Галицькі контрасти. Галина Пагутяк

<p>Олександр Козловський (1876&mdash;1898)</p>

Свого часу в Дрогобицькому краєзнавчому музеї, де я працювала, був куточок експозиції, присвячений літературі, як тоді казали, дожовтневої доби. Світлина юного поета Олександра Козловського (1876—1898), біографія і єдина (посмертна) книга "Мирти і кипариси" з передмовою Івана Франка. Власне, Франко її і видав. У селі Гірське (тоді Горуцьке) Олександр прожив перші дев’ять років життя, батько його був місцевим парохом. 

Я давно хотіла туди приїхати, пошукати слідів поета, чия нещаслива доля так схвилювала уже відомого на той час Івана Франка. Нічого особливого я не сподівалась там побачити, бо з досвіду знаю, що навряд чи комусь у селі цікавий поет Олександр Козловський, що помер у 22 роки від сухот ще в позаминулому столітті. Але я  помилилась. 

Розпитуючи дорогу до плебанії, я дізналась, що у Гірському всі від малого до великого знають поета і пишаються ним. Мені показали фундамент плебанії, де він провів своє дитинство, описали, як виглядала будівля всередині, розповіли все, що знали. Їхні очі сяяли, коли вони розповідали про Олександра. Вчителька у місцевій школі показала куточок пам’яті поета і була щиро зворушена, дізнавшись, що я свого часу переписала його вірші з музейної книги і написала про Козловського в повісті "Гірчичне зерно". У подробицях його життя були обізнані всі, з ким я спілкувалась, бо потім я ще приїжджала на виступ у місцевій школі.

<p>Уляна Кравченко (1860&mdash;1947)</p>

А село Стоки біля Бібрки, де українська поетеса Уляна Кравченко (1860—1947) працювала у школі всього кілька місяців? Я пройшла пішки 6 кілометрів з Бібрки до Стоків, щоб уявити, який шлях доводилося часто долати цій жінці взимку і влітку. Як вона серед ночі бігла по лікаря для мами. Уляна дуже бідувала тоді з хворою матір’ю. На якомусь весіллі гості зібрали гроші, щоб купити вчительці нові черевики, але вона віддала ці гроші тим, хто потребував їх більше — сиротам. У Стоках її мати померла і там похована. Усі подробиці життя  Кравченко мені розповіли сільські люди, що їм навіть короткий побут української поетеси міцно вріс в історичну пам’ять. 

Але чому в інших селах цього немає, чому ці села виняток? Виявилося, що на сумнозвісних кривавих виборах до сейму у 1911 році в Горуцькому австрійські жовніри застрелили двох селян, яким не сподобались фальсифікації. А у Стоках було потужне Товариство тверезості. Отже, люди, які колись там мешкали, здатні були до самоорганізації, а тому зуміли зберегти традиції краще, ніж люди з інших сіл.  

<p>Андрій Чайковський (1857&mdash;1935)</p>

Село Гординя, біля Самбора, яке описав як село Пишнівці Андрій Чайковський (1857—1935) у повісті "Олюнька", найбільшому хітові української прози в Галичині. То було його родинне село. Там мені показали, де були всі три школи, зокрема, та, де навчався й Андрій Чайковський, і його героїня, обоє сироти, у яких холера відібрала батьків. У новій школі — ціла експозиція, присвячена письменнику. За допомогою місцевих людей мені вдалося знайти локації, пов’язані з героїнею повісті — Олюнькою, прототипом якої стала Олена Гординська. Подібних сіл, де так зворушливо оберігають історичну пам’ять, звичайно, не може бути багато. Секретний інгредієнт тут – співчуття, емпатія, що передаються з покоління до покоління.

Зміни, які відбуваються в сільській Галичині упродовж останніх 30 років, не надто втішні. На зміну автентичності, місцевому колориту, приходять стандартна забудова "по-багатому", знищення і деградація давніх храмів, руйнування довкілля, і найгірше — відчуження від землі і відсутність сильних громад. Легко продати землю предків кому-небудь, коли тобі байдуже до історії свого роду. Такі села, де процвітають фарисейство, естетичний несмак, егоїзм і байдужість до всього, що не приносить швидкий прибуток, — це інше обличчя Галичини, яке ми намагаємось приховувати і за яке нам соромно. А теперішня війна — це ще й причина виправдати занедбання маркерів галицької ідентичності — хат-читалень, пам’ятників на честь скасування панщини, Шевченку, символічних могил Січових стрільців. 

Все це створювали всупереч окупаційним владам, за тяжко зароблені гроші самими громадами, і головне — це об’єднувало людей. Патріотизм, нав’язаний згори, ніколи не зрівняється з патріотизмом, дбайливо виплеканим родиною і громадою. Наша регіональна самоідентифікація і регіональний патріотизм анітрохи не суперечать ідеї соборності. Їхнє знищення, висміювання призведуть до деградації і знищення України. Хоча й тут є певні загрози, наприклад, сепаратизм, або якщо галичани, поліщуки чи гуцули розглядатимуть свою регіональну ідентичність лише як засіб бізнесу. Почуття міри і такту тут дуже важливі, бо допоможуть знайти золоту середину порозуміння між українцями.