільки їх зберігав у сховках і скринях у Військовій скарбниці Іван Самойлович? ймовірно, це далеко був не один мільйон золотих, а значно більше. Бо керманич гетьманців правив 15 років. У цьому зв’язку після отримання гетьманської посади Іван Мазепа прийняв досить продумане рішення: пообіцяв Голіцину бонус, аби його ревізори провели ревізію формально, без  ретельного дослідження всіх можливих місць зберігань скарбів попередника. Звернемо увагу: новий правитель у 1687 році лише після обрання дав обіцянку дати премію за цей "справедливий" поділ. Тобто називати це "хабарем за гетьманство" — не те, що некоректно, а й грубо, викривлено. Слід до вищезгаданого додати, що у Москву, у царську казну, після ревізії було відправлено у грудні 99000 золотих. Міркуємо, що завдяки бонусу Василю Голіцину98450 золотих, в основному в 1688 р. Батурин відправив чи не 10-20-ту частину конфіскованого в Самойловича та його синів. Мазепа проявив себе як господар-володар своєї країни, а не запопадливий васал, який старався за будь-яку ціну догодити царям. Саме тому нова московська влада в кінці 1689 року направила в Батурин фінансову ревізію, бо засумнівалася у справедливому виконанні відповідного пункту Коломацької угоди. Цей епізод не фігурує у майже всіх життєписах Івана Мазепи. Але він був досить визначальним для розуміння того, в яких очікуваннях, страхах прожив листопад-грудень 1689 року володар булави, чому в той час у Польщі з’явився чернець Соломон із листами від нього.

Соломон і… "Дума"

Точка зору Віктора Горобця з приводу останнього "не своя", а підкріплюється посиланням на Миколу Костомарова та знову ж таки Олександра Оглоблина: "Утім  дослідники, для яких особливу цінність становили передовсім факти, давно дійшли висновку щодо фальшивування листів гетьмана Мазепи і свідомої інспірації  його противниками  цієї міжнародної провокації". Однак згадані автором історики не могли знати у свій час тієї інформації, що з’явилася в останні десятиріччя: Соломон, виявляється, до чернецтва служив разом із Мазепою у Чигирині у Павла Дорошенка! Також він був підлеглим довірника гетьмана архімандрита Никона, якому правитель гетьманців дав на зберігання ту ж таки свою знамениту "Думу". 

Чи був намір передати Карла ХІІ царю?

Подання російською як старою, так і новітньою історіографією Мазепи як "строителя  империи", який "зрадив" Петра І, а потім вирішив повернутися до царя, прихопивши Карла ХІІ, Віктор Горобець піддає сумніву, вважаючи, що згадане — "більш правдоподібно, інсинуації з цього приводу". Проте далі, як і відомий мазепознавець Богдан Кентржинський, автор допускає подібну дію, мовляв, між шведами й росіянами велися неофіційні переговори про примирення, а тому   "сам факт їх ведення дає підстави не відкидати й можливостей чогось подібного з боку української сторони". Сумно, але факт є фактом: автор необізнаний із літературою, в якій ідеться про те, що миргородський полковник Данило Апостол не віз ніяких покаяльних листів від гетьмана царю, а їхав на похорон дочки лубенського полковника Д. Зеленського. Старшина, завернувши у свої Сорочинці, потрапив у полон до росіян, підрозділ яких орудував у тилу гетьманців Пам’ять століть. 2005, № 1, с. 90–94; Український історик. 2010–2011.  Т. XLVІІ/ XLVІІІ, с. 117–130. Царське командування вирішило використати миргородського полковника для  компрометації Івана Мазепи. Були підготовлені від імені миргородського полковника листи ніби про бажання гетьмана повернутися під царську руку. На чорновому посланні Данила Апостола нами виявлено правку Г. Головкіна, а на останній сторінці — припис: "Писма, что писаны к Мазепе по измене ево фальшивые от канцлера".

Коли підписано договір

Міркування Віктора Горобця про сумнівність укладення принизливої польсько-української угоди насамперед через "брак довіри українського гетьмана до прошведського короля Речі Посполитої" є слушними. Про джерела з’яви цього дискусійного і провокативного документа останнім часом написано чимало студійГетьман Іван Мазепа: постать, оточення, епоха: Зб. наук. праць. К., 2008, с. 170–184; Сіверянський літопис. 2014, № 6, с. 71–90.

Автор, однак, стверджує, що не має "чіткого датування можливого укладення українсько-шведської угоди". Проте 30 жовтня 1708 року Іван Мазепа писав у листі Івану Скоропадському з Дігтярівки, що у Гірках Карл ХІІ "нас утвердив і упевняв своїм ніколи не змінним королівським словом і даною на письмі асекурацією" див. про це: Павленко С. О. Військо Карла XII на півночі України. К., 2017, с. 113–133.

Беззаперечні позитиви

Автор книжки виявив і чимало цінних спостережень. По-перше, цінною є спроба "переосмислити суперечливий спадок Івана Мазепи", аналізуючи доробок як "палких критиків гетьмана", так "й не менш затятих  його апологетів". Даючи точку зору і тих, й інших автор пропонує і свої версії "золотої середини" інтерпретації вчинків головного героя книги. По-друге, Віктор Горобець не вдається, як деякі шукачі істини, до присвоєння собі заслуг першовідкривача  джерел, сюжетів, що давно відомі в історичній літературі. По-третє, історик вдало характеризує Московські статті 1689 року як малозначимі, бо вони "здебільшого або повторювали норми попередніх, або їх узгоджували". Погоджуюся з цією думкою, що не варто з них робити щось альтернативне Коломацьким статтям, бо практично щороку Батурин направляв у Малоросійський приказ перелік поточних злободенних питань, що хотіли узгодити з   царськими урядовцями. По-четверте, дослідник досить вдало прокоментував джерела щодо радості Івана Мазепи під час перебування його в Москві у 1700 році з приводу намірів Петра І почати війну з Швецією, бо це означало "згортання воєнної активності царя на південному напрямку, а, отже, настання довгоочікуваного спокою на кордонах Гетьманщини". По-п’яте, доволі цікаво представлені його міркування про слабкість козацьких формувань у порівнянні з регулярними арміями росіян, шведів. Військо гетьманців як "ополчення" (вислів Олексія Сокирка) справді у Північній війні виглядало досить непривабливо, архаїчно, боєздатність його була дуже низькою. По-шосте, автор, посилаючись на зарубіжні джерела, уводить в науковий обіг досить правдоподібну версію, чому "король пильнував, щоб генеральний квартирмейстер армії полковник Аксель Гілленкрок не перестарався й випадково не здобув Полтави". Карл ХІІ у такий спосіб хотів пришвидшити росіян до генерального бою. Є у книзі багато інших позитивних деталей, спостережень, вартих уваги. 

Прикрі неточності та ляпи

Щоправда, водночас є і прикрі неточності, ляпи. Так, автор пише, що до Москви у 1689 році прибуло посольство у кількості 304 особи, але насправді воно налічувало 528 чоловік. Автор сумнівається, що в уряді Петра Дорошенка молодий Іван Мазепа займав уряд "чи то генерального писаря, чи то генерального осавула". Проте в царській грамоті зазначається, що "сего ж марта месяца в 18 день писал тыПетро Дорошенко и присылал к ним в Переясловль генералного свого писаря Ивана Мазепу, утвердив присягою своею при отпуск его". Віктор Горобець пише, що "Василь Кочубей іще під час гетьманських виборів 1687 року приміряв до себе гетьманську булаву". Ця версія хибна, оскільки у джерелах нема жодної звістки про згадане, тим паче він не займав генерального уряду, а був лише реєнтом Генеральної військової канцелярії. Генеральним писарем він став у результаті Коломацької ради. Автору "достеменно відповісти важко", чому Карл ХІІ повернув в Україну. Проте 11 вересня 1708 року біля села Стариші Карл ХІІ, який зазвичай не радився з найближчим оточенням, здивував підлеглих запитанням: куди йти? У своїх спогадах генерал-квартирмейстер Аксель Гілленкрок писав, що дав пораду разом з Карлом Піпером йти в Україну, бо козаки не дадуть росіянам палити свої домівки і перейдуть на шведський бік.

Віктор Горобець подає дані 7000 загиблих шведів у Полтавському бою з 22000 наявних, не піддаючи її сумніву. Відомо з джерел, що до Бендер втекло близько 1200 чоловік каролінців, а полонено їх на Полтавщині 18 108 –19 655 осіб. Тому втрати шведів не могли перевищувати 1500-2000 воякдетальніше про ці  царські маніпуляції  з втратами : Павленко С. О. Військо Карла XII на півночі України. С. 405–412. Подаючи версію, що Карл ХІІ не хотів взяти Полтаву, автор натомість пише, що "втрати шведів під час спроб її здобуття обраховують 5-6 тисячами". Варто критично читати "Щоденник військових дій Полтавської битви", створений на основі реляцій коменданта Полтави Олексія Келіна та щоденника генерал-лейтенанта Самуїла Ренцеля, які завищували втрати противника у кілька разів. Нині опубліковані щоденники багатьох свідків облоги Полтави з нотатками про  втрати, і їхні показники у сотні разів менші!

***

Підсумовуючи, варто зазначити, що книга "Мазепа" Віктора Горобця є доброю спробою переосмислення складної та багатовимірної постаті гетьмана. Вона засвідчує серйозність намірів автора і його прагнення до збалансованого аналізу доби 1687–1709 рр. Попри критичні зауваження щодо окремих джерельних інтерпретацій, праця історика виконує важливу місію — вона робить складну історію Гетьманщини доступною та цікавою для широкого загалу. Книжка виглядає як подорож у музей: експонати давно відомі, але розставлені так, щоб справити враження на відвідувача. Автор не додає нових артефактів, проте вміє підсвітити старі й показати їх з різних боків. Це робить його працю корисною для тих, хто вперше заходить у залу, навіть якщо досвідчений дослідник бачить лише знайомі речі. Книга стане цінним внеском у бібліотеку кожного, хто цікавиться історією України, а дискусійні моменти, окреслені в рецензії, слугуватимуть стимулом для майбутніх досліджень у цьому напрямку.