Володимир Шейко: “Україна має право сказати все, що вона зараз хоче сказати”

11:15, 31 березня 2022

Український інститут.jpg

Культурний амбасадор №1 в Україні. Уже другу каденцію – директор Українського інституту (УІ), державної інституції, яка займається промоцією української культури за кордоном. Але від 24 лютого, часу повномасштабного вторгнення Росії в Україну, Інститут працює у надзвичайному режимі як інформаційний хаб у кооперації із Міністерством закордонних справ України.

Володимир – боєць фронту, де не вбивають миттєво, але систематично піддають забуттю через оксюморон “велика російська культура”. 

За останній місяць Інститут досяг значних успіхів. Світові музеї почали зголошуватися на пропозицію переглянути атрибуцію своїх колекцій та деколонізувати їх через українську оптику.

Невдовзі УІ планує опублікувати результати власного масштабного розслідування про мережу культурних інституцій у Європі, які приховано фінансував уряд Росії. 

Як змінилися акценти у комунікації Інституту з початком війни та як західні інституції реагують на прохання бойкотувати російську культуру – в інтерв'ю з Володимиром Шейком. 

272824568_2876336242656507_7513942453811349182_n.jpg

Наталя Терамае

журналістка

– “Україна вже виграла” – чуємо від експертів на різних рівнях. На вашу думку, що конкретно Україна виграла? І в культурному плані зокрема?

– Сьогоднішню ситуацію можна назвати проміжною перемогою України. Перемога, тому що за останній місяць світ довідався про Україну, мабуть, більше, ніж за все минуле століття. Звичайно, багато авторів й інституцій, які працювали в культурній дипломатії, досягли надзвичайного успіху за 30 років незалежності. Але такий масштаб інтересу до України є безпрецедентним. До нас зараз надходять сотні запитів на добірки української культури, мистецтва, інформаційні дайджести, якісну аналітику.

Але ця перемога не триватиме довго. Рано чи пізно світ втомиться від новин про Україну, ми зійдемо зі шпальт. Тому маємо щонайбільше використати це вікно можливостей. Сумно, що війна до цього спричинилася, але маємо цим скористатися.

– Ви сказали про втому. Втома від теми “Україна” чи від теми “війна в Україні”? І які проєкти ви зараз промуєте, на чому акцентуєте, коли відповідаєте на запити іноземців?

– Втома від того й іншого. Світ не може нескінченно цікавитися Україною. Щодо запитів, то дуже часто це прохання скласти топ-10 перекладених книжок, або фільмів, п’єс, театральних вистав, виставок, імен українських художників і художниць. Те, що могло би просто і доступно пояснити світові, що таке Україна. Аналітика про те, що відбувається з українською культурою, культурною спадщиною, руйнуванням архітектурного надбання. Як зараз ведеться українським митцям та мисткиням, як допомогти, наприклад, музейній сфері чи  діячам культури. Або тим, хто на момент війни перебував за кордоном і тепер не має змоги або не хоче повернутись в Україну, бо не відчуває себе в безпеці. Деякі комунікації ми скеровуємо до Міністерства культури, бо це більше їхня компетенція. А подекуди зводимо горизонтально іноземців й українців.

Окрім того, ми рятуємо заплановані на 2022 рік проєкти. Їх майже 80 у близько десяти країнах. Зараз деякі з них не можуть відбутися: наприклад, чоловіки не можуть перетинати державний кордон України і не можуть виїхати на гастролі. Деякі проєкти доведеться переконфігурувати. Деякі – потребують залучення зовнішнього фінансування, тому що бюджетні кошти можуть бути перерозподілені на потребу української армії. 

Наприклад, великий культурний сезон між Україною і Великобританією, понад 20 класних проєктів. Зараз говоримо з нашими британськими партнерами, щоби вони взяли ці кошти на себе: на знак солідарності з Україною, на знак того, що ці проєкти мають прозвучати саме в цей час.

Royal Festival Hall _ фб володимира шейка.jpg

Royal Festival Hall у Лондоні, де 22 березня провели вечір музики, поезії та літератури Slava Ukraini

Фото: facebook.com/volodymyr.sheiko

– Які серед них знакові і про що вони?

– Двосторонній культурний сезон – це перша масштабна репрезентація України у Великобританії. Або кілька проєктів у США до 100-ї річниці виконання “Щедрика” Миколи Леонтовича у нью-йоркському Карнеґі-холі. Вони заплановані на грудень, хочемо їх втілити за допомогою спонсорів і наших партнерів у Нью-Йорку. Ще виставка в Українському музеї в Нью-Йорку, яка б у доступний та інтерактивний спосіб розповідала про створення цієї української щедрівки і те, як вона трансформувалася і була вплетена в американську традицію.

– Тут дуже важливо, що Український музей знаходиться на Мангеттені.

– Так, це вигідна локація. Також у нас в роботі залишається наш довгостроковий проєкт “Крим, 5-та ранку”. Це постановка документальної п’єси Наталі Ворожбит та Анастасії Косодій про громадянських журналістів кримських татар, які були незаконно ув’язнені російською окупаційною владою в Криму. Цей текст створено на основі свідчень самих політв’язнів, їхніх родин, адвокатів.

Ми вже поставили його у Варшаві, відбулась презентація в Києві, і ось цього травня має відбутися прем’єра в Берліні. Також ми говоримо про постановку в Лондоні і Нью-Йорку. Не можна забувати про тимчасову окупацію Криму і порушення прав людини на Кримському півострові. Це частина війни, яку Росія розв’язала проти України ще вісім років тому. Проєкти, які наголошують на наших складних сторінках історії й сьогодення, ми вплітаємо в канву культурної дипломатії.

– Теза про роль України, української еліти у творенні Російської імперії, з якою ми зараз боремося. “Я тебе породив, я тебе і вб’ю” – чи це про нас? Чи це наша карма – ми створили цю “імперію” і тепер наша відповідальність її зруйнувати?

– Наша задача тепер вижити і відокремитись від цієї імперії. Якщо вона в процесі впаде, то ми будемо тільки раді. Але я би не ставив це за самоціль.

Ілюстрація Anna Lee.jpg

Ілюстрація Anna Lee

– Як ми бачимо протягом всієї історії, існування Росії – це пряма загроза існуванню України. Допоки вона існує – нам вижити буде складно.

– Я теж дійшов такого висновку протягом декількох днів після початку російського вторгнення. Задачі Росії в цій війні і задачі України є взаємовиключними. Не може бути такого, коли обидва суб’єкти мирно співіснуватимуть або в якийсь спосіб досягнуть порозуміння. Тому ми всі зараз говоримо, що Росія у нинішньому вигляді має припинити своє існування, інакше вона назавжди залишатиметься екзистенційною загрозою Україні.

– Від початку вторгнення Український інститут зайняв досить жорстку позицію і створив відозву до культурних інституцій, щоби вони бойкотували або відмінили російську культуру поки тривають бойові дії, поки російські війська в Україні. Це про те, що так звана “російська культура” також частина політики. Вона так само руйнує. Що вам вдалося досягнути?

– Понад 500 наших контактів отримали цей заклик – люди та інституції в Європі та Північній Америці. Паралельно його ширили Міністерство культури та Державне агентство з питань мистецтв, громадські діячі.

Ми вже маємо під сотню різних інституцій, які задекларували публічну відмову від співпраці з Росією. Такі як Мюнхенська філармонія або Карнеґі-холл. Каннський фестиваль відмовився брати в програму російські фільми й делегацію. Фестиваль у Франції, який мав назву “Від Львова до Уралу” і планував показувати і російські фільми, внаслідок громадського збурення і численних закликів ухвалив рішення скасувати подію. Але з дуже дивним формулюванням, що вони продовжать його за кращої нагоди і запросять туди німецькі, італійські та російські фільми. Чомусь знову ж таки без українських.

Безпрецедентну реакцію на заклик скасувати російську культуру виказали десяток інституцій, які роками співпрацювали з Росією. Тому їхня радикальність гідна подиву. Більшість польських оркестрів, філармоній, литовських інституцій видалили з усіх програм російську класичну музику і відмовилися від співпраці з російськими артистами.

Але разом з тим є багато тих, хто сумнівається, або не розуміє цього заклику взагалі. Для них неможливо відмовитися від російської культури, бо вони не пов’язують її з гібридним впливом Росії і з цією жахливою культурною політикою, яку Росія десятиліттями впроваджувала у світі. Ця сліпота дуже дивує. Королівська опера в Лондоні, наприклад, назвала в своїй заяві війну в Україні “гуманітарною кризою”.

– Міжнародні організації такі як ООН, ЮНІСЕФ й досі вважають війну “українською кризою” або “катастрофою в Україні”, ніби соромлячись, чи боячись назвати речі своїми іменами. Що дивно й обурює. Як це можна пояснити? Тим що людям дуже важко змінити усталений світогляд, чи вони бояться втратити той комфортний світ, в якому живуть?

– Я думаю, причина в тому, що частина Заходу вибрала собі не завдавати клопоту зрозуміти Росію. Росію описували через категорії західного ліберального демократичного світу. Вся ця термінологія – права людини, демократія, вибори, правова держава, велика культура, гуманістичні ідеали – коли накладається на сучасну Росію, просто не працює. Тому що ні прав людини, ні демократії, ні великої культури, ні інших атрибутів західної цивілізації в Росії майже не залишилося. І Захід зараз просто дивиться у величезну прірву. Зрозуміти це дуже важко. І таке заперечення ми зараз спостерігаємо.

Олександр Грехов.jpg

Ілюстрація Олександра Грехова

– Звідси ж твердження, що винен тільки Путін, а не росіяни. Чи не виснажує це вас? Крім того, що є звичайна війна, ми ще повинні постійно боротися на інформаційному фронті. І знову ж таки, чи не почнуть в якийсь момент обурюватися, “скільки можна гудіти про поганих росіян і про відміну російської культури”?

– Звичайно, такий ризик є. Ба більше, нас уже багато хто сприймає як емоційних травмованих війною людей, які неспроможні розмовляти тверезо і раціонально. Це не так. Ми, може, у відчаї, ми можемо відчувати страх, неймовірну злість і гнів, але ми не є нераціональними. Наші вимоги обґрунтовані й справедливі. Безумовно, вони радикальні. Але не можна зупинятися на половинчастих або тактовних формулюваннях. Тому що радикальність у абсурдності ситуації.

– Тут важливо підключати іноземних партнерів і робити їх своїми союзниками. Мене приємно здивувала серія, яку розпочав Фонд імені Гайнріха Бьолля “Про колоніальний наратив Росії щодо України”.

– Не всі так швидко адаптуються. Тому що постколоніальні студії залишали за полем своєї уваги колишню Російську імперію і територію на схід від Польщі. Зараз зрозуміло, що деколонізаційні інструменти необхідно застосовувати для всієї світової гуманітаристики.

Більш того, що я чув від колег, які багато працюють з так званим “глобальним Півднем” (не люблю цього терміну) – Індія, країни Близького Сходу, Бразилія, країни Південної Америки. Багато хто не розуміє, чому Україна говорить про себе в деколонізаційних категоріях. Вони накладають це на свій досвід колонізаторства або колонізації. Відповідно нам треба пояснювати світові, що ми не були колонією в класичному розумінні, але з наслідками такої колонізації ми зараз стикаємося. І ця війна є деколонізаційною за своєю природою.

– Як ми – країна й Інститут зокрема – будемо працювати з поверненням імен українських митців, яких вважають російськими, в культурне поле України?

– Почати можна зі співпраці з провідними музеями, де є колекції, які можуть бути критично переосмислені, деколонізовані через українську оптику. Зараз ми багато співпрацюємо із Tateмережа галерей Великобританії, заснована у 1897 році, які вже погодилися на таку роботу. Вони дали нам перелік своєї колекції, який вивчають наші фахівці і готують аналітику, яким чином ми рекомендуємо Tate переатрибутувати художників: або вказати звідки вони походять, або до якої культури, чи кількох культур вони належать. Також ми з ними говоримо про те, щоб український голос був у спеціальному комітеті Tate, який працює з питаннями деколонізації. Це група людей, які критично переосмислюють діяльність музею, але дотепер Україна не входила навіть в поле їхньої уваги.

Таку роботу ми пропонуємо розпочати з Художнім інститутом Чикаго. Також хотілося б зайти в інші музеї світу. Але важливо зрозуміти, що переатрибуція діячів культури – це дуже довга справа. Чому хтось вважається французьким, американським чи російським? Бо світова академічна спільнота саме так досліджувала й визначала ці постаті і їхній творчий спадок. Якщо Україна вийде і скаже, що Чайковський – українець, Малевич – українець, це ніхто не сприйме. Тому що всі напрацювання світової гуманітаристики дотепер говорили про зворотнє.

– Щодо Малевича є іноземні праці. А от з Чайковським, очевидно, складніше.

– Є праці, але вони поодинокі. Їх має бути більше і вони мають бути переконливіші. Ми ніколи не повинні вдаватися до антинаукових дій: не підтверджуючи свої слова верифікованими дослідженнями або фактами. Тому що є ризик іншої крайнощі: голослівно заявити, що це теж українське, і увійти в конфлікт з іншими спільнотами, мистецтвознавцями й істориками. Це нам не потрібно.

– Різні країни пропонують різні програми для українських митців. Чи ви працюєте над темою допомоги українським митцям? Які виклики при цьому?

– Таких програм з’явилося вже сотні. Лише кілька днів тому заступник міністра культури Литви, мій товариш, надіслав перелік інституцій, які запустили програми підтримки України в Литві. Їх понад 100. Театри готові ставити українські тексти, резиденції готові приймати українських художниць, музейні мережі, які готові працювати з різними музеями. І так в кожній країні, таких можливостей безліч. Ми намагаємося складати їх у добірки: у себе на сторінці і також надсилати адресно нашим контактам за кожним із секторів.

Володимир Шейко 3.jpg

Володимир Шейко

Фото: Олексій Філліпов\theukrainians.org

– Володимире, ваші дописи зараз у фейсбуку досить гострі. У мене таке враження, що ви радикалізувалися. Наскільки ця війна змінила вас особисто? Чи ви відчули полегкість від тягаря бути дипломатом?

– Не можу сказати, що це був великий тягар. Але зараз ми маємо називати речі своїми іменами, не соромлячись власної позиції і не намагаючись цю позицію припасувати до позицій інших. Я розумію що те, про що ми зараз комунікуємо, і я персонально, що є моєю особистою думкою про війну, сліпота багатьох західних інституцій щодо України, або цей сентиментальний погляд на Росію – він є неприпустимим. Цього зараз не потрібно соромитися, ми зараз маємо на це право. Україна має право сказати все, що вона зараз хоче сказати. Я вважаю, що Захід також несе частину відповідальності за те, що зараз відбувається в Україні. На це треба вказувати. Бо те, які правила ми для себе виборемо зараз, які червоні лінії ми виставимо – такими вони залишаться для нас ще на довгий час. І зараз не час вибирати слова.

– Я думаю, що за цією залюбленістю, зачарованістю російською культурою також стоять гроші. Все підживлювали великими грошима. Як Росія підтримує свою культуру на Заході?

– Фінансування завжди було дуже щедрим. Державна інституція “Россотрудничество” – це рупор культурної пропаганди Росії, який має представництва в 80 країнах світу. Отримувачами коштів від неї були численні недержавні і державні, мистецькі й культурні організації в цих країнах.

Є фонд “Русский мир”, що теж покривав значну частину світу. Але хороша новина, що вони вже починають закриватися. Наприклад, в Ґданську “Русский мир” виставили за двері буквально тиждень тому. Місто хоче запропонувати цей простір українським і опозиційним білоруським митцям та громадським діячам. Я переконаний, так буде й в багатьох інших країнах.

Зараз наш аналітичний відділ досліджує цю тему і ми починаємо бачити мережу грошових зв’язків, які покривають величезну частину Європи і Північної Америки. Ми складемо для себе перелік з двох десятків заснованих урядом, але начебто неурядових організацій. Такий собі гібрид, який приховує походження і наміри, що стоять за цими коштами. І оприявимо цю мережу організацій, що отримували брудні російські кошти. Ми будемо адресно звертатися, публічно говорити з цими інституціями, закликаючи їх відмовитися від співпраці з будь-якими російськими грошима, бо в нинішньому світі це просто неприпустимо.

– Коли цей список буде готовий?

– Я думаю, що впродовж одного-двох тижнів наші колеги завершать роботу над внутрішнім розслідуванням.

– Зараз до України дійсно великий інтерес. Я у Гельсінкі організовую невеликий фестиваль Дні українського кіно. І якщо раніше не можна було достукатися з певними культурними проєктами, то зараз усі щось хочуть робити і показувати. Ваші поради для тих, хто хоче працювати в цій сфері за кордоном: куди йти, що просити, яку схему відпрацьовувати?

– Завжди можна звернутися до нас за порадою. Ми маємо перелік рекомендацій, контакти правовласників фільмів, або авторів й продюсерів вистави чи фільму. Але важливо не лише показати фільм, а розповісти, що ж він показує. Чому ми радимо читати Сергія Плохія, чи Енн Епплбом, чи Тімоті Снайдера. Чому ми радимо критично дивитися на українську класику або українські п’єси про сьогодення. Що за інформацію ми радимо взяти з цих текстів, фільмів, літератури, музики, щоби це був не просто естетичний досвід. Тому я би дуже радив запрошувати авторів, авторок актуальної культури, і просити їх говорити з аудиторією. Говорити про персональний досвід переживання війни і що до неї привело. Тому, напевно, моя головна рекомендація – обрамлювати. 

 

Схожі матеріали

новина 1.jpg

Локальна історія переходить у режим воєнного стану

Jurij Prohasko 600.jpg

“Кожне покоління українців має травму від росіян”, – психоаналітик Юрко Прохасько

Halyna_Pahytiak.jpg

Київ об’єднав Україну

yuliya-mykytenko-z-potretom-batka-mykoly.jpg

Активісти збирають кошти на фільм про ветерана Миколу Микитенка, який вчинив самоспалення

photo.jpg

Дорога зі Щастя

ук.jpg

Москва дістає старі ідеологеми: що таке "Малоросія" та "Новоросія"?

600.jpg

Запрацював сайт про війну в Україні 30 мовами світу

Vinnychenko.jpg

Загибель атлантів

600.jpg

Тімоті Снайдер: “Україна допомагає нам зрозуміти себе”