Корупція в часи УНР. Роман Пономаренко

Центральна Рада

Українська державність постала на ґрунті Російської імперії, де корупція, особливо після початку Першої світової війни, була системним явищем. Російські посадовці, чиновники, підприємці та генерали активно розкрадали державно майно.

Утім початок Української революції в 1917 році супроводжувався нестачею грошей. Українська Центральна Рада не мала власних джерел фінансування. Податки з України йшли у Петроград, де російський Тимчасовий уряд розподіляв їх, виділяючи дотації Центральній Раді. На них, наприклад, купували меблі, для облаштування робочих місць. Ці транші, особливо восени 1917 року, часто ставали знаряддям політичного тиску на Центральну Раду з боку росіян.

Проте головна проблема Центральної Ради — це слабкість адміністративного контролю і нездатність швидко створити ефективний державний механізм. Прямим наслідком була неможливість вирішити проблему фінансів: збір податків, розподіл і контроль державних коштів, утримання адміністрації. Тому фінансові злидні супроводжували Центральну Раду весь період її існування. Це стало головною перепоною для розквіту корупції, адже тодішня УНР не мала достатньо грошей.

Гетьманська держава

Гетьманат Скоропадського був державою зовсім іншого типу, ніж УНР Центральної Ради. Павло Скоропадський спробував створити дієву державну адміністрацію, залучивши чиновників старої імперської школи. Це відкрило численні можливості для зловживань, бо більшість цих людей вже мала той чи інший корупційний досвід. Деякі з них не вірили у незалежність України, саботували рішення уряду і брали хабарі за звичними дореволюційними схемами. До того ж, розширення державної машини збільшило кількість сфер, у яких чиновник отримував можливість контролювати ресурси.

Іншою проблемою було те, що реальна влада на місцях зазвичай належала німецькому командуванню. Тому підприємці та землевласники підкуповували іноземних офіцерів, щоб отримати дозвіл на вивіз товарів чи провести каральну акцію проти селян. Гетьман все це чудово усвідомлював. Тому, щоб упорядкувати розподіл та витрати державних коштів, він відновив діяльність Державного контролю (аналог сучасної Рахункової палати). Кожне відомство ретельно перевіряли щодо нецільового використання коштів. Унаслідок цього вдалося зменшити корупцію.

У період гетьманату в Україні державні кошти накопичувалися. У вільному обігу, окрім гривень УНР, перебували царські рублі, срібні й золоті монети Російської імперії, локальні карбованці, німецькі марки та австро-угорські крони. Україна Скоропадського була здатна надати Німеччині та Австро-Угорщині позики по 200 мільйонів карбованців кожні. Ці гроші зберігали у банках, а відсотки від них отримувала Україна. Фактично це був державний валютний запас. Як писав Павло Скоропадський: "Я зібрав більше 4 мільярдів, здебільшого в чужій валюті". Через короткий термін перебування Скоропадського при владі витратити ці кошти не встигли.

Директорія УНР: гра на курсі валют

Від Скоропадського Директорія отримала чималий фінансовий спадок. У розумних і порядних руках він міг стати вагомим інструментом у боротьбі за державність. На жаль, особливістю Директорії, на яку мало звертають увагу, було те, що навколо неї постійно крутилися пройдисвіти різного штибу. Щоб збагатитися за рахунок держави вони декларували патріотичні гасла та втиралися в довіру до Петлюри.

4 січня 1919 року Директорія видала закон про українську грошову одиницю гривню. Обіг усіх російських, німецьких, австрійських та інших грошей заборонили. Проте через нестабільність влади і нестачу готівки цей закон спровокував хаос. Цим скористалися деякі високопосадовці, почавши спекуляції на різниці валютних курсів.

Найвідомішим із них став тодішній міністр віросповідань Української Держави Олександр Лотоцький. Він добився того, щоб Державний банк продав йому майже 2 мільйони німецьких марок за заниженим курсом, а не за офіційним. Через це держава втратила 95 тисяч карбованців. Про це стало відомо, але наслідків для Лотоцького не було. В квітні 1919 року він очолив дипломатичну місію УНР у Стамбулі.

Невичерпне джерело корупції 

До 1920 року уряд Директорії майже не переймався контролем витрат за кордоном. Представники УНР в Європі одноосібно вирішували на що витрачати довірені їм державні кошти. Це відкривало можливості для корупції. Особливо на закупівлі зброї, амуніції, спорядження і ліків для армії УНР. Українські ділки від політики масово зловживали на цьому. Як зазначав Дмитро Дорошенко, українські дипломати поводилися "не як представники демократичної, трохи не соціялістичної республіки, а як якісь великі сеньйори кидали великі гроші направо і наліво".

<p>Микола Порш (1879-1944)</p>

У 1920 році Микола Порш, відомий український соціал-демократ, у той час посол УНР у Берліні, за 500 000 марок придбав партію білизни для армії. По документах вона проходила як якісна, а по факту виявилася шматтям. Німецька влада наклала на неї арешт і почала розслідування. Реальна вартість цього товару виявилася лише 80 000 марок.

Тоді ж стали відомі інші подробиці діяльності Порша. Зокрема, зникнення майже мільйона марок, виділених на розвиток української преси. Чи купівля для його коханки нерухомості в Чехословаччині за 600 000 крон. Це тоді, коли армія УНР гостро потребувала ліків і спорядження. 26 серпня 1920 року Порш подав у відставку. Влада УНР намагалася добитися від нього відшкодування, але марно. 

Іншим відомим корупціонером став Олександр Севрюк, який 9 лютого 1918 року від УНР підписав Берестейський мир, а в 1919 році був делегатом на Паризький мирній конференції. Згодом він став послом в Італії, де мав забезпечити нормальні умови існування для українських військовополонених із армій Австро-Угорщини і Росії, які там утримувалися. Далі він мав добитися визволення цих людей і організувати їм повернення до дому.

Для цього Севрюку виділили чималі кошти, які він витрачав у французьких та італійських казино і кабаре. Реальних результатів від його діяльності не було, до таборів інтернованих він так і не доїхав. Знову спалахнув скандал, про який писала італійська преса. Проте наслідків для Севрюка не було, враховуючи, що він був протеже Петлюри.

Українська корупція в ті роки проявлялася і в не типових випадках. У лютому 1919 року Володимир Винниченко вийшов зі складу Директорії через розбіжності у поглядах з Симоном Петлюрою. При цьому він отримав 20 000 000 гривень відступних. На ці гроші купив нерухомість у Франції та займався літературною діяльністю.

Фінансова агентура Григорія Супруна

Фігурантом найгучнішого корупційного скандалу того часу став інший протеже Петлюри — Григорій Супрун, колишній керівник кредитової канцелярії Міністерства фінансів УНР. Його призначили керувати спеціальною "фінансовою агентурою" в Берліні. Вона мала контролювати українські гроші, розмішені гетьманським режимом, у німецьких банках. На них планували закуповувати військове майно, ліки, фінансувати українські посольства та повернення біженців.

Через це Супрун і його оточення здобули безконтрольну владу над чималими коштами. Вони штучно завищували ціни в договорах та фіктивно закупляли військове майно. Сумнівні фінансові махінації Супруна привернули увагу німецької поліції, яка висунула претензію уряду Петлюри. Останній у грудні 1919 року надіслав у Берлін ревізійну комісію. Супрун відмовився мати з нею справу, пославшись на те, що невпевнений у її повноваженнях.

У січні 1920 року Супрун припинив фінансування українських дипломатичних представництв, скориставшись неправомірним наказом члена Директорії Андрія Макаренка. Останній виїхав в Європу з дипломатичною місією, і вимагав у Супруна гроші на власні витрати. Супрун відмовив, через що Макаренко й заборонив фінансувати дипломатів УНР. Це в момент шаленої дипломатичної активності у Європі.

Другу ревізійну комісію вже очолював прем’єр-міністр і одночасно міністр фінансів Борис Мартос. Супрун знову відмовився взаємодіяти. Мартосу довелося навіть надавати йому докази, що він дійсно є міністром, але марно. Жодних звітів Супрун не надав, фінансування посольств теж не відновив. 29 березня 1920 року Мартос звільнив Супруна з посади "за невиконання наказів і зловживання виданими йому уповноваженнями". Супрун відмовився визнавати цей наказ і передавати справи й документи.

Українська влада не придумала нічого кращого, ніж подати в німецький суд позов на свою ж фінансову агентуру. У відповідь Супрун розпочав пропаганду в німецькій пресі проти українського уряду, фінансуючи це за рахунок українських грошей. Уряду Директорії в суді довелося принизливо доводити, що він дійсно є урядом України. Суд закінчився нічим.

Новий український прем’єр Ісаак Мазепа домовився зі Супруном про мирову угоду. Ревізорів допустили до фінансової документації, але виявилося, що частина її знищена чи зникла. Попри очевидність крадіжки в особливо крупних розмірах, скандал "зам’яли", щоб не псувати імідж УНР. Не понісши покарання, Супрун залишився жити в Німеччині, де відкрив видавництво української книги.

Українські гроші в Австрії

Схожа доля спіткала й понад 150 мільйонів крон, що належали УНР і зберігалися в банках колишньої Австро-Угорщини. Український посол у Відні В’ячеслав Липинський згадував, як до нього чи не щодня приходили українські ділки, вимагаючи грошей на фінансування різних проєктів чи закупівель. Хто є хто, і чи дійсно гроші потрібні на серйозний проєкт, у тих умовах було важко зрозуміти. Як писав Липинський, "це були часи такої вакханалії і такого штурмування цих грошей, про які може мати поняття тільки той, хто їх бачив".

Урешті-решт Липинський звільнився, щоб не мати з цим справи. Проте Директорія подала заяву в австрійську поліцію на першого секретаря посольства Михайла Беленького, звинувативши його у  фінансових махінаціях. 7 квітня 1920 року Біленький застрелився. Липинський писав, що він "пав жертвою нашої національної трагедії — еміграційної анархії, розладу й цькування політичних противників".

***

Симону Петлюрі приписують слова: "Ким будувати державу, якщо довкола одні негідники й пройдисвіти?" Проте особисто Петлюра був нерозбірливим у зв’язках, наближаючи до себе людей відверто сумнівних моральних якостей. На кшталт Григорія Супруна чи отамана Омеляна Волоха, який у січні 1920 року перейшов на бік більшовиків, прихопивши з собою скарбницю УНР.

Хоча корупція й не була основною причиною української поразки, вона стала чинником демонстрації загальної слабкості держави та влади, яка завдала удару по міжнародному іміджу УНР.