Луганськ: траєкторія катастрофи. Максим Віхров

Якщо спробувати описати довоєнний Луганськ одним словом, то нічого ліпшого, ніж "застій" я не можу добрати. Важку кризу місто пережило ще у 1990-х та 2000-х, і увійшло у 2010-ті в стані напівсонної стабільності. Обласному центру поталанило уникнути долі багатьох промислових містечок, які так і не оговталися після раптової деіндустріалізації. Звичайно, тим, хто прагнув чогось більшого, у Луганську було затісно, тому у певних середовищах жартували: "Луганськ — місто можливостей. Наприклад, звідси можна поїхати". Так що найбільш непосидючі луганські ставали донецькими, харківськими, київськими. Що ж до решти, то типові життєві траєкторії запросто могли поміститися в кордонах міста. Ось тобі школа, декілька університетів на вибір, потім — яка-не-яка робота. Влітку — на море до Криму або у Карпати, або кудись поближче. Що ще треба для щастя?

Чого у Луганську справді бракувало, так це реального громадського життя. Дещо жевріло на маргінесах, але політичну монополію міцно тримала Партія регіонів. Чи не найбільшою політичною драмою передвоєнних часів були вибори міського голови 2010 року, на яких "міцного господарника" Кравченка мало не переміг комуніст Кілінкаров (подейкували, що переміг, але взяв грошима). Але сприймати це всерйоз було важко: всі розуміли, де там хвіст, а де — собака.

Так, у середині 2000-х, у часи Помаранчевої революції, "регіонали" та їхні сателіти влаштовували у Луганську й Донецьку бурхливі антимайданівські шабаші. Але вся ця істерика була цілком керованою — щойно Партія регіонів отримувала те, що хотіла, всі поверталися до звичного життя. Застосування адмінресурсу, коли на мітинги відряджали робітників підприємств і студентів, сприймалася цілком нормально. Зрештою, славетні шахтарські страйки кінця 1980-х — початку 1990-х також не були стихійними.

Коли десять років по тому, під час Революції Гідності, у місті знову почалися антимайданівські мітинги, багато хто відчував заспокійливе дежавю: мовляв, щойно потріпані "регіонали" домовляться з новою владою у Києві, все це буйство припиниться. Але тоді у регіоні вже розгортався зовсім інший сценарій, в якому місцевим босам була відведена роль корисних ідіотів, а населенню — витратного ресурсу для великої геополітичної авантюри Кремля.

Озираючись у минуле, часом дивуєшся, наскільки очевидними були ознаки підготовки до гібридного вторгнення. Так, ще у 2009 році у приміщенні обласної бібліотеки відкрився так званий "Русскій центр" — осередок фонду "Русскій мір". У 2010-му у центрі міста відкрили пам’ятник "мешканцям Луганщини, загиблим від рук карателів-націоналістів з ОУН-УПА". У 2012-му у Луганську пройшов так званий "русскій марш" — 4 листопада, з нагоди Дня народної єдності, державного свята РФ.

У вересні 2013 року радник президента РФ Глазьєв в компанії Медведчука провів у Луганську смотр місцевих проросійських сил. Декотрі з учасників тієї "конференції" згодом взяли активну участь у гібридній окупації міста. Наприклад, "вітренківця" Харітонова навесні 2014-го проголосили "народним губернатором", а депутат облради Клінчаєв, який роками виконував брудні провокації для "регіоналів", підняв біля захопленої ОДА російський триколор.

А паралельно з цим у регіоні агресивно нагніталося імпортоване з Росії "побєдобєсіє", яке щороку набувало все більш виразних мілітаризованих форм. Тенденція досягла піку саме у 2013-му. Тоді у лютому, на річницю звільнення Луганська від "німецько-фашистських загарбників", у місті пройшов імпровізований військовий парад в одностроях радянських солдатів. У квітні — масштабна і видовищна реконструкція боїв за звільнення міста: з військовою технікою, піротехнічною стріляниною і навіть авіацією. У травні — знов парад реконструкторів. У вересні до річниці звільнення області по Луганську катався танк Т-34, який сорок років простояв на постаменті. І все це відбувалося під акомпанемент риторики про "фашизм", який буцімто "піднімає голову", а отже всім треба бути напоготові, щоб за потреби "повторити подвиг дідів".

Тоді це виглядало як "шиза" місцевих регіоналів, які не здатні запропонувати Донбасу нічого, окрім експлуатації пам’яті про Другу світову війну. Почасти так воно і було. Але "антифашистська" демагогія була ще й потужним засобом для інформаційних атак проти політичних опонентів з національно-демократичного табору. Так було в часи Помаранчевої революції й опісля, так було в часи Революції Гідності. "В Україну прийшло лихо, прийшов фашизм", — заявив 21 лютого 2014 року очільник Луганської ОДА Пристюк. Дещо до Луганська тоді справді прийшло. Тільки не міфічний "український фашизм", а цілком реальний "русскій мір".

Фактично вже з початку березня місцеві боси з Партії регіонів перестали з’являтися на антимайданних збіговиськах, а замість синіх прапорів над натовпами замайоріли російські триколори. Мінявся і склад цих натовпів: поряд з місцевими маргіналами ставало все більше "туристів" з Росії. У перервах між мітингами ватаги російських молодиків вешталися незнайомим для них містом і намагалися розплачуватися у крамницях рублями. Вони вирізнялися навіть за говіркою, бо російською у Луганську говорили зовсім не так, як у Ростові, Воронежі чи Бєлгороді. Я далекий від думки, що все погане в ті дні зробили винятково "захожі москалі", але саме вони на початковому етапі були рушійною силою окупації.

Взагалі, про масштаби діяльності російських спецслужб в Україні у передвоєнні роки можна лише здогадуватися. Непросто усвідомити й масштаби та інтенсивність інформаційно-психологічного впливу на свідомість місцевих мешканців. Сьогодні термін "ІПСО" часом вживають в іронічному контексті, але мені не смішно з весни 2014-го. Пригадую, як посеред ночі мені зателефонував приятель і цілком серйозно спитав, чи не відбере "Правий сектор" його квартиру, тому що він не підтримував Майдан. На жаль, це не єдиний і далеко не найбільш жорсткий приклад, який я міг би розповісти. Скажу лише, що ситуація у Луганську напередодні окупації цілком пасує до визначення масового психозу.

Повалення законної влади і захоплення державних установ у Луганську розтягнулося на досить тривалий час. Дехто радів окупації, дехто — чинив їй опір, але припускаю, що більшість містян сприймали поточні події як химерний дурний сон, від якого ніяк не вдається прокинутися. І саме тому усвідомлення того, що сталося прийшло із катастрофічним запізненням. Навіть у квітні-травні, коли поширеним явищем стали викрадення людей і реквізиції автомобілів, дехто заспокоював себе тим, що жертви, мабуть, чимось серйозно завинили. Коли ж стало ясно, що окупанти можуть вбивати просто заради розваги, було вже пізно.

Потім Луганськ пережив страшний період анархії бандитських "бригад" і "батальйонів", які залишили по собі довгий кривавий слід. Хтозна скільки на окупованому Донбасі безіменних могил, які ніхто ніколи не шукав? Фактично у 2014 році Росія скинула на Донеччину і Луганщину брудну бомбу — тільки не ядерну, а соціальну. Гібридне вторгнення було сплановане у Москві і кероване людьми у погонах. Але їхньою опорою був криміналітет — як місцевий, так і завезений — котрому дали карт-бланш на будь-які звірства в обмін на участь у війні проти України.

Навряд чи є сенс переказувати те, що було потім — ці події загальновідомі. На момент написання цих рядків я не був у Луганську 10 років і 10 десять місяців, якщо бути точним — 3984 дні. За цей час найбільш міцними нитками, які пов’язують мене із рідним містом, лишилися спогади, а ще декілька могил на міському кладовищі. Не знаю, чи випаде мені колись нагода ще раз пройтися вулицями свого дитинства і юності. Але вірю, що "русскій мір" там не назавжди.