Як захисники історичної пам’яті “добувають” для українців сіль. Галина Пагутяк

Свого часу я цікавилась старою промисловою архітектурою і об’їздила всі солеварні на теренах Львівщини. Найдавніша – у селі Стара Сіль на Старосамбірщині повністю вичерпала свої запаси. За три тисячі років, бо стільки часу її там видобували, вважай, з неоліту. Добромильська саліна стала місцем масових страт у червні 1941 року, тіла загиблих розчинились у соляній ропі, бо були вкинуті у шахти. Ясна річ, про відновлення видобутку не може бути мови. 

Взагалі, найкращою сіллю вважалася сіль з міста Долина, що на Станіславщині, а після неї, либонь, дрогобицька. Бо сіль теж має якість. Може бути з домішками крейди чи мінералів. Щоб захистити закриття солеварні у Долині, свого часу піднялась вся громада, і було це, уявіть собі, ще за цісаря Франца-Йосифа. 

Про долинський сільзавод можна забути, там давно все поросло бур’янами, звідки виглядає все ще ефектний будинок адміністрації з XVIII століття. Дрогобицька солеварня завдяки потужному опору сентиментальних любителів старовини трималася довго. Один час на ній можна було вже ставити хрест – ділянку придбав хтось зі всюдисущих донецьких, хоча в сенсі потужності дрогобицька солеварня не могла конкурувати з Артемівською. Місцева влада, де б вона не була в Україні, готова продати все, аби гроші. 

І одного сумного дня мешканці передмістя Завіжне могли не побачити з високого комина білий дим. Їхні предки всі були причетні так чи інак до солеварні, з якої починав у далекому XV столітті свій життєвий шлях Юрко Котермак (Юрій Дрогобич), автор першої книги, написаної українцем. За дрогобицьку сіль виміняли найпрекрасніший дерев’яний храм України – церкву Святого Юра (XVI століття). Без солі не було б і костелу Святого Варфоломія, що від XIV столітті наглядає за білим димом солеварень. Та й самого Дрогобича.

Коли я кілька років тому вперше ступила на територію заводу, він виглядав жалюгідно. Довгий барак зі струхлявілих дощок, поламаний транспортер, на якому лежали рештки солі, перемішаної з піском і снігом. Майже всі склади й адмінбудівлі роздані бозна-кому, подекуди руїни. Там працював один зварич, тобто оператор солеваріння, і він показав мені увесь процес випарювання солі, майже такий самий як 800 років тому. Солі виробляли мізер, але в місцеві крамниці вона ще потрапляла. Покупці на солі у нас розуміються, на дрогобицьку сіль був стійкий попит. У моєму дитинстві була тільки така. Саме її люди тримали про запас на випадок війни.

А потім донецька сіль витіснила дрогобицьку і вже навіть у Львові не можна було її придбати. Тільки в Дрогобичі, Трускавці та Бориславі. Недавно дрогобичани зуміли відродити промисловий туризм на сучасній креативній основі і загроза ліквідації найстарішого промислового підприємства України зникла. А працює воно безперервно аж 800 років. Втім, солеварня наразі виглядає так само жалюгідно зовні, але магія народження солі компенсує все. 

Головне не соромитися свого. “Як не полюбиш на брудно, то на чисто трудно”, – кажуть у нас. Сіль, правда, чистесенька, біла, часом у кілограмовій упаковці, по-простому, часом у вигляді сувенірних топок солі, часом з приправами, йодована і ні. Випарюється вона у давніх панвах, казанах, як і колись із соляного розчину, а відтак повільно сохне. Завод працював при всіх владах, як правило, окупаційних, фінансував місто і самі ці влади, доки не настав нафтовий бум. І хай тому відсохне язик, хто не вважає сіль стратегічним продуктом у ХХІ столітті – без солі людство не виживе. А без нафти – можливо. Якби не місцеві активісти, білого диму над дрогобицькою солеварнею зараз не було б.

Ніхто не міг передбачити дефіциту солі зараз під час війни, коли Артемівський сільзавод змушений був припинити роботу. І невідомо на який час, адже його теж можуть знищити московськими ракетами. Тепер керівництво дрогобицької солеварні міркує, як збільшити виробництво солі. Вона потрібна не лише в домівках українців, а й на підприємствах харчової промисловості. Не знаю, чи радіти, чи сумувати. Це, власне, унікальний випадок, коли завдяки туризму вдалося зберегти важливий промисел і він виявився вкрай потрібним під час війни. 

“Я люблю тебе, як сіль у страві”, – зізналась Корделія своєму батькові, королю Ліру, а той прогнав її з дому, бо не зрозумів глибини цих слів. Хоч потім усе ж прозрів. Тиняючись по чужині, він осліпнув від горя. Таку ціну він заплатив за те, що не повірив у любов дочки. 

Яку ще ціну повинні заплатити українці, щоб зрозуміти, наскільки необачно вони вчинили, дозволивши знищити солеварну і нафтову промисловість в Галичині, розпродати все за безцінь і розібрати по цеглинах, а самим залишити свої домівки і податись на заробітки? А трапилось все це тому, що комуністична влада убила в них всіляку ініціативу і професійну честь. 

В одному лише сусідньому Бориславі було знищено всі 25 підприємств, які могли просто зберегти і реконструювати. Тепер вони могли б випускати потрібну продукцію для України, значна частина якої потерпає від війни. Пізно вже. Австрійська цегла пішла на особняки нуворишів, метал на брухт, а місцевий патріотизм на хліб не намажеш. Дякувати Богу, є чим посолити.