Якою має бути література у школах? 15 тез Богдана Тихолоза
13:33, 30 серпня 2022
На початку літа Міністерство освіти оголосило про намір змінити шкільні програми з історії та літератури на тлі війни з Росією. З курсу “Зарубіжна література” обіцяли вилучити твори російських та білоруських письменників. Справді, цьогоріч у школах не вивчатимуть тексти Толстого, Достоєвського, Пушкіна, Крилова, Чехова, Лермонтова, Тургенєва, Буніна, Некрасова, Блока, Грибоєдова та інших радянських і російських авторів, які супроводжували українських школярів від 5 до 11 класу.
Втім на початку серпня стало відомо, що твори кількох письменників, “чия творчість та біографія тісно пов’язані з Україною” таки залишать. Зокрема, “Собаче серце” українофоба Михайла Булгакова та “Дванадцять стільців” радянських авторів Іллі Ільфа та Євгена Петрова, уродженців Одеси (ці тексти залишили у списку літератури на вибір).
Це породило здорову і давно назрілу дискусію: а якою має бути програма літератури в українських школах? Чи варто об’єднати курс національної та світової літератури в один, як це практикують в інших країнах? Чи є місце російській спадщині в шкільних програмах сьогодні? Якими мають бути підходи до викладання, щоб діти полюбили читати, що, власне, і є головним завдання цього предмету у школі?
Продовжуємо серію матеріалів про деколонізацію шкільної програми колонкою Богдана Тихолоза, філолога, літературознавця, директора Дому Франка у Львові.
Богдан Тихолоз
кандидат філологічних наук, літературознавець, директор Дому Франка у Львові
1. Література в школі – один із небагатьох предметів (уроків), на яких є змога поговорити про найважливіше. Про що? Про життя. Про людей. Про цінності. Про себе самих, свої мрії, страхи, надії і прагнення. Не тільки про науку і бали. Бо це не найголовніше. Тому література в школі конче необхідна. Без неї ніяк. Крапка. Інакше людиною школяра не виховаєш. Хіба гвинтиком якогось механізму.
2. Література як шкільний предмет – крім усього, ще й інструмент формування ідентичності. Не тільки національної, а й соціальної, ґендерної, культурної, локальної… І нема на те ради, як казав Людкевич (про прихід радянських “визволителів” до Галичини).
3. Шкільний канон світового і національного письменства (і канон авторів, і канон текстів) – не тільки матриця літературних та, ширше, загальнокультурних знань (що потім трансформуються у фонові), а й фундамент уявлення про те, хто ми є як культурна спільнота, звідки взялися, чого варті і куди прямуємо. Простіше: якщо ми не вчитимемо літератури в школі, то не знатимемо відповідей на всі ці питання. Варварами будемо, коротше. А це трохи не комільфо. Ми ж не москалі! :)
4. "Світова література" – радше абстрактне поняття, ніж реальність. Це така собі уявна “збірна світу” з літератури, у якій “в основному складі” – загальновизнані мегазірки від Гомера й Вергілія до Шекспіра і Пруста, а “на лаві запасних” – міріади інших представників національних літературних канонів, які ніби чекають своєї черги – вийти на поле, якщо раптом колись випаде такий шанс. Та насправді склад команди залежить від тренера і від його планів на гру (читай: від критиків, літературознавців, освітніх менеджерів і наукових парадигм). Тому сприймати “світову літературу” як щось раз і назавжди визначене й конкретне – наївно. Це радше ринкова площа і поле конкурентної боротьби, ніж іконостас чи пантеон класиків.
5. Світова література в школі – це передусім загальнокультурний контекст національного письменства, а не якась відрубна самоцінна дисципліна. Тому думки про інтеграцію української й зарубіжної літератури небезпідставні і небезсенсовні. Справа лише в тому, як це робити. Якщо з розумом, смаком і тактом, може бути феєрично цікаво й прекрасно. Якщо невміло й незграбно – вийде пшик. Увага: не йдеться про розчинення української літератури (цілком конкретної) в океані ефемерної світової! Бо:
6. Українська література (й культура загалом) – органічна частина світової (без лапок). І світова в усій її цілісності і багатоманітті без української немислима.
7. Програма з літератури – не те саме, що література. Програма завжди вибіркова і тенденційна, оскільки слугує певній меті – навчальній, виховній, ідеологічній. Це її нормальна функція.
8. Програма зі світової літератури для української школи – не те саме, що для будь-якої іншої (польської, німецької, американської, японської чи якоїсь іще). Бо українська школа обслуговує інтереси і творить майбутнє українського суспільства – в його конкретно-історичній ситуації. А відтак:
9. Програма зі світової літератури для української школи аж ніяк не зобов’язана охоплювати всесвітнє письменство в усій повноті його національних традицій. Українська програма – це український погляд на світ. І цілком природно, що зараз є закономірне прагнення очистити навчальні програми загалом і український освітній та культурний простір від будь-яких проявів “русского міра”. Це природна реакція національного імунітету на чужорідні агресивні хвороботворні і навіть убивчі збудники. Відторгнення “толстоєвських” має націозахисний характер і є не проявом “культурного вандалізму”, а конечною умовою самозбереження, виживання і Перемоги. Чому? Бо:
10. Упродовж багатьох десятиліть радянської окупації (а СРСР був реінкарнацією Російської імперії, як і сучасна РФ) російська література позиціонувалася як серцевинна (читай найцінніша) частина світового літературного канону. Пушкін, Толстой, Достоєвський, Чехов та іже з ними у цій системі координат і були “общемировой классикой”, створеною переважно родовитими аристократами та харизматичними бородатими “різночинцями”.
Натомість українській літературі (як і будь-яким іншим національним традиціям) відводилася вельми скромна роль “молодшої сестри”, “сестри-жалібниці”, “сестри-служебниці”. Заки всілякі “толстоєвські” вирішували “прокляті питання” світового масштабу, їхні молодші “малоросійські братушки” (звісно, під благотворним впливом і пильним наглядом старших!) мусили жалібно плакатися над злою долею нещасного селянина і бідолашної покритки, але не лаяти винного в їхніх лихах “москаля” (це табу!), а терпляче чекати, поки зійде на північному сході червона зірка, а мудрий Лєнін покаже своєю непропорційно довгою рукою, в якому напрямку рухатися – услід за “старшим братом”, ясна річ. “Мрак і жуть”, коротше. До речі, як і вся російська література. Звідси й стереотипи, живучі і досі.
11. Тому сучасна шкільна візія світової літератури мусить передусім радикально звільнитися від совкових шаблонів та “москвоцентричних” ілюзій. Мистецтво слова настільки багате й розмаїте, що нікому нічого страшного не станеться, якщо українські школярі й учні вслід за гаслом Хвильового “Геть від Москви!” поглянуть на традиції і сучасність без чужої, викривленої оптики, власними й свіжими очима. І без “толстоєвських” буде чим поживитися. Аж донесхочу.
12. Література – вдала синекдоха культури загалом, перехрестя філософії, релігії, історії, музики, театру, кінематографу, зображальних мистецтв. Тому це дуже вдала “територія контакту”, інтерференції, діалогу й синтезу різних форм само- і світоосягання. Цей факт необхідно враховувати при вивченні літератури, не “замикаючи” її лише на тексті (з пріоритетною увагою до нього – це навіть не обговорюється!), а демонструючи усю поліфонічну сув’язь означених “голосів культури”, що “звучать” у літературній “симфонії”. Особливо сьогодні – в епоху глобальної мультимедійності. Бо:
13. Неможливо поколінню, яке виросло зі словами “гугл” і “ютуб” на вустах, поняття “інтернет” засвоїло разом із молоком матері, а ґаджетами навчилося користуватися скорше, ніж горщиком, – пояснювати, що таке література, лише на пальцях, на зеленій дошці та на запилюжених портретах підстаркуватих дядь і (рідше) цьоць. Література повинна “лупити” по їхніх (школярських) відчуттях з усіх можливих “цівок”: акустичних, візуальних, навіть пластичних, моторних і ольфакторних. Хай дивляться, слухають, танцюють, ходять, скачуть, регочуть, плачуть, ставлять вистави, тільки не сидять камінцем, жалібно скоцюрблені у куточку. Я не тільки й не стільки про технічні засоби, скільки про справжню інтерактивність і мультимедійність: коли література сприймається як медіа серед медій – ефективний засіб комунікації серед багатьох інших, споріднених і конкурентних (музика, театр, кіно, телебачення).
14. Життя різне. Люди різні. Література різна. Тому й у шкільній програмі з літератури має бути різне: старе й нове, веселе й сумне, трагічне й комічне, екзистенційне й суспільно-політичне, фантастичне й автобіографічне. “Всі жанри добрі, крім нудного”, – мав рацію Вольтер. А Спіноза, про мене, не мав рації зі своїм славетним: “Не сміятися, не плакати, не проклинати, а розуміти”. Принаймні щодо літератури (він про інше писав, хай вибачить). Бо щоб її розуміти, треба і сміятися, і плакати, і часом навіть проклинати. Але головне – любити. Бо справжня література з любові народжується, любов’ю дихає і заради любові існує. І викладати її треба – з любов’ю. Інакше навіщо? Якщо ж наші учні на уроках літератури будуть сміятися, плакати чи навіть (страшно сказати!) проклинати – вони неодмінно полюблять цю літературу. Рідну і світову. Рідну як світову – і світову як рідну. Зрештою, і життя теж. Головне – щоб не були байдужими. Бо:
15. Література – це не тільки мистецтво слова, яке здатне навчати і навчити читати, писати, говорити, думати (а це ой як необхідно – в усі часи!). Література – це мистецтво небайдужості. Воно вчить нас усіх – просто і без зайвого пафосу, що написане лишається, якщо воно справжнє і чесне, що люди – складні і вільні істоти, а життя – цікаве, прекрасне і сповнене несподіванок. І головний рецепт успіху: щоб викладали літературу в школі (і світову, й українську) люди небайдужі. Тоді все з нею (і з ними!) буде гаразд. І жодні програми не зашкодять.
Схожі матеріали
На захист Чайковського від маразматиків та Національної музичної академії від ганьби. Антон Дробович
Детальніше
