Карти, гроші і два позови. Історія одного магнатського конфлікту

Тишкевичі і Острозькі

<p>Януш Острозький, князь на Острогу</p>

Родина Острозьких міцно вкоренилася в свідомості пересічного українця як правдиві руські, тобто українскі, князі. Ця "добра пам’ять" є більшою мірою заслугою Костянтина Івановича за його участь у битві під Оршею та його сина Костянтина-Василя за заснування Острозької академії. Проте наступник Василя трохи "підмочив" родинну репутацію. Названий Іоанном (можливо, на честь прадіда) він уже в дорослому віці перейшов у католицизм і змінив ім’я на Януш. Воював із козаками, придушував козацькі повстання, що, до речі, робив разом із батьком.

Родина Тишкевичів поступалася Острозьким у родовитості та багатстві, але теж були знаними і шанованими. Тишкевичі мали титул графів, володіли значними маєтностями в Україні та у Великому Князівстві Литовському. Федір (Фредерик) Тишкевич займав уряд берестейського воєводи. Був активним прихильником Лжедмитрія ІІ і учасником походу на Москву.

Кінець XVI — початок XVII століття став для родини Острозьких піком могутності. Януш Острозький разом із батьком розбили повсталих козаків Косинського, король призначив Януша Краківським каштеляном. Посада Волинського воєводи фактично стала сімейною, спочатку її обіймав Януш, потім його брат Олександр, батько ж їх був воєводою Київським. Здавалося, вся Волинь і Київщина — це територія беззаперечних інтересів Острозьких і саме час конвертувати свою впливовість у фінансовий вимір. Януш Острозький пішов за звичним для того часу шляхом, якщо тобі мало земель — спробуй відкраяти трохи в сусіда. На початку 1600-х він наказав своїм людям, що жили у Пиківській і Глинській волостяхсучасна північ Вінницької області вчинити "ґвалтовний наїзд"напад на маєтки Федора Тишкевича — Юрівку, Вовчинець, Махнівку. Більше того, Острозький заснував на землях Тишкевича нові поселення Новий Пиків і дві слободи біля нього. Ці події стали прологом до тривалого конфлікту.

Два позови в воротах

6 квітня 1611 року три вершники їхали шляхом із Махнівки до Пикова, були це шляхтичі Ян Забельський та Павло Малиновський, а третій найголовніший із них — возний Київського воєводства Іван Лозка. Він мав виконати важливу місію — вручити слугам Пана Краківського (а саме так називали Януша Острозького, який був на той момент краківським каштеляном) два судові позови від Федора Тишкевича Логойського. В першому позові йшлося про "gwatownoie y bez prawnoie otniatyie y posiahnenie hruntow pereszedzy hranycn starowecznuh czerez Szlach Tatarski", тобто про те, що Острозький насильно і безправно зайняв землі які належали Тишкевичам. Важливо згадати про "старовічні"себто дуже давні кордони, які проходили через Татарський Шлях, більш відомий як Чорний Шлях. Другий позов стосувався збитків, які Пан Фредерик, чи то пак, Федір Тишкевич зазнав через напади слуг Януша Острозького. Обидва ці позови возний устромив у ворота Пиківського замку та повідомив про ці позови слуг Острозького. Малиновський і Забельський мали засвідчити вручення позовів і за потреби підтвердити потім цей факт під присягою.

Проте на цьому робота возного не закінчилася. За місяць, а саме 5 травня 1611 року, він прибув до королівського замку в Житомирі, де було записано до актових гродських книг інформацію про вручення цих позовів. Саме так тоді надавали юридичної сили документу — вписуючи його в актову книгу. Тож Януш Острозький тепер ніяк не міг уникнути відповідальності, йому чи його представникам необхідно було з’явитися в суді. Час коли відповідач мусив з’явитися в суді також був вказаний в позові: "постати перед судом для судового розгляду в Київському земському суді на київських земських сесіях, які припадають на свято Святої Трійці за римським календарем у нинішньому тисяча шістсот одинадцятому році в Києві, і наступного дня після того свята розпочнуться судові засідання".  Згідно з сучасним календарем, мова йшла про 30 травня. Тобто від моменту вручення позову до судового засідання минало менше 2 місяців, непогана швидкість розгляду справ як на XVII століття.

Суд — це лише початок

Перше судове засідання стало тільки прелюдією до наступних суперечок, розгляд яких тягнувся довгих два роки. Невідомо, чи з’явився на судовий процес Януш Острозький, чи якісь його представники, проте князь точно не міг залишити позов без уваги. Острозький не погодився з обвинуваченням, оголосив протест, почалося слідство — тодішньою юридичною мовою "scrutinium", тобто ретельний обшук чи перевірка вказаних у позовах фактів, що відбувався у Вінницькому гродському суді. Не маючи можливості вирішити суперечку в воєводських судах, ця справа дійшла до Коронного Трибуналу в Любліні.

Проте в тогочасній практиці було прийнято домовлятися і вирішувати справи так, аби задовольнити всі сторони. Тож у 1613 році на спеціальних судових засіданнях Брацлавського воєводства сторони дійшли до укладання мирової угоди, яка мала покласти край ворожнечі. Але домовитися вирішити суперечку мирно було замало, потрібно було ще повернути справедливість на ці землі. Тому кожна сторона визначила своїх представників, так званих "панів-приятелів", які мали виїхати на місце конфлікту й розсудити де чия земля. З боку Януша Острозького це були Базалійський староста Щесний Горевський і Краснопільський староста Войцех Доманевський, а з боку Федора Тишкевича пани Єржи (Юрій) Завірський та Ян Скницький. А головним "суперарбітром" призначили київського хорунжого Габріеля Госцького, він повинен був мати останнє слово, якщо б згадані "пани-приятелі" не змогли б дійти згоди. З свого боку і Острозький, і Тишкевич зобов’язалися дотримуватися рішень, які приймуть їх представники та не порушувати означених кордонів.

Насипання меж

Хоча у позовах пана Федора Тишкевича було згадано про давній кордон, що проходить по Чорному Шляху, та все ж очевидно, що це був кордон досить умовний, оскільки "пани-приятелі" вирішили, що для розмежування територій слід насипати великі конусоподібні насипи, які називали "копцями". Зробили  межування у 1614 і 1617 роках, такий тривалий період пояснюється складністю завдання, коли потрібно було ретельно вивчити всі претензії обох сторін конфлікту й усі докази. Аби уникнути помилок в майбутньому, насипали межові копці один навпроти одного з Махнівського чи Бердичівського боку, а навпроти з Пиківського і Глинського. Відстань між копцями була невелика, так щоб з вершини одного можна було побачити два сусідні. Всього було насипано 52 таких копці на кожному боці кордону, тобто 104 штуки. Інформація про розташування кожного з них була записана в акті межування, проте локалізувати більшість із них сьогодні практично неможливо, оскільки топоніми, які були відомі в 1617-му році, давно забуті.

Проте умовно цей кордон все ж можна відновити. "Панове-приятелі" почали межування від уже раніше насипаних копців Мізяківського і Прилуцького та Гулевицького і Черепашинецького. Мова тут, скоріш за все, йде про сучасні села Вінницької області: Мізяків і Стара Прилука, а також Черепашинці і Гулівці. Тож орієнтовно можна локалізувати початок цієї межі в районі сучасного міста Калинівки. Звідти кордон рухався на північ до сучасного села Радівка, а потім до села Немиринці. Минаючи Немиринці кордон повертав на північний захід і проходив повз згадану в акті межування "Могилу Острицю", за якою повертав до сіл Вовчинець і Юрівка, які залишалися на боці кордону, що належав Федору Тишкевичу. Останню частину прикордонних копців локалізувати надзвичайно важко, адже в акті межування згадуються діброва "Сторожовий ріг", верхів’я болота "Гнилий П’ят" і якась "Царська криниця". З цих топонімів приблизно можна ідентифікувати тільки болото Гнилий П’ят, адже зараз у цих місцях протікає річка Гнилоп’ять. Проте де саме було верхів’я цього болота, або де знаходилися згадані діброва і криниця не зрозуміло. 

Що робити із заснованими селами?

Проте межування кордону було тільки частиною суперечки. Острозький пограбував і спалив кілька сіл та заснував на землях, що належали Тишкевичу, декілька своїх слобід. Ось тут і проявилася компромісність угоди, адже не згадано про відшкодування, яке Януш Острозький мав сплатити. Він лише повинен був в 6-тижневий термін від дати межування знести новозаселені слободи і забрати своїх людей, а посіяне збіжжя відтепер мало належати Федору Тишкевичу, як власнику цих земель. Ось як про це сказано в межовому акті: "Z miasteczkem nowym Pikowcem nazwanym y dwiema słobodkami Woynina Wolice y Markowo znioszy poddanych y budowanie ich naydaley do sześciu niedziel od daty listu granicznego y zasiewki ich zabrac wtym roku do Pokrowy Ruskiego Święta tak ozime iako y iaryne J[ego]m[os]ć Panu Tyszkiewiczowi iako iego własnosc y oyczyzne od dziedziczną przez nas woznych y szlachtę zaraz do używania y spokoynego trzymania przyznawszy"

Професор Микола Крикун в своїй праці "Кордони воєводств Правобережної України у XVI-XVII ст" вказує, що люди Острозького знесли село Кустівці і на його місці заснували Новий Пиків, або за тодішньою назвою Пиковець. Якщо поглянути на наведений вище фрагмент акту межування, то поруч із Пиківцем згадуються два інші населені пункти "Войнина Волиця" та "Марково". Ці населені пункти можна спробувати локалізувати поруч із сучасним селом Пиковець нині належить до Козятинської громади, а колись відносилося до Махнівського ключа. Зовсім поруч із Пиковцем є два села Марківці і Перемогаяке до XX ст. називалося Вуйна. Ці назви цілком корелюють із вказаними в акті межування. До того ж, існує усний переказ про те, що село Пиковець засноване вихідцями з містечка Пикова, що витікали від гніту католиків і вирішили оселитися на вільних землях. Реальність була дещо іншою, хоча цей усний переказ додатково підтверджує гіпотезу про те, що саме Пиківець і навколишні села мав "звільнити" Острозький за мировою угодою з Тишкевичем. Залишається відкритим питання чи дійсно переселенці повернулися в Пиків, адже тепер населені пункти Пиківець, Марківці і Вуйна існують. Тож можливо, Тишкевич одразу заселив їх своїми підданими, або місцеві слобожани вирішили не повертатися в Пиків і залишитися на землях під владою Тишкевича.

Дуалізм родинних історій Острозьких і Тишкевичів

<p>Януш Тишкевич</p>

Важко не помітити цікаві паралелі в родинних історіях Тишкевичів і Острозьких. Федір (Фредерик) Тишкевич — граф, магнат і берестейський воєвода, православний, що згодом перейшов в унію. Василь-Костянтин Острозький — князь, магнат і київський воєвода, православний, що спочатку підтримав унію, проте потім відмовився від цієї підтримки. Василь Острозький мав сина Януша, який у дорослому віці став католиком, воював із козаками, був волинським воєводою і краківським каштеляном.

Федір Тишкевич мав сина Януша, який у дорослому віці став католиком. Януш Тишкевич був київським воєводою, воював із козаками, проте не дуже вдало, під час Хмельниччини його замок у Махнівці був спалений козаками Івана Гирі, а сам Януш утік у Бердичів, звідки писав слізні листи Яремі Вишневецькому з проханням поспішити під Бердичів.

Януш Острозький був останнім представником свого роду, помер бездітним, заснувавши Острозьку ординацію, аби його маєтки не розпорошилися. Януш Тишкевич помер бездітним, і його маєтки розділили між собою інші родичі. Частину цих маєтків родина втратила, а частина, зокрема, Білопілля було у власності родини Тишкевичів аж до кінця XIX століття.

Дві родини з такими схожими і водночас різними історіями. Їхній майновий конфлікт відгукується і тепер із сторінок актових книг, що дійшли до нас. А сприйняття цих родин сучасними українцями дуже різне. Острозькі відомі широкому загалу, вважаються мало не еталонними ранньомодерними українцями, захистниками православ’я. Тишкевичі ж практично забуті, пам’ятають про них хіба історики та краєзнавці. Родину Тишкевичів вважають якимись чужими "литовцями" чи "білорусами", які мало пов’язані з українською історією. Але родині Тишкевичів випало ще раз прислужитися Україні вже у XX столітті. В лютому 1919 року уряд УНР призначив графа Михайла Станіславовича Тишкевича, голову Союзу українців-католиків, головою дипломатичного представництва у Ватикані.