Як закінчити революцію. Віталій Ляска

Сьогодні ми мало замислюємося над тим, що Революції Гідности могло б і не бути. Згідно з теорією американського соціолога Джеймса Девіса, ймовірність революції найвища тоді, коли тривалий період щораз більших очікувань змінюється періодом різкого розчарування. Людина, яка живе в темряві, мало мріє про світло, а людина, яка побачила світло наприкінці тунелю, щодуху прагне до нього дістатися. Президентство Януковича поволі, але впевнено занурювало нас у темряву. Аж раптом ковзнув промінь євроінтеграції. Різка відмова від підписання Угоди про асоціацію із Європейським Союзом, коли Янукович був уже у Вільнюсі, миттю спричинила величезне розчарування і стала каталізатором протестного руху. А якби до Вільнюса не дійшло? Якби Янукович знищував європейську мрію українців поступово, розтягуючи в часі? Чи це повільне саботування одного дня вивело б людей на Майдан? Відповідь, як не прикро, очевидна. Інше запитання. А що було б, якби Революція закінчилася б на Угоді про врегулювання кризи в Україні, яку 21 лютого підписали Янукович та опозиційні політики у присутності іноземних представників, зокрема й із Росії. Хіба Янукович або хтось з інших проросійських ставлеників не мав би шансів поборотися за президентство у грудні 2014 року? І чи є впевненість, що тоді б на чолі держави стала людина Майдану? А може, до конституційної реформи та гаданих виборів навіть би й не дійшло. Частину активних майданівців репресували б, а інших незгодних загнали б у внутрішнє гетто. А далі — повзка окупація Росією, яка б атомізувала українське суспільство і врешті розчинила б його в російському морі. 

В есеї Мілана Кундери "Трагедія Центральної Європи" згадане повідомлення директора Угорської агенції новин про вторгнення радянських військ восени 1956 року. Воно закінчувалося такими словами: "Ми готові померти за Угорщину та Європу". Цей пан, пише Кундера, хотів сказати, що радянські війська, атакуючи Угорщину, пішли в наступ і проти самої Європи. Він був готовий умерти, щоб Угорщина залишилася Угорщиною і частиною Європи. У 2014 році ми боролися за право не стати європейцями, а залишитися ними. Саме Революція Гідности перешкодила реінкарнації Радянського Союзу й убезпечила Європу від ущільнення завіс та стін минулого. Якщо ж розглядати в ціннісному вимірі, то теперішня війна не так російсько-українська, як радше російсько-європейська. Ми воюємо за право існування і України, і Європи, хоч цього вперто не помічають, зокрема, угорські політики та польські фермери. Загартована вогнем демократія та виборена зброєю національна свобода продукують чимало правдивих європейських сенсів, у Європі подекуди вже забутих.

Тож не варто забувати про те, куди б нас закинула доля, якби Майдану не було. Як і те, де та з ким ми можемо опинитися, залишаючи в минулому цінності Революції Гідности. Тим паче, що не всі з них для нас поки досяжні й аксіоматичні. Революція Гідности не стала доконаною історичною подією. До її хронології радше пасує Present Continuous. Американський політолог Джин Шарп, якого інколи називають "Макіавеллі ненасильства", виокремив 198 методів мирного опору диктатурі. Усі вони за умови значної суспільної залучености мають потенціал перерости в революцію. Як і Шарп, українці добре знають, як почати й розгорнути революцію. Однак чи маємо відповіді на інші питання? Як революцію закінчити? Що є надійними індикаторами постреволюційного світу? Чи не проґавлять українці потенційного моменту перетікання революції у контрреволюцію? І найважливіше: а що ми робитимемо після війни? Жити в географічно європейській державі, але взірця 2013 року, чи будувати нову Україну, ціннісне та світоглядне русло якої закладене на Майдані. Сподіваюсь, що наше покоління, торуючи цей шлях, якоїсь миті без слів відчує безповоротну перемогу Революції Гідности й аж тоді вона перейде в категорію Past Continuous-у. Щоправда, ми перебуваємо лише на середині цього шляху.