Дзвони Клевані: Чи було польсько-литовське панування на Русі колоніальним гнітом?

Клевань — невеличке селище неподалік Рівного. Станом на кінець ХVIII століття воно входило до Волинського воєводства Речі Посполитої. І було приватною власністю князів Чорторийських — давнього литовсько-руського роду, який до ХVIII століття став одним із найвпливовіших на теренах Польсько-Литовської держави. Однак проводячи більшість свого часу як не у Варшаві, то у більш зручних для себе заміських замках, володарі Клевані були тут радше "заочними" власниками. І хоч вони все ще почасти любили наголошувати на своєму руськомув значенні українському походженні, вони були би дуже здивовані, якби, наприклад, в англомовному тексті побачили своє прізвище, написане українською транслітерацією. Зрештою, до 1780-х років Чорторийські вже й не відрізнялися від інших магнатів Речі Посполитої — польсько- та франкомовних римо-католиків, які шукали культурного та інтелектуального натхнення в західноєвропейських столицях. Клевань тоді було "сонним містечком", розташованим далеко від владних центрів та головних каналів комунікації. А його міщани були переважно руськомовними (україномовними) греко-католиками, хоча серед них були також і римо-католики та євреї.

Одного червневого дня 1789-го мешканці Клевані почули набат дзвонів місцевої церкви. Їхній міський голова просив про допомогу: загін Національної Кавалерії Речі Посполитої увірвався у його дім аби зґвалтувати доньку. Втім війту таки не вдалося врятувати її, а єдиним результатом його відчайдушного вчинку стало хіба те, що військовики жорстоко побили його, аби помститися за його "ініціативу". Однак історія на цьому не завершилася. 19 червня до Комісії Порядку у Луцьку, створеної декількома місяцями раніше керівництвом Волинського воєводства, надійшов звіт. Відповідно до документу, отець Ілля Гусаковський, греко-католицький декан з Клевані, розпорядився дзвонити у дзвони, щоб скликати своїх парафіян-русинів (українців) до церкви, де вони начебто планували щось "зловісне" проти римо-католиків. На щастя для отця Гусаковського, його друг Феліціян Домбровський був присутній на цьому засіданні Комісії Порядку, який одразу запропонував поїхати до Клевані, аби з'ясувати, що там трапилося. Через два дні Домбровський повернувся до Луцька, сповістивши новину про напад на доньку міського голови, додатково повідомивши, що отця Гусаковського не було в містечку протягом двох тижнів, бо відвідував родичів на Кременеччині.

Ми знаємо про цей епізод лише з одного джерела, а це означає, що багато важливих деталей бракує, наприклад, ми не можемо бути впевненими, де знаходилися дзвони, якими скористався війт: на римо-католицькій церкві, на греко-католицькій чи, можливо, на міській ратуші? Так само навіть незрозуміло, хто в тій історії був русином (українцем), а хто католиком. І хоча ми не можемо перевірити цю історію за допомогою інших джерел, втім вона дуже добре відповідає загальному контексту, характерному для руських (українських) воєводств Речі Посполитої у 1789 році. Коли сейм у Варшаві відкинув конституційні "гарантії" Катерини II та став на шлях реформ у дусі Просвітництва, тут почали поширюватися чутки, що нібито тут з’явилися російські агенти, які прикидаючись торговцями, підбурювали селян-русинів до повстання. Ці побоювання, які походили ще з часів Коліївщини — цієї "зловісної руської жакерії 1768-го" — спричинили справжню паніку серед римо-католицької знаті регіону. Надзвичайна Комісія Порядку була обрана місцевою шляхтою для вирішення цієї серйозної справи, тим часом сотні елітних сімей втекли зі своїх маєтків, а десятки русинів-селян та греко-католицьких священників були заарештовані та засуджені на основі не надто переконливих доказів. Одним із таких був отець Ілля Гусаковський, якого зрештою виправдали та звільнили 28 травня 1789-го після п’яти тижнів попереднього ув’язнення. Іншим пощастило менше: кількох випадкових священників, селян і торговців визнали винними в підготовці повстання і стратили. Тож що би насправді не трапилося у Клевані у червні 1789-го, зрозуміло, що руські воєводства були винятковим простором, де кавалеристи Речі Посполитої могли безпроблемно переслідувати мирних жителів і залишатися непокараними. 

Не будемо детально розповідати про цей період Польсько-Литовської держави. Однак можна висвітлити декілька важливих аспектів про урядування Речі Посполитої в її руських воєводствах: 1) найважливіше, постійна взаємна недовіра між римо-католицькими поляками та східнообрядними (унійними чи православними) русинами (українцями); 2) широко розповсюджене насильство та нерівність, спричинене та однозначно забарвлене польсько-руським поділом; 3) парадоксальне становище римо-католицької шляхти регіону, яка зазвичай ідентифікувала себе русинами, але водночас остерігалася своїх руських селян; 4) тісні відносини окремих осіб і незмінна різноманітність соціальних контактів (як-от дружба отця Гусаковського зі шляхтичем Домбровським, який доклав чимало зусиль, щоб врятувати його від судового переслідування); 5) складний та фрагментарний характер історичних відомостей про ті події, що перешкоджає чітко встановити і з’ясувати послідовність фактів. 

"Деколонізація" стала одним із найпопулярніших модних слів у галузі української історії. Багато істориків і суспільствознавців легко впізнають у розповіді про дзвони, що дзвонили над Клеванем, ширший контекст, який можна було би назвати "колоніальним пануванням".  Однак чи варто прийняти цю термінологію і концептуалізувати панування Речі Посполитої в руських воєводствах як колоніальний гніт? І як це все взагалі може допомогти зрозуміти складні реалії на місцях чи усвідомити відповідні процеси у Речі Посполитій в цілому? 

Одні вчені охоче використовують (пост-)колоніальну аналітичну методику, тоді як інші рішуче відкидають її, припускаючи, що йдеться не лише про суто академічний аналіз суспільства, яке давно відійшло в історію. Ті, хто стверджує, що панування Речі Посполитою над Руссю мало колоніальний, або принаймні схожий на колоніальний характер, пропонують чітке протиставлення між польсько-литовською шляхтою як панівним станом і руським селянством, як його пригнобленим підлеглим. Дослідники цього погляду просто насолоджуються аналогіями зі становленням Французької та Британської імперій у таких країнах, як Індія чи Алжир. Вони зазначають, що римо-католицькі шляхтичі могли використовувати конфесійні та інші культурні відмінності, щоб виправдати свою експлуатацію селян — християн східного обряду у спосіб, подібно до того, як західноєвропейські підприємці виправдовували поневолення чорних африканців за допомогою расизму. У цьому контексті вони також стверджують, що егоїстичні польсько-литовські шляхтичі становили свого роду "компрадорську"компрадор – місцевий купець, підприємець, був посередником між іноземним капіталом і національним ринком країни, що розвивається еліту, яка ще й радісно визнала, що їхня країна була зведена до позиції неформальної колонії Заходу, яка спеціалізувалася на експорті дешевого зерна та деревини (спродукованих закріпаченим селянством). 

Критики цього підходу навпаки запевняють, що такі порівняння є надмірними спотвореннями. Натомість вони вказують на те, що: до шляхетської еліти Речі Посполитої належали не лише численні руські магнати, але й ця еліта вітала рух русинів зі скромнішим достатком угору по соціальній драбині; ані простолюдини, ані шляхта не були прошарками-монолітами з точки зору соціально-економічного статусу та етнічної приналежності; східноєвропейське кріпацтво, хоч і злиденне, все ж було далеким від непристойних злочинів Трансантлантичного рабовласництва; схожість між морськими імперіями ХІХ століття та сформованим у ранньомодерний час вже лише за своїм походженням може бути дуже поверхневою; загалом, ці (пост-) колоніальні розмови є черговою методологічною модою, яка лише дає тим, хто її практикує, приємне відчуття більшої приналежності до "Західного", але насправді не додає нічого суттєвого до розуміння минулого. 

Кожен із цих пунктів мають рацію, але водночас у них можна помітити й певну емоційність щодо ставлення до (пост-)колоніального підходу, що свідчить про те, що ця дискусія стосується й іншого контексту: певні історики, особливо польські, глибоко ображаються на сам факт (пост-)колоніального аналізу Речі Посполитої. Це вкотре демонструє те, як історія є невід’ємною від пам’яті, навіть серед значної частини науковців. Хоча на перший погляд це, здавалось би, досить формальна дискусія про наукову корисність і точність певної інтерпретаційної моделі, але насправді багато хто сприймає її як суд присяжних за участю ранньомодерних польсько-литовських еліт, звинувачених у тому, що сформували державний устрій, пов’язаний з неправильною стороною історії. Істинні, хоч і лише зрідка озвучені, питання, здається, полягають у наступному: Річ Посполита була великою державою чи справжнім злом? Ми маємо нею пишатися чи соромитися факту її існування? Хто ідентифікуватиме себе з цією ранньомодерною державою: лише поляки чи, можливо, також білоруси, латвійці, литовці та українці? 

Я вважаю, що як науковці ми не можемо давати відповіді на такі запитання, оскільки вони мають мало спільного з історією як наукою. Це не означає, що громадськість не може це запитати, але ми повинні усвідомлювати, що вони належать до іншої сфери. Врешті, кожен зацікавлений темою може самостійно осмислити докази, надані професійними істориками, а потім сформулювати власну оцінку. У цьому контексті наша роль як науковців є помічною, а саме — роздобути та пояснити відповідні докази широкій громадськості. Коли це необхідно, ми маємо бути готові захищати цілісність нашої аргументації від фактичних спотворень, але я вважаю величезною проблемою, коли професійні вчені намагаються використати свій академічний авторитет, свій метафоричний "лабораторний халат", щоб розповідати своїм співгромадянам, якою повинна бути пам’ять їхньої спільноти. А ще гірше, коли хтось намагається втрутитися в пам’ять спільноти, до якої взагалі не належить.

Такий стан справ підводить нас до ще одного цікавого аспекту поточних дискусій щодо Речі Посполитої. Вони відбуваються у декількох країнах, у низці спільнот вчених, які не повністю ізольовані одна від одної, але все ж залишаються автономними середовищами, кожне з яких має свої внутрішні тенденції розвитку. Тоді як польські еліти ставляться до державного устрою до 1795 року на теренах Речі Посполитої як до "старої Польщі", зазвичай окреслюючи її за допомогою займенників "ми", "нас", "наше", українці раніше мали менш позитивне ставлення, взоруючи до праць народницької школи істориків і діячів ХІХ століття. Ці вчені без вагань характеризували Річ Посполиту як інструмент польського колоніального гноблення Русі, і впродовж багатьох десятиліть їхні думки на цю тему залишалися ключовими серед української інтелігенції. 

Ситуація почала змінюватися в 1990-х роках, коли українська історикиня Наталія Яковенко започаткувала процес, який можна охарактеризувати як історіографічну українізацію Речі Посполитої. Відтоді з’явилася ціла когорта чудових українських науковців, які представляють Польсько-Литовську державу як вільну шляхетську республіку, в якій руська шляхта почувалася як удома, а отже, бачила її своєю батьківщиною (сьогодні, мабуть, найбільш очевидним лідером цього напрямку є Наталія Старченко). У такому прочитанні повстання Богдана Хмельницького 1648 року було не стільки національно-визвольною, скільки громадянською війною "в лоні" руської частини Речі Посполитої. Хоча дискусія про польсько-литовський колоніалізм не є центральною в роботі цих істориків, їхні висновки мають до неї прямий та цілком очевидний стосунок. Втім, не потрібно ігнорувати той факт, що мотивація українських "любителів Речі Посполитої" є досить відмінною від мотивів їхніх польських колег: у той час, як значна частина останніх продовжує концептуалізувати давню Польсько-Литовську державу, насамперед, як Польщу (хоч не варто забувати про невтомні зусилля Анджея Суліми Камінського в протилежному напрямку), перші мають на меті все ж наголосити на українсько-руській суб’єктності та її ефективності у ранньомодерну добу. Таким чином вони прагнуть подолати прокляття "неісторичного" бездержавного селянського народу та задокументувати спадкоємність між ранньомодерними шляхетськими елітами з одного боку, та національним рухом ХІХ століття з іншого. 

Чи все це означає, що титани народницької науки ХІХ століття були абсолютно неправі? Чи Микола Костомаров, Володимир Антонович, Михайло Драгоманов та Михайло Грушевський свідомо перекручували історичні свідчення та соціальні реалії довкола них? Звісно, вони (як і всі ми) мали свої упередження: це особливо видно в їх однобокому ставленні до ордену єзуїтів. Але загалом вони були видатними вченими та мислителями, і ми повинні двічі подумати, перш ніж відкидати їхній внесок. Історики-народники ХІХ століття намагалися запропонувати цілісне бачення історичного розвитку польсько-литовського панування на Русі. Хоч фактично у своїх студіях вони насамперед брали до уваги кінцевий результат, а саме конфігурацію соціальних відносин свого часу, за якого "маса" українсько-руського простолюду опинилася в міжстановому конфлікті з польсько-литовськими шляхтичами-землевласниками та їхніми соратниками з дрібної безземельної шляхти та євреїв-міщан. Ці вчені чудово усвідомлювали, що польсько-литовські шляхетські родини їхнього регіону мали руське коріння, але вони стверджували, що в другій половині ХІХ століття це був не більше, ніж просто цікавий генеалогічний факт, оскільки фактично вони вже були поляками. Прийнявши чужу культуру й вибудувавши своє привілейоване становище несправедливим і відсталим соціально-економічним ладом (кріпацтвом), поміщики гальмували цивілізаційний розвиток русько-українського народу. Дивлячись на ці процеси з довгострокової перспективи, українські народницькі інтелектуали вважали політичний лад Речі Посполитої одним із головних історичних винуватців того плачевного стану, проти якого вони боролися. 

У XXI столітті ми не повинні сприймати народницьке бачення історії без критичного підходу, оскільки в ньому є багато такого, що вимагає переосмислення: насамперед, його однолінійна телеологія та надто строга логіка "нас проти них". Тому робота сучасних українських молодих дослідників ранньомодерної Речі Посполитої має таку надзвичайну цінність. Але ми також повинні розуміти, що народницька інтерпретація минулого все ж справді випливає з цілком реальних соціальних проблем і болісного життєвого досвіду діячів XVIII і XIX століття. І яким би привабливим не здавалося нам децентралізоване управління Руссю у складі Речі Посполитої з 1560-х до 1640-х років, ми не можемо заперечити й добре зафіксований в документах факт, що на початку 1860-х основна частина русько-українського селянства ставилася до ідеї відновлення незалежної Речі Посполитої з байдужістю, якщо не відвертою ворожістю. І це ще треба добре повправлятися в "інтелектуальній акробатиці", щоб відхилити тезу, що така ситуація була спричинена напруженими стосунками, які у попередні два століття спорадично проявлялися у кровопролиттях поміж привілейованим станом, який ототожнював себе з політичним ідеалом Вільної Польщі — у репрезентації шляхетської спільноти, та проти "маси" підлеглих, які співставляли себе з ідеалами Святої Русі та, рівноцінно з ним, — вільного козацтва. Зіткнення цих двох міфологій є однією з ключових причин, чому польські національні проєкти ніколи не мали шансів на повноцінну реалізацію серед русько-українського загалу колишньої Речі Посполитої.

Тож які висновки можна зробити з цього побіжного огляду? По-перше, можна побачити, що завжди існують деякі приховані витрати змісту тої чи іншої наукової концепції при перенесенні її з одного академічного контексту в інший. У соціальних і гуманітарних науках аналітичні інструменти, зрештою, є "риторичними фігурами". Аби цілковито зрозуміти їх значення, потрібно добре володіти мовою, якою вони були спочатку сформульовані, з урахуванням культурних та історичних нюансів. Метафора, прищеплена до нового середовища, починає взаємодіяти з ним у спосіб, який неможливо було передбачити в місці її походження: вона змінює своє первісне значення, хоча спочатку ця зміна може бути ледь помітною. Коли ми говоримо і думаємо про "колоніалізм" в контексті існування Речі Посполитої, вочевидь його розгляд не може дати такі ж результати, як ті, що були досягнуті під час дослідження заморських імперій, створених західноєвропейцями. Це не означає, що ми ніколи не повинні розмірковувати про такі аналогії, оскільки це означало б, що Річ Посполита якось принципово відрізнялася від решти Європи, і таким чином мимоволі би повторили упередження Фрідріха II щодо цих теренів як місця, де проживали "польські ірокези". Але ми повинні бути обережними, щоб не розглядати "колоніалізм" (або будь-який інший подібний термін) у цьому сенсі як довершений факт. Порівняння із західноєвропейськими колоніальними державами (або державами з інших географічних і хронологічних контекстів) повинні допомогти нам побачити як подібності, так і відмінності. Жодне історичне порівняння не повинно бути самоціллю, а радше початком розмови, що дозволяє нам сформулювати різноманітні аспекти явищ, які ми досліджуємо.

По-друге, ми маємо продовжувати рефлексії щодо того, чи ранньомодерну Річ Посполиту ми можемо презентувати як польську державу — таку собі давнішу версію сучасної Польщі — чи, альтернативно, як спільну справу кількох шляхетських націй: литовців, лівонців, поляків, прусів та русинів. Немає простої відповіді на це запитання не лише тому, що наявні історичні свідчення надзвичайно багаті, багатогранні та іноді суперечливі, але, й тому, що при цьому йдеться про одночасно дві площини розуміння цих процесів: наукового знання про минуле, яке традиційно називають історією, і те, що формує сучасні спільноти — пам’ять. Незважаючи на всі сумніви та застереження професійних істориків, сучасні польські еліти сприймають як належне те, що вони є прямими спадкоємцями політичної культури Речі Посполитої, навіть ті (а чи, можливо, особливо ті), які засуджують її як негативну спадщину. Цей "уявний родовід" є соціальним фактом, який ми не можемо ігнорувати. 

Врешті, ми повинні визнати складність ранньомодерної Польсько-Литовської держави, як синхронно, так і діахронно (з 1560-х до 1790-х, якщо навіть не до 1860-х). Хоча деякі привілейовані русини залишалися надзвичайно лояльними до Речі Посполитої до кінця її незалежного існування (і навіть після), не можна заперечувати, що загалом Польсько-Литовська держава розвивалася таким чином, що відкидала деякі ключові елементи руської культури, як-от мову та релігійні обряди, на позицію етноконфесійної іншості, яка інколи як і толерувалася, так й паплюжилася як занедбана та напівдика. Якщо ми будемо нехтувати цими відмінностями та нерівностями, буде набагато важче зрозуміти динаміку польського та українського національного будівництва у ХІХ столітті. Щоправда, руські воєводства Речі Посполитої не обов’язково були схожі на Французький Алжир XIX та XX століть, але, можливо, й зовсім не недоречним може бути порівняння їх з Ірландією після 1542 року з її безжальним домінуванням англо-ірландських протестантів над безправними ірландськими католиками. Хочемо ми називати це колоніалізмом чи ні, але мусимо визнати, що Річ Посполита Доби Просвітництва зразка 1789 року могла бути дуже жорстокою і несправедливою матір'ю до своїх руських дітей. Отець Ілля Гусаковський та донька війта Клевані напевно щось розповіли б про це.

І хоча ми не маємо жодних переконливих доказів того, що руські селяни та священики задумували щось зловісне проти шляхти в 1789 році, ми повинні розуміти, що паніка останньої не була цілком безпідставною: лише два десятиліття тому таке повстання справді відбулося, забравши тисячі людських життів. Вже в джерелах XVIII століття кількість загиблих була завищена до 200 000, що абсолютно нереально, але добре показує нам, що сучасники сприйняли це як катастрофу апокаліптичних розмірів. Немає жодних сумнівів, що польсько-руський дисбаланс сил і конфлікти, що виникли внаслідок нього, становили реальну й постійну загрозу миру в ранньомодерній Речі Посполитій.

Панування Польсько-Литовської держави над Руссю не було колоніальним режимом у вузькому значенні, і є серйозні підстави сумніватися в корисності (пост-)колоніального підходу для аналізу Речі Посполитої. Проте визнання таких застережень не повинно призвести до відбілювання кричущої несправедливості чи приховування очевидних невдач, які справді були у ранньомодерній Речі Посполитій та серед її самопроголошених спадкоємців серед шляхетських землевласників XIX століття.