Друге польсько-українське комюніке: "з пристрастю" до Волині, "крізь пальці" на Люблінщину та Східну Галичину

Як той, хто чимало років займається тематикою польсько-українських відносин у 1940-х роках, звернув увагу на деякі формулювання у тексті комюніке, які, м’яко кажучи, потребують додаткового узгодження чи навіть переробки.

По-перше, сумнівним виглядає твердження творців комюніке про те, що "з другої половини 1943 року" так звана "антипольська акція ОУН-Б і УПА" починає "поступово" переходити з Волині у "терени Східної Галичини та південно-східну Люблінщину".

Насправді ж, після резонансних подій літа 1943-го на Волині, суперечності між поляками та українцями південніше від неї досить довго лише "тліли". "Випадки убивств поки що, здебільшого, одиничні", — оцінював восени масштаби міжетнічного протистояння влітку в Тернопільській окрузі Львівського обшару Армії крайової представник тамтешнього командування, маючи на увазі кількість полеглих поляків від українських рук.

Цей відносний "спокій" у Галичині зауважували й із бандерівського боку. Водночас засуджували "самочинні акти терору" проти польської сторони, називаючи їх "чужою агентурною роботою". "Ні український нарід, ні Організація нічого спільного з тими масовими убивствамина Волині влітку не мають", — йшлося в "Комунікаті" ОУН станом на жовтень 1943-го.

Дещо інакше розгорталися події на захід від Волині, тобто в Люблінському дистрикті Генеральної губернії. Від лютого по серпень 1943 року кількість фактів "пограбувань та інших насильницьких дій", які чинники окупаційної поліції зафіксували у своїх звітах, зросла майже втричі, із 846 до 2410. Як писав сучасник-українець, тамтешнє польське населення "роззухвалило злагіднення курсу німецької влади". Попри це, до кінця 1943 року щомісячні українські жертви польського підпілля та боївок у дистрикті не перевищували ста осіб. Більшість потерпілих припадало на українців Грубешівського повіту. Останні "відповідали" нападами на поляків Холмщини, проте й ці "акції" важко назвати масовими.

Різке ж загострення польсько-українських відносин, із тисячами жертв з обох боків, відбувається в Галицькому й Люблінському дистриктах (і там, і там — майже одночасно) на початку наступного, 1944 року.

По-друге, в комюніке чомусь дуже "лагідно" написано про Армію Крайову — найпотужнішу одиницю польського підпілля, яка мала чіткі плани з реставрації східних кордонів Польської держави зразка 1939 року. Приміром, читаємо, що у 1943 році її структури "долучилися до захисту мирного населення" на Волині. А що ж тоді робити із тими рішеннями керівних структур Армії Крайової, які вона ухвалила восени 1943-го? Так, 15 вересня головний командир АК видав наказ "Про забезпечення спокою на місцях", де містився пункт "Про боротьбу з бандитизмом". Він заохочував аківців знищувати "озброєні банди", що діяли на території Польщі, а також ліквідовувати їхніх керівників і агітаторів. Цей документ сприйняли як спонукання до дії й у польському підпіллі на західноукраїнських землях. Відтак, у жовтні аківці Галицького дистрикту розпочали серію "ліквідаційних акцій". Також Управління диверсій "Кедив" АК делегувало до Галицького дистрикту групи спеціально навчених осіб. Головна мета: проведення акцій проти українського націоналістичного підпілля та поліцистів української національності.

Хіба все це схоже виключно на"захист мирного населення"?

Є певні судження й щодо такої тези комюніке: "Навесні 1945 року, перед обличчям спільної загрози, та під тиском обох громад, втомлених від братовбивчої боротьби, нещодавні вороги — послідовники Армії Крайової та бандерівці — вирішили укласти перемир’я біля Любача на Жешувщині та східній Люблінщині".

Тут — чомусь жодного слова про попередні дії радянської влади, яка на початках "загравала" із АК, а потім, на початку 1945-го, її "кинула". Нагадаємо, що в лютому 1945 року керівники АК, представники емігрантського польського уряду, що знаходилися в Польщі, а також більшість делегатів Ради Національної єдності (тимчасового підпільного парламенту) були запрошені "генералом радянських військ Івановим" (генералом НКДБ Іваном Сєровим) на "конференцію з приводу можливого входження керівників підпілля в новий уряд". Незважаючи на гарантії безпеки, 27 березня вони були заарештовані і доставлені до Москви. Так сумно закінчилася історія "офіційної" Армії крайової, а відтак, певно, саме з цієї причини "послідовники" АК пішли на перемир’я, констатоване у комюніке.

Попри те, що українсько-польське протистояння розгорнулося в роки німецької окупації, роль власне німецьких окупантів у загостренні стосунків між поляками та українцями там також обійдена. А вона в Галицькому дистрикті очевидна, якщо, приміром, брати їхню кадрову політику, методи добору на різні пости в адміністрації тощо.

Так, у жовтні 1943 року на адресу крайсгауптмана Золочівщини Бондта надійшов лист від анонімних оунівців, в якому його увагу зверталося на те, що "німці окружують себе поляками, протекціонуючи їх зі шкодою для українського населення, чим ворожо наставляють проти себе українське населення". "Загалом німці продовжують покладатися на поляків і більше довіряти їм, хоча останні не дуже заслуговують на це", — йшлося в документі ОУН(б) про ситуацію на Львівщині за станом на середину листопада 1943-го.

Попри таку "східну" політику німецьких окупантів, навіть у сучасній польській історіографії намагання польської меншини Східної Галичини займати пости у окупаційній владі невиправдано трактується як "конкуренція" (rywalizację), звичайна конкурентна боротьба за вплив між поляками, українцями  й іншими національностями, які здебільшого заселяли "креси". При цьому до уваги не береться, що особи польського походження у Галицькому дистрикті були національною меншиною, а не складали більшість.

Годі шукати у комюніке щось про фольксдойчів у Галицькому дистрикті — "передовий чинник" виконавців волі німецьких окупантів. Але ж вони, як це відомо з джерел, дивилися на українців "польськими очима" і мали більший зв’язок із поляками, аніж із ними. Так, фольксдойчі спілкувалися з українцями лише польською мовою, навіть якщо українську знали. Крім того, вони, займаючи посади у окупаційній владі, зазвичай мали за помічників осіб польської національності, а не українців. Фольксдойчі-власники магазинів продавали дефіцитні товари полякам, а українських покупців обслуговували з небажанням. Навіть у побуті, німецьких магазинах, ресторанах фольксдойчі часто послуговувалися польською мовою.

Нерідко фольксдойчі Галицького дистрикту не лише займали різні посади у окупаційній адміністрації, але й трудилися в поліцейських структурах окупантів, заодно співпрацюючи з польським підпіллям. Так, за станом на березень — вересень 1942 року у картотеці контррозвідки АК Львівської округи проходило 3172 донощика гестапо, з яких 1635 (тобто 51%) — фольксдойчі.

У комюніке чомусь не згадано й спроби багатьох учасників польського підпілля у перші місяці радянізації західноукраїнських земель (у 1944 році) перейти у нові органи радянської влади. Особливо значною кількістю осіб польського походження поповнилася радянська правоохоронна система, місцеві органи держбезпеки. Наприклад, лише впродовж другої половини 1944-го кількість поляків у радянських винищувальних батальйонах, що діяли в кожному районі Тернопільської області й активно залучалися до операцій проти ОУН і УПА, сягнула половини від усього персонального складу. Що ж це, як не одні з причин польсько-українського протистояння на західноукраїнських землях?