Коли живі заздрять мертвим. Галина Пагутяк

Коли я писала "Книгу про Залокоть", то скористалася даними, які зібрав колишній зв’язковий УПА Василь Хомин. Імена частини депортованих, знищених комуністичним режимом, зафіксовані на меморіалі в центрі села, інші були записані в його паперах. На сайті Яд Вашем я знайшла дані про 40 залокотських євреїв з іменами, датами народження та смерті, місцем смерті і також помістила їх у книзі. Бо наші книги про села, здебільшого, присвячені подіям, не надто віддаленим у часі, добі соціалізму. І там немає відомостей ні про поляків, ні про євреїв, ні про німців чи чехів, так ніби їх не існувало.

Для прикладу, містечко Журавно біля Жидачева на Львівщині. Це місто пов’язують зазвичай із письменником Миколаєм Реєм1505 - 1569 і Журавненською битвою1676 рік і на цьому все.

… Влітку 1941 року гітлерівська армія увійшла до Журавно і, зафіксувавши документально звірства сталінської зачистки, щоб не відповідати за чужі злочини, взялася за євреїв. Створено Єврейську РадуЮденрат, єврейську поліцію. Їхнім завданням було зареєструвати і позначити всіх євреїв — ті мусили носити на руках білі пов’язки з синьою зіркою Давида. Через місяць євреям поставили вимогу — сплатити 100 тисяч злотих контрибуції. Вони сплатили. Їм заборонено було купувати їжу на ринку й покидати місто. Тепер вони просили сусідів українців та поляків ходити для них на закупи. Єврейські школи закрили. Синагогу також.

Жоден геноцид не починається з масакри, бо тоді жертви стануть оборонятися чи втікати. Гайки закручують поступово. Перш ніж убити, жертву слід розчавити морально і фізично. Законослухняні громадяни, яких оминула зачистка у червні 1941 року, довіряли Юденрату: все таки, це свої, одновірці. Та й куди втікати. А вбивати робітників безглуздо — комусь же треба працювати.

Юденрат створив бюро працевлаштування, здебільшого, на громадські роботи по укріпленню берегів Дністра та Свічі. Ті, хто отримував роботу, тішилися, бо це був шанс вижити. Але їх просто вбили пізніше. Взимку почали відбирати теплі речі на користь німецької армії, приблизно 150 євреїв померло від холоду і голоду. Станом на 10 червня 1942 року в Журавно залишилося 1150 євреїв, з них працювати могли тільки 403. На важких роботах — будівництві доріг та кар’єрах. Потім євреїв почали вивозити у Стрий, Ходорів, Белжець, де їх знищували. Тих євреїв, які залишалися у Журавнівському гетто, вбили у 1943 році. 

Після такого короткого викладу подій Голокосту опубліковані списки журавнівських євреїв, де вказано конкретне місце їх загибелі. Там сотні імен. Мертві заговорили. Бо коли кажуть, що на Добромильській Саліні енкаведисти закатували більше трьох тисяч людей, а списків так і немає, то можна піддати сумніву ці дані. І навіть українські історики сумніваються, хоч могли би взяти на себе дослідження факту масової загибелі. А археологи  і криміналісти нарешті  зробити ексгумацію останків. 

Ще недавно дослідникам Голодомору 1932—33 років погрожували з високих кабінетів української влади, заважали оприлюднювати статистику і будь-яку інформацію.

Про локальні прояви геноциду окрема розмова.

Актом геноциду було вбивство у 1945 році в селі Павликома біля Сянока Армією Крайовою щонайменше 365 мешканців. Живими залишали тільки хлопчиків до 3 років і дівчаток до 5. Все це діялося з дозволу вищого керівництва соціалістичної Польщі. Однак ніхто з істориків не хоче стати самогубцем і підняти цю тему, бо "поляки приймають наших біженців". А до повномасштабного вторгнення хто про це писав? Так, там є меморіал, але на ньому не написано хто розстріляв і спалив живцем мирних жителів. І що це акт геноциду, до якого підштовхнула операція "Вісла", котру теж слід визнати геноцидом як поляків, так і українців.

Є ще один аспект проблеми геноциду — покарання. Ніхто з організаторів не був покараний, тому їхні нащадки чинили і будуть чинити спротив правді. Сподіватися на міжнародне правосуддя і чекати рішення десятиліттями — наївно. У 1994 році після геноциду в Руанді за справу взялися національні суди і зробили все можливе, щоб покарати злочинців. Бо розуміли, що бюрократам із ООН не до вбогої африканської країни. Зрештою судитимуть верхівку, а не рядових злочинців.

Родичів жертв геноциду українців під час теперішньої війни з Росією може втішити лише справедливе покарання організаторів та виконавців, швидкий суд, а не просто звернення до міжнародних інституцій. Ми ще не знаємо імен всіх жертв геноциду в окупованому Маріуполі, але мусимо встановити після деокупації. Бо не мине й кілька років й знайдеться хтось з істориків, який заперечуватиме геноцид.

Геноцид — це коли приходять, аби вбити всіх. Геноцид – це коли живі заздрять мертвим.