"Волонтерство — це шанс собі", — Олесь Дзиндра

— Тепер це мірка моєї відповідальности. Тепер я вже точно знаю, що якщо не дам ради знайти продовження і перспективи чи ревіталізації, то не виконаю своєї місії: взяв у 1992 році ключі від приміщення — з рук в руки — від Бориса Возницького. Він сподівався, що я дам раду. І мені здається, що я таки дав раду. Але якщо так не буде й надалі — якщо я не передам цього комусь для продовження, щоб воно жило й розвивалось, — то я не виконав своєї місії.

— Це єдине місце сили для Вас?

— Ні, ще є купа таких! Я – старий байдарник, із 1971 року сплавляюся байдарками:  попри всі красиві "заграніци", усіма оспівані, є сотні місць в Україні, що сакральні та святі для мене. У Львові також є багато місць, які все ще недооцінені львів’янами, немов сценографічні об’єкти, вистава яких недограна. Місця, які були створені з великими потенціями, але несправедливо зосталися поза увагою.

— Ваші проєкти, здається, не оминули увагою жоден вид мистецтва. А для Вас яка сфера культури могла би бути "Вашою", якби не гутне скло, якби не ручна робота?

— Театр. Мій час – це вечір. Ввечері я почуваюсь комфортніше.

— А чи комфортно Вам у процесі боротьби?

— Я готовий приймати обставини, людей і події, але потім буду боротись. Думаю, по своїй суті  чоловік не може бути старим. Я взагалі не вірю в духовну старість.

— А в конкуренцію серед митців?

— Я такої не знаю. Можливо, є хтось, хто цим займається, кому це цікаво. Але для мене це зовсім неактуально. Я завжди співпрацюю, а не протистою. Найкращі проєкти — ті, що зроблені разом, у кооперації, у взаєморозумінні. Такі місця, як Музей ідей, були народжені чистими емоціями духу авантюризму. Не від радянського слова "авантюра", а від французького "aventure" — пригода, проходження вперед, або — "avant", що означає "раніше, попереду".

— Війна, певно, змінила й Ваше сприйняття майбутнього. Ми частіше говоримо про втрати, про тих і те, хто і що залишаться у минулому. Втрати у Вашому житті: що забирають і що приходить натомість?

— На це складно відповісти. Я постійно, постійно їх відчуваю… Кожного ранку я проїжджаю перехрестя, де стоїть храм Святих Петра та Павла, і майже кожного ранку назустріч мені йде кавалькада, яка повертає на цвинтар… Це все  постійно в мені…

— Ви змінилися за останні два роки?

— Як і всі ідеалісти я живу в ейфорії своїх фантазій. Фантазій про нову драматургію життя, де все може бути інакше — добріше та вільніше. Де "вільно" — це не тільки прикольно, але й легко.

— А що Ви робите в момент виснаження і відчуття "руки опускаються"?

— Я стараюсь швидко випити пива і йти спати, бо розумію, що це може погано скінчитись. Тому весь час тримаю руки високо і пробую перехитрити свою дату народження та залишатись молодим. Але це не завжди вдається, бо тепер усюди панує розпач і біль.

— О котрій Ви лягаєте спати?

— Залежить від фільму :-) Я майже завжди ще дивлюсь якесь кіно наніч. І засинаю або на половині — якщо нецікаво, або дивлюсь одразу дві-три серії, якщо сподобалось і захопило — тоді засинаю аж під ранок. Улюблений фільм не назву, бо з часом змінюються не лише пріоритети, а й уподобання. Все життя мене супроводжував "Грім небесний" із Жаном Габеном (франко-італо-німецький кінофільм 1965 року, знятий Дені де Ла Пательєром, — М.Б.), а зараз я дивлюсь про Першу світову війну в серіалі про молодого Індіану Джонса (американський 38-серійний серіал 1992–1996 років під продюсуванням Джорджа Лукаса, — М.Б). Воно ніби пригодницьке, але, вслухаючись у діалоги і їхній зміст, який туди вклав режисер Лукас, я знаходжу багато відповідей і про нашу війну.

— А музика — як зараз на Вас впливає?

— На відміну від більшості музикознавців, я переконаний, що музика не є асоціативним мистецтвом: вона не прив’язана ні до теми, ні до сюжету — це люди придумали. Музика існує сама собою. Я виходець з музичної родини, але переконаний: музика живе своїм життям, там слів не потрібно, хіба би хтось написав лібрето з дурним сюжетом, і потім ми слухаємо "Ріґолетто" як п’єсу. Ми слухаємо насамперед музику — без слів обійтись можна. Але якщо говорити й про сучасну музику — про рок чи поп, то все, що талановито, знаходить свій відгук у серці — і це правильно. Або воно резонує, і тоді воно справжнє, або не резонує, і тоді це підробка. Я говорю про свої особисті відчуття.

— Волонтерство, яке міцно увійшло у Ваше життя, — це один зі способів докластись до справи Перемоги чи певна внутрішня потреба, про яку Ви можете розповісти?

— Я сам не знаю. Не знаю причини. За останні роки в нас [у Музеї Ідей] було понад 200 студентських виставок. Для студентів, котрі думають, що вони ВЖЕ, а насправді вони — ЩЕ. Але їм обов’язково треба виставитись, і це не комерція, це — ШАНС. Волонтерство — це шанс собі.

— А чи можемо ми говорити сьогодні про культуру волонтерства в Україні?

— Я думаю, це справа добровільна: кожен працює вільно, а якщо набуде якоїсь структури, перетвориться в процес, то губить свій сенс. Порух душі — моментальний, суцільний екстрим: якщо резонує, то я повністю занурююсь у процес. Якщо я знаю, що, крім мене цього ніхто не робить, а я маю шанс і можливість це зробити, — то роблю, і не потребую ані допомоги, ані законів, котрі щось можуть обмежити. Я просто роблю, бо може так трапитись, що іншого шансу для цього більше ні в кого не буде, — тож я мушу це зробити.

— А люди культури змінилися під впливом волонтерської діяльності? Ви — як митець, як людина?

— Ні, я не відчуваю змін: я є я. Єдине, чи то під впливом віку, чи психологічних змін, я ніколи не був плакуном, а тепер мене часто на сльози навертає. НЕВТРИМНІ СЛЕЗИ. Не даю собі з цим ради. Не можу по-чоловічому себе стримати.

— А чи хочеться Вам творити надалі?

— Хочеться робити те, що робив завжди. Не знаю, чи то можна і тепер називати творчістю. Маєш більший досвід — треба робити краще. Продовжувати працювати — це нормальне явище. Жодна пенсія, жодна зміна статусу на це не впливає.

— А війна?

— І війна на цей плин роботи не впливає.

На цей момент митець і волонтер Олесь Дзиндра надалі опікується Музеєм Ідей, працює над задумом збереження і продовження цієї справи у майбутньому, а також — зустрічає партнерів-волонтерів зі Швеції, які готові привезти для ЗСУ чергові необхідні автівки. За час волонтерства вже вдалося передати воїнам понад 60 автомобілів…