Війна і політика. Тімоті Снайдер про те, чому Бахмут важливий для Росії

Російські пропагандисти старанно переконують нас, що в Росії немає політики: лідер не помиляється, він завжди правий, йому протистоять зовнішні диявольські сили тощо. Ніч за ніччю вони демонструють нам запеклий набір геноцидних образів українців: як паразитів, як чуму, як свиней, яких треба вбивати мільйонами. Візуальне нагромадження зла, можливо, також є відчайдушною спробою відвернути увагу від базової реальності. Навіть коли ми бачимо, що путінський режим є більш злочинним ніж ми припускали, ми не сумніваємося в тому, що він довговічний і сильний. У цьому сенсі, можливо, російська пропаганда воєнного часу досягає успіху.

Але ми маємо бути насторожі. Російська історія рясніє прикладами, коли війна призводила до несподіваного продовження політики. Поразка в Криму1856 рік призвела до спроб реформ. Поразка від Японії принесла російську революцію1905 рік. Перша світова війна повалила як царя, так і режим, який прийшов на зміну царю внаслідок більшовицької революції1917 рік. Рішення Брежнєва вторгнутися до Афганістану1979 рік стало однією з причин розпаду Радянського Союзу1991 рік.

І ось тепер один із провідних путінських пропагандистів вносить ноту розбрату в путінізм. Євґєнія Пріґожина часто називають "кухарем Путіна", маючи на увазі його кейтерингову компанію, розташовану поряд із Кремлем. Що ще важливіше, Пріґожин керував Агентством інтернет-досліджень, яке у 2016 році створювало та поширювало контент у соціальних мережах, щоб домогтися обрання Дональда Трампа. Пріґожин також керує компанією найманців "Вагнер". Її солдати відповідають за публічні звірства, такі як обезголовлення живого в'язня. Для Пріґожина такі військові злочини — це піар: фашизм є ефективним.

Проте у нещодавніх пропагандистських відеороликах Пріґожин скаржився на дії російських військових. Він навіть зробив незвичайний крок — висміяв Путіна (не згадуючи його імені).

Це політика там, де її не має бути. Це російська внутрішня політика, яка бумерангом повертається з України. Христо Грозєв вважає, що Пріґожин із самого початку цієї війни позиціонував себе як суперника чи наступника Путіна. Пріґожин з невпинною регулярністю просуває свій власний образ на рекламних щитах та у відеороликах у Telegram. "Вагнер" загалом досяг більшого успіху у завоюванні території, ніж регулярна російська армія. І Пріґожин, не вагаючись, пред’являє гучні публічні претензії на державні ресурси, виходячи з цієї логіки.

Це логіка, яка, можливо, вичерпала себе у Бахмуті. Росія намагається захопити це незначне місто на Донбасі вже близько року ціною безлічі людських життів. Цей район має певне економічне значення у видобутку корисних копалин. Але в російській офіційній свідомості він виглядає як Сталінград (поворотний момент у Другій світовій війні): битва, яка має бути виграна заради честі лідера. Бахмут явно передбачалося взяти до 9 травня, щоб Путіну було чим похвалитися у своїй промові з нагоди Дня Перемоги. Цього не сталося. Натомість сталася політика.

Дні до і після 9 травня були сповнені розбіжностей. Спершу Пріґожин оголосив, що він виведе "Вагнер" з Бахмута, тому що російські військові не змогли забезпечити його артилерійськими снарядами. Потім він оголосив, що його шантаж вдався: снаряди надходять, тож "Вагнер" залишиться в Бахмуті. Потім він сказав, що снаряди таки не прибули. Згодом він почав розповідати про українські контратаки в районі Бахмута, стверджуючи, що російські солдати (на відміну від людей з "Вагнера") втекли. Поки я пишу, локальні українські контратаки продовжуються. Росіяни за багато місяців свого наступу 2023 року ціною десятків тисяч жертв завоювали лише кілька квадратних миль. І тепер, мабуть, вони втрачають їх.

Важко інтерпретувати як російську політику, так і реалії поля бою, і розумні люди регулярно займають протилежні позиції. Отже, дозвольте мені запропонувати, із цим застереженням, особисту інтерпретацію політики Бахмута. Я думаю, цілком можливо, що "Вагнеру" наразі судилося програти в Бахмуті. Якщо те, що говорить Пріґожин загалом вірне (я припускаю дуже велике "якщо"), то російське командування обманом змусило його не відступати, і він не був озброєний так як йому хотілося б перед українською атакою. Пастка. Якщо це так, то мотиви його суперників не довелося б довго шукати. Пріґожин уже кілька місяців знущається з російського військового керівництва. Тепер він прямо розкритикував Путіна. Його престиж тримається на іміджі "Вагнера" як порочного та успішного. Якщо "Вагнер" зазнає невдачі в Бахмуті, цей образ буде заплямований, а його позиції ослабнуть.

Західні аналітики витрачають багато часу на те, щоб проникнути в глибини свідомості Путіна, часто для того, щоб пояснити нам, що його психологічні установки такі, що він не може програти в Україні. Я погоджуюся, що Україна його турбує до нездорового ступеня; я писав про це давно, і його нерозуміння цієї країни справді призвело до зарозумілості, катастрофи, відплати. Але зацикленість на Україні пов'язана з чимось глибшим: ідеєю про те, що тиранія вічна, з особистою одержимістю втратою влади.

Одержимість Путіна вічною особистою владою була однією з сил, яка спонукала його спробувати придушити Україну воєнною силою: сусідню країну, де люди висловлювали свої бажання, де вибори працювали, де протест був звичайною справою. Україна була небезпечною моделлю для Росії, принаймні у тому сенсі, в якому Путін розуміє Росію. Його ідея "врятувати" російськомовних людей в Україні завжди означала їхнє завоювання, приниження, приручення. Згадайте, сам Зеленський — один із таких людей! Україна — це країна, де більше людей говорять російською мовою те, що вони хочуть, ніж будь-де у світі. Саме ця свобода, виражена російською мовою, загрожувала путінізму. Тепер Україна загрожує путінізму іншими способами, що може викликати інші реакції.

Можливо я помиляюя щодо Бахмута; ризиковано проводити аналіз під час битви, особливо на основі обмежених джерел. Але якщо я правий, ми можемо думати про цю війну як про продовження політики іншими засобами, де продовження непередбачуване і змушує адаптуватися. Путін веде не ту війну, яку він собі уявляв, та й ми не повинні. Зараз він втягнутий у політику, на яку не очікував.

Путін спочатку пов'язував Україну з мрією про посмертну славу. Але тепер він не має іншого вибору, окрім як зв'язати Україну із земною політикою, оскільки він піклується про те, щоб зберігати владу до кінця. Щоб зберегти владу Путін має контролювати всі російські збройні сили, що геть не те саме, що тримати їх в Україні. Ці дві речі цілком можуть суперечити одна одній: недавнє видовище розколу через Бахмут показує, як це відбувається. Чим краще Україна покаже себе на полі бою, тим більше вони суперечитимуть одна одній. У більш широкому сенсі збереження влади— це не те саме, що прагнення до перемоги в Україні. Якщо Україна, що скоріш за все, переможе, Путін шукатиме іншу історію влади. Його пропагандисти добре вміють міняти тему.

Ми, жителі демократичних країн, трохи захоплюємося диктаторами і особливо диктаторами під час війни. Ми можемо трохи захопитися думкою, що вони можуть робити все, що хочуть. Однак якщо я маю рацію в тому, що завдяки війні російська політика продовжилася у несподіваному напрямку, то легше побачити її кінець. Путін не захоче, щоб за кордоном з’явилися виклики його правлінню.

Війна спричиняє собою політичний тиск і не обов'язково там, де передбачав агресор. Тиск примушує до вибору. Путін може дозволити собі програти в Україні, але він не може дозволити собі програти у Росії. Він має зробити цей вибір якщо хоче покласти край цій війні.