"Диво-зброя". Роман Пономаренко

Англійський лук

Популярна культура створила стереотип про англійський лук, як про диво-зброю Середньовіччя. Зброю точну, з якої підготовлений стрілець міг поцілити в людське око на великій дистанції, і бронебійну, бо стріла "наскрізь пробивала лицаря з його бойовим конем". Нібито саме завдяки луку англійці регулярно перемагали французів у битвах Столітньої війни.

Стрільба з лука була основою тодішньої англійської тактики. З ХІV століття в Англії чоловіків зобов’язали регулярно практикуватися в стрільбі, щоб при потребі вони швидко встали до строю лучників. Проте головна сила луку — не індивідуальна точність, а масовість. Шеренги лучників вишукувалися перед піхотою і кіннотою.  Вони мали робити 6-9 пострілів на хвилину, щоб засипати ворога суцільним роєм стріл, завдавати йому втрат і підірвати моральний дух. Про снайперську стрільбу мова не йшла, лише вогонь по площині.

Зазвичай стріли не пробивали якісні лицарські обладунки. Тому на практиці ефективність луків проти дисциплінованої і добре броньованої піхоти і кінноти завжди виявлялась обмеженою. Приміром, під час битви під Пате 18 червня 1429 року, коли 1500 французьких лицарів із мінімальними втратами вщент розтрощили англійську армію, в якій було чимало лучників.

Видатні англійські перемоги над французами під час Столітньої війни, які часто приписують лукам, як от битва під Азенкуром 25 жовтня 1415 року, насправді ставали наслідком тактики, дисциплінованості, рельєфу місцевості, сприятливої погоди, французьких помилок і неорганізованості.

Шкіряні гармати Густава-Адольфа

Шведський король-полководець Густав ІІ Адольф1594-1632 відомий як один із найбільших військових реформаторів ХVІІ століття. Під час кількох війн Швеції з Річчю Посполитою у 1620-х роках король багато уваги приділяв посиленню вогньової потужності своєї піхоти. І тому постійно експериментував із польовими гарматами.

Існує легенда про те, що одним із основних видів артилерії його армії стали так звані "шкіряні гармати". Які нібито створили справжню революцію на полях битв Польсько-Шведських воєн, а згодом уже й у Тридцятирічній війні.

"Шкіряні гармати" дійсно існували — мідний ствол обертали тканинами та запаковували в шкіряний чохол. Їх винайшли в Цюріху в 1622 році. Густава-Адольфа привабила легкість і дешевизна таких гармат, тому він наказав організувати їхнє виробництво. Проте випробування на полях битв із польською кіннотою показали, що "шкіряні гармати" вражаюче неефективні. Стволи швидко перегрівалися, а заряди, якими вони стріляли, були недостатніми, щоб вразити ціль. У грудні 1629 року король наказав припинити їхнє виробництво. Коли в 1630 році Швеція вступила в Тридцятирічну війну, в її експедиційній армії вже не було жодної "шкіряної гармати". Замість них шведи використовували бронзові трифунтові гармати, які довели свою ефективність на полях битв у Німеччині.

Німецький танк "Тигр"

У своїй пропаганді нацистська Німеччина робила ставку на перемозі завдяки "диво-зброї відплати". Відтак німецьким інженерам вдалося розробити і запустити у виробництво низку цікавих зразків різноманітної зброї і військової техніки.

Серед них був важкий танк Pz-VI "Тигр", який випускали в двох модифікаціях. "Тигр" зазвичай асоціюється із "непереможним". Майже невразлива бойова машина, яка з першого пострілу влучала в ціль. Сильними сторонами "Тигра" були потужна 88-мм гармата, чітка система прицілювання і надійне бронювання. Завдяки цьому в індивідуальному поєдинку, коли противниками були радянські Т-34 чи американські "Шермани", "Тигр" переважно перемагав. Чимало німецьких танкістів, які воювали на "Тиграх", досягли видатних результатів у нищенні ворожої техніки. Зокрема, німецька пропаганда зі захватом поширювала звіти про звитягу танкіста Міхаеля Віттманна, який воював на "Тигрі". Під час Курської битви Віттманн знищив 30 радянських танків. А 13 листопада 1943 року встановив рекорд, знищивши за один день 20 танків Т-34.

Проте недоліки "Тигра" переважали. Насамперед цей танк був дуже дорогий у виробництві. За ресурси, витрачені на створення одного "Тигра", можна було виробити 3-4 стандартні середні танки Pz-IV. Маючи обмежені ресурси, німці не могли зробити їх багато.

Крім цього, "Тигр" був занадто важкий, його вага становила майже 60 тон. Це впливало на його мобільність, особливо в умовах Східного фронту. Більшість мостів його не витримували, а на ґрунтових дорогах  танк часто застрягав у багнюці. До того ж, "Тигр" мав слабку ходову частину, часто ламався, і не міг ефективно маневрувати. Для рухомої війни, для якої і призначені танки, він не годився.

Тому "Тигр" був танком оборони, а не наступу, з головним завданням знищення ворожих танків. Всього німці виготовили 1843 "Тигрів" обох модифікацій — це мізерна кількість в умовах війни, через що не було змоги забезпечити цими машинами танкові полки. Тому "Тигри" використовували лише в межах окремих батальйонів, рот і взводів.

Для порівняння, СРСР  із 1942 по 1945 роки випустив 32 661 танків Т-34, не враховуючи танків інших типів. Очевидно, що зупинити цей "паровий каток" недосконалі німецькі "Тигри" не могли. І попри окремі індивідуальні досягнення, стратегічно німецька ставка на подібні танки виявилася програшною.

Ракета Фау-2

Іншим зразком німецької "диво-зброї" часів Другої світової війни стала перша балістична ракета Фау-2. Для техніки та інженерної думки свого часу вона було дійсно видатним досягненням. Німецька пропаганда сформувала в німецькій армії і в суспільстві надзвичайне переконання в ефективності цих ракет, які здатні переломити хід війни. Недарма коли в березні 1945 року вщент розбитий Західний фронт очолив фельдмаршал Альберт Кессельрінг, який відрізнявся неабияким почуттям гумору, то він привітав своїх офіцерів штабу словами: "Панове, я нова ракета Фау-3".

<p>Старт Фау-2, літо 1943 року</p>

Утім, Фау-2 не стала фактором перелому у війні. Ракета була дуже коштовна в виробництві — за вартість однієї Фау-2 можна було сформувати роту середніх танків. Ця зброя мала чимало і конструктивних недоліків, зокрема низьку точність — в ділянку діаметром 10 км влучало тільки 50 % запущених ракет. Справжньою проблемою стала висока аварійність. Із 4300 запущених ракет понад 2000 вибухнули на землі чи в повітрі під час запуску, або вийшли з ладу в польоті.

Окрім аварійності на бойову ефективність ракети впливала недостатня потужність бойової частини. Міністр озброєнь Райху Альберт Шпеєр писав: «У 1944 році протягом кількох місяців армади ворожих бомбардувальників скидали в середньому по 300 тонн бомб на день. Натомість Гітлер міг обрушити на Англію три десятки ракет загальною потужністю 24 тонни на добу, що є еквівалентом бомбового навантаження лише дюжини "літаючих фортець"… Набагато продуктивніше було б зосередити наші зусилля з виробництва оборонних ракет "земля-повітря". Така ракета була розроблена ще в 1942 під кодовим ім'ям "Вассерфаль" (Водоспад)».

Важливо зазначити, що ракети Фау-2 використовували не для ударів по воєнним об’єктам, а для  терористичних нальотів з метою психологічно вплинути на цивільне населення. Головною мішенню була Великобританія, якій нацисти прагнули помститися за масовані бомбардування німецьких міст. У 1944-1945 роках до неї долетіли 1402 Фау-2, 517 із них вибухнули в межах Лондона. Руйнування цивільного сектору були значними, але на військову потужність союзників вони не вплинули. Тоді у Британії загинуло 2724 особи, важкі поранення отримали 6467 осіб. Наймасовішим по кількості жертв стало влучання Фау-2 в кінотеатр в Антверпені 16 грудня 1944 року. В той момент там перебувало близько 1000 осіб, серед них багато військових, загинуло 567 людей.

Тому Фау-2 ніяк не вплинули на хід війни. Проте німецькі ракетні технології стали відправною точкою для післявоєнного розвитку ракетних програм у США та СРСР.

Радянський автомат ППШ-41

Пістолет-кулемет ППШ-41 став одним із символів радянської армії під час Другої світової війни. Комуністична пропаганда запевняла, що це надзвичайно ефективна ручна зброя, яка перевершила всі німецькі аналоги.

Основною перевагою ППШ було те, що він був простий у виробництві, бо складався зі штампованих деталей. Це дозволило швидко організувати його масове виробництво і озброїти величезну кількість піхоти. Всього виготовили понад шість мільйонів одиниць.

Проте проблем із ним вистачало. ППШ мав скорострільність як у кулемета — 900 пострілів за хвилину. Наслідком стала низька точність автоматичного вогню, а стріляти чергами з нього було складно. До того ж, прицільна дальність була лише до 150 метрів.

Проте найбільше проблем створював барабанний магазин, місткістю 71 патрон. Він був ненадійним, бо часто заклинював, особливо в бруді чи на морозі. Правильно його зарядити могли лише досвідчені бійці. Тому чимало солдатів надавали перевагу менш місткому, але більш надійному секторному магазину ріжкового типу на 35 патронів. Через високе розміщення магазину ППШ-41 був непристосований до стрільби лежачи, тому солдату не було зручно стріляти зі землі.

Масовість виробництва привнесла ще одну проблему — неточність виготовлення. Зброя була різної якості. Іноді магазин із партії, виготовленій на одному заводі, міг не підходити до пістолета-кулемета виготовленого на іншому.

Відтак бойова ефективність ППШ-41 залежала від ситуації, типу магазину та підготовки стрільця. Досвідчений боєць дійсно міг творити з ним дива в бою. Проте для більшості радянських піхотинців ППШ був не зручною зброєю. І звісно, тотальної переваги над німецькими пістолетами-кулеметами він не мав.