Галицькі контрасти. Галина Пагутяк

13:28, 1 серпня 2022

Дрогобич

То було влітку 2014 року. Час страшних боїв на Донеччині, збиті літаки. Здається, наближалася гроза і, стоячи на пагорбі в селі Гірському біля Львова, я з тривогою вдивлялася у небо, все ще чисте й блакитне. Невже звідти може падати ще щось окрім дощу? Опинилась я у тому селі не випадково. 

galyna-pagutiak.jpg

Галина Пагутяк

письменниця, лавреатка Шевченківської премії з літератури

Козловський_Олександр

Олександр Козловський (1876—1898)

Фото: wikipedia.org

Свого часу в Дрогобицькому краєзнавчому музеї, де я працювала, був куточок експозиції, присвячений літературі, як тоді казали, дожовтневої доби. Світлина юного поета Олександра Козловського (1876—1898), біографія і єдина (посмертна) книга "Мирти і кипариси" з передмовою Івана Франка. Власне, Франко її і видав. У селі Гірське (тоді Горуцьке) Олександр прожив перші дев’ять років життя, батько його був місцевим парохом. 

Я давно хотіла туди приїхати, пошукати слідів поета, чия нещаслива доля так схвилювала уже відомого на той час Івана Франка. Нічого особливого я не сподівалась там побачити, бо з досвіду знаю, що навряд чи комусь у селі цікавий поет Олександр Козловський, що помер у 22 роки від сухот ще в позаминулому столітті. Але я  помилилась. 

Розпитуючи дорогу до плебанії, я дізналась, що у Гірському всі від малого до великого знають поета і пишаються ним. Мені показали фундамент плебанії, де він провів своє дитинство, описали, як виглядала будівля всередині, розповіли все, що знали. Їхні очі сяяли, коли вони розповідали про Олександра. Вчителька у місцевій школі показала куточок пам’яті поета і була щиро зворушена, дізнавшись, що я свого часу переписала його вірші з музейної книги і написала про Козловського в повісті "Гірчичне зерно". У подробицях його життя були обізнані всі, з ким я спілкувалась, бо потім я ще приїжджала на виступ у місцевій школі.

Кравченко_Уляна

Уляна Кравченко (1860—1947)

Фото: wikipedia.org

А село Стоки біля Бібрки, де українська поетеса Уляна Кравченко (1860—1947) працювала у школі всього кілька місяців? Я пройшла пішки 6 кілометрів з Бібрки до Стоків, щоб уявити, який шлях доводилося часто долати цій жінці взимку і влітку. Як вона серед ночі бігла по лікаря для мами. Уляна дуже бідувала тоді з хворою матір’ю. На якомусь весіллі гості зібрали гроші, щоб купити вчительці нові черевики, але вона віддала ці гроші тим, хто потребував їх більше — сиротам. У Стоках її мати померла і там похована. Усі подробиці життя  Кравченко мені розповіли сільські люди, що їм навіть короткий побут української поетеси міцно вріс в історичну пам’ять. 

Але чому в інших селах цього немає, чому ці села виняток? Виявилося, що на сумнозвісних кривавих виборах до сейму у 1911 році в Горуцькому австрійські жовніри застрелили двох селян, яким не сподобались фальсифікації. А у Стоках було потужне Товариство тверезості. Отже, люди, які колись там мешкали, здатні були до самоорганізації, а тому зуміли зберегти традиції краще, ніж люди з інших сіл.  

chaykovski

Андрій Чайковський (1857—1935)

Фото: dspu.edu.ua

Село Гординя, біля Самбора, яке описав як село Пишнівці Андрій Чайковський (1857—1935) у повісті "Олюнька", найбільшому хітові української прози в Галичині. То було його родинне село. Там мені показали, де були всі три школи, зокрема, та, де навчався й Андрій Чайковський, і його героїня, обоє сироти, у яких холера відібрала батьків. У новій школі — ціла експозиція, присвячена письменнику. За допомогою місцевих людей мені вдалося знайти локації, пов’язані з героїнею повісті — Олюнькою, прототипом якої стала Олена Гординська. Подібних сіл, де так зворушливо оберігають історичну пам’ять, звичайно, не може бути багато. Секретний інгредієнт тут – співчуття, емпатія, що передаються з покоління до покоління.

Зміни, які відбуваються в сільській Галичині упродовж останніх 30 років, не надто втішні. На зміну автентичності, місцевому колориту, приходять стандартна забудова "по-багатому", знищення і деградація давніх храмів, руйнування довкілля, і найгірше — відчуження від землі і відсутність сильних громад. Легко продати землю предків кому-небудь, коли тобі байдуже до історії свого роду. Такі села, де процвітають фарисейство, естетичний несмак, егоїзм і байдужість до всього, що не приносить швидкий прибуток, — це інше обличчя Галичини, яке ми намагаємось приховувати і за яке нам соромно. А теперішня війна — це ще й причина виправдати занедбання маркерів галицької ідентичності — хат-читалень, пам’ятників на честь скасування панщини, Шевченку, символічних могил Січових стрільців

Все це створювали всупереч окупаційним владам, за тяжко зароблені гроші самими громадами, і головне — це об’єднувало людей. Патріотизм, нав’язаний згори, ніколи не зрівняється з патріотизмом, дбайливо виплеканим родиною і громадою. Наша регіональна самоідентифікація і регіональний патріотизм анітрохи не суперечать ідеї соборності. Їхнє знищення, висміювання призведуть до деградації і знищення України. Хоча й тут є певні загрози, наприклад, сепаратизм, або якщо галичани, поліщуки чи гуцули розглядатимуть свою регіональну ідентичність лише як засіб бізнесу. Почуття міри і такту тут дуже важливі, бо допоможуть знайти золоту середину порозуміння між українцями.

Схожі матеріали

Пагутяк_СЕО.jpg

Як захисники історичної пам’яті “добувають” для українців сіль. Галина Пагутяк

Липовецький квадрат.jpg

Гріх політичної наївності

церква уріж сео

Була собі церква. Галина Пагутяк

Пагутяк сео

Село Нове Місто. Галина Пагутяк

krasa_tekst-5.original.jpg

"До добра і краси" Юліана Дороша. Перший повнометражний галицький фільм

600.jpg

Тисячі українських книжок і декілька квадратних метрів: з чого починалася "Просвіта"?

600--.jpg

Тріумфальний візит: Цісар Франц Йосиф І у Мостиському повіті 1896 року

600спорт.jpg

Як починався український спорт на Галичині

CEO_мова.jpg

Азбучна війна, або як кирилиця мало до коша не пішла