Історична некромахія: як в Росії воюють із пам’яттю про померлих

Російська влада веде "війну за історію" не лише проти України, що давно стало самоочевидним, але й проти власного населення. В останні місяці увага більшості спостерігачів була прикута до "єдиного підручника" з історії в школах та "Основ російської державності" у вишах, але й на інших ділянках вирували не менш жорсткі бої. Зокрема — в площині монументальної пропаганди.

Одна сторона цього процесу добре відома — пам’ятники відкриваються публічно, а подекуди — помпезно (наприклад, київському князю Володимиру Великому біля Кремля). Найяскравішою ілюстрацією процесів, що тривають у Росії, є встановлення монументів Іосіфу Сталіну. За підрахунками видання "Можем объяснить", зараз їх щонайменше 110, причому лише 10 збереглися з радянських часів, 5 встановили в 90-ті роки, а 95 – з’явилася за доби президентства Владіміра Путіна (зокрема, скульптурна група "Великої трійки" в Криму).  

Однак протилежна сторона — демонтаж пам’ятників жертвам радянського режиму — перебуває немовби в тіні. Але повномасштабне вторгнення Росії в Україну призвело і до початку широкої кампанії зі знищення "неугодних" знаків.

Пам’ятники "своїм"

Першими під удар потрапили таблички проєкту "Остання адреса" — маленькі меморіальні дошки на будинках репресованих громадян. Як розповіла в інтерв’ю Радіо Свобода співробітниця однойменного фонду Оксана Матієвська, до 2023 року випадки пошкодження табличок були поодинокі — і вандалізм мешканців чи безвідповідальність комунальників були приблизно однаковими за частотою причинами. Однак в останній рік почалася цілеспрямована кампанія проти "останньої адреси": зі 700 встановлених лише у Москві табличок зникли вже кількадесят, подібне відбувається і в інших містах. Так, в Петербурзі ще 2020 року з одного будинку зникло відразу 16 табличок, а 2023-го з іншого — 34.

Матієвська упевнена, що "це маркер того, що відбувається у суспільстві. Тріумфуюче невігластво, небажання вивчати історію, ракурс на історію з певної точки зору, ресентимент, нарешті, який зводять у культ. Ну, і взагалі, таке ставлення, коли вандалізм не засуджується". На її думку, якщо великі пам’ятники руйнують за спеціальними розпорядженнями влади, то знищення табличок — переважно приватна ініціатива, "просто бажання догодити начальнику, відчуваючи настрої, які зараз домінують".

Пам’ятники "чужим"

Але якщо "Остання адреса" — суто російська справа, то знесення решти меморіалів жертвам сталінізму стосується інших європейських країн. 

Ще в травні 2020 року в Твері з колишньої будівлі НКВС зникли дві меморіальні дошки, поставлені на згадку про розстріляних у цій будівлі польських військовополонених і радянських громадян. У 2022 році в листопаді-грудні пошкоджені одразу три пам’ятники репресованим полякам: в Томську і в селах Бєлосток і Полозово Томської області.

Однак за один лише 2023 рік кількість зруйнованих або вандалізованих меморіалів сягнула 15. Серед них два були присвячені українським жертвам Великого терору. Списки подають "Новая газета", ВВС та "Настоящее время":

— пам’ятник фінським воїнам в Приморську Ленінградської областісічень;

— табличка на пам'ятному хресті репресованим українцям на Левашовському кладовищі Петербурга — напис "Вічна пам'ять українцям безвинно вбитим" обрізали так, що залишилися тільки "Вічна пам'ять українцям"лютий;

— меморіал польським і литовськими спецпоселенцям в Галяшорі Пермського краюквітень;

— пам’ятник примиренню з Італією у воронезькій Россошіквітень;

— хрест в пам’ять поляків-каторжан в бурятському селищі Рєчка Мишихатравень;

— польський і литовський пам’ятний хрест жертвам репресій в селі Півоваріха Іркутської областітревень; 

— пам’ятники засланим полякам в Озерному та в Костоусово Свердловській областічервень;

— пам’ятник репресованим полякам на Левашовському кладовищілипень;

— пам'ятна дошка полякам та литовцям у фортеці Орєшек Ленінградської областілипень;

— хрест на згадку про польських в'язнів ГУЛАГу в селищі Рудник під Воркутоюлипень;

— пам’ятник загиблим італійським солдатам в Алєксєєвському окрузі Бєлгородщинисерпень;

— табличка на честь архімандрита Української греко-католицької церкви Климентія Шептицького, міністра закордонних справ Литви Мечисловаса Рейніса та головнокомандувача естонської армії Йохана Лайдонера на кладовищі Владіміравересень;

— пам'ятник польським засланцям в Якутськувересень;

— пам'ятник фінським солдатам в Приозерську Ленінградської області.

"Після 24 лютого ми спостерігаємо зміну ставлення до пам'яті, насамперед, про радянський державний терор, а й взагалі до російського, дореволюційного державного насильства", — коментує ВВС дослідниця з "Меморіалу" Олександра Поліванова. "Ці пам'ятники нагадують про злочин держави щодо власних або чужих громадян, вони десакралізують державу і взагалі кажуть, що вона може бути злочинною". 

Висновки

Питання навіть не в тому, чому російська влада почала свою війну із пам’яттю про жертв репресій, а в тому, чому затіяла її так пізно. Подібно до коливань маятника, кожен акт зовнішньої агресії в новітній історії Росії супроводжувався "закручуванням гайок" всередині країни. І "під роздачу" потрапляла не лише сучасність з ідеями на кшталт вільних виборів чи прав геїв, але й минуле.

Спроба анексії Криму та окупація Донбасу 2014 року покликала до життя перші закони про історичну пам’ять — про заборону реабілітації нацизму. До цього російська влада та інтелігенція вихвалялася відсутністю в країні меморіальних законів, відверто глузуючи з України, але дуже швидко "наздогнали і перегнали". Попри камлання західних лівих, в Україні не посадили жодного історика за "неповагу" до ОУН та УПА, у той час як в Росії за "реабілітацію" щороку судять більш ніж сотні людей.

Повномасштабне вторгнення 2022 року цілковито унеможливило вільні дискусії в Росії як на сучасні, так і на історичні теми. Був остаточно взятий курс на "єдино правильне" викладання минулого — від класів шкілєдиний підручник з історії, "парти героїв" до аудиторій вишівуніфікація програм з історії, впровадження "Основ російської державності". А "єдино правильна" версія в теперішній Росії не лише передбачає наявність пануючого наративу, але й фактичну заборону альтернативних, як це було в СРСР. Тепер цей процес торкнувся і монументальної пропаганди. 

Інакше кажучи, віднині в Росії пам’ятники можна ставити лише начальству — без різниці, імперському чи радянському. А пам’ять про жертв держави мусить бути максимально притлумлена. З одного боку, можна переслідувати за "дискредитацію" тих росіян, які наважаться принести квіти до "неправильних" меморіалів, але з іншого — простіше повністю прибрати "зайві" монументи. 

Теперішній Кремль занадто сильно ототожнює себе із Кремлем радянського періоду, щоб дозволити тицяти себе носом у злочини комуністичного режиму. Тож і архіви з матеріалами про репресії, і пам’ятники жертвам де-факто опинилися поза законом. Примітно, що Росія не одинока у своїй поведінці. Сучасна Туреччина — явно не Османська імперія, але Анкара так само гарячково заперечує злочини проти людства, скоєні колись Стамбулом.

До речі, боротьба із "народними місцями пам’яті" Нємцову і Пріґожину цілком вписуються у цей дискурс. Неважливо, кого вшановують люди — "ліберала" чи "турбопатріота". Або пам’ятник встановлює начальство, або не встановлює ніхто.

Таким чином, події 2023 року є лише квіточками. На сьогодні в Росії нараховується не менше 2 тисяч меморіальних дощок та пам’ятників жертвам репресії. Не випадає сумніватися, що російська влада не зупиниться, доки не знищить їх усі. А на звільнене місце поставить ще кілька статуй тиранів — царів чи комуністів. 

І боротьба з українськими пам’ятниками (передовсім, жертвам Голодомору) на тимчасово окупованих територіях України — "передовий фронт" кремлівської некромахії.